Великий Луг

Довгожданий лляний плащ Ромашка вручила Хору неподалік від Храму: чоловікам його відвідувати заборонено, якщо не потребували лікування.

— Взагалі у тебе є вибір, можу і поранення організувати; однак зціленням займалася б Едель, а наразі їй самій потрібна допомога. Все навпаки. Що за життя! — люфлорка зітхнула і сама накинула на плечі Хора куций плащ.

І Хор став невидимим!

Дана ахнула, постукала його по плечах, засміялася.

— Так цікаво: Хор, здавалося б, розчинився в повітрі, — але ні, є! — Вона заходилася гладити груди, контури рук, мов формувала невидиму статую. — колись бачила щось подібне у вуличному театрі, намагалася повторити, але не змогла.

Дана навіть по обличчі йому провела, було видно, їй сподобалося це заняття. Хору теж сподобалося, однак Ромашка виразно закашляла. Соколиця відсахнулася, сховала руки за спину. Хор зняв артефакт, зловив її зніяковілий погляд. Дана почервоніла, дурненька. Чого б то?..

— Я... Ти.. Ти теж мене вчора лапав! — видала раптом, гордо мотнувши підборіддям.

— Що?! — Ромашка поклала руки в боки, направила на Хора гнівний погляд.

— Я шукав насіння подорожника, — пояснив Хор з невинною гідністю і повернувся до Дани. — А от цій юній панночці просто сподобалося до мене торкатися. Признайся, Дано, що це насправді так.

— Ні! Це не так!!!

Хор підійняв брову. Ромашка — обидві.

— Ти просто... кхм... був такий цікавий... кхм, ...коли невидимий! — Дана нервово ламала на шматочки якусь суху стебелинку.

— Ага, і такий привабливий, — продовжив Хор і вдавано сумно зітхнув. — ...Коли невидимий. Ех, ці дівчата! Можуть же сказати щось приємне, а не хочуть. А якщо і скажуть, то потім обов'язково все зіпсують.

На вустах Ромашки заграла її коронна тонка усмішка.

— Так, мої молоді-зелені, все ясно з вами, але не втрачаймо час, ідемо! — нарешті сказала і першою рушила до Храму.

Він виднівся вдалині чудернацькими, як вважав Хор, куполами, які нелогічно нагадували не іскру, а самі що не є справжні, направлені врізнобіч від найбільшого язики і язички вогню. Самі стіни сірі та приземкуваті, мов попіл; здалеку Храм здавався низьким. Може, на тлі гір, що височіли трохи далі, може, через прибудовані збоку стіни сиротинця.

Рослинність тут така ж бідна, як і кругом, лише трохи ближче до Храму ставала вищою, появлялися поодинокі кущі шипшини, в затінок до яких тулилися буйніші пагони трави і польових квіток; де-не-де купками росли невисокі дикі груші; їхні куці плоди виявилися терпкими і твердими, мов камінь.

Хор назбирав впалих зелених, також рудих, попечених на сонці грушечок, сховав у кишені.

Було тривожно, злегка нудило від одного погляду на Сірі Гори, хоч вони тут незаселені, тягнулися похмурою грядою; це значно далі вони вже мало нагадували звичайні гори: зарослі магічною зеленню, не без магії витесані цілі площі, висічені будинки, міста і дороги. Люфлорам і більшості простого люду туди доступу не було. Ну і добре.

Дана ішла позаду ще більш похнюплена, ніж Хор; вона навмисно вбралася в найкращий одяг, на голові капелюшок з вуаллю. Коли вийшли на дорогу, Ромашка заходилася вибирати колючки та насіння з її сукні, напевне, почувалася винною, що настояла добиратися до Храму манівцями. Хоча так мандрували не лиш вони: до дороги звідусіль стікалися то поодинокі постаті, то групи людей.

Перед мурами святої оселі і великими напівкруглими воротами стояло кілька підвід, екіпаж, неподалік палало багаття з хирлявою тушкою, напевно, зайця на вертелі, долітав чоловічий бас, подекуди з міцними словечками, сміх; вітер війнув запахом м'яса і пива, яке тут продавалося якимсь догадливим підприємцем.

Поява Дани і Ромашки викликала не агресивні, проте вельми своєрідні коментарі, дехто рушив слідом, щоб заглянути під вуаль, але цікавість змінилася досадним охом і стогоном: парубок розтягнувся на дорозі раз, потім вдруге — однією підніжкою Хор не вдовольнився.

Ще й Ромашка оглянулася, сяйнула люфлорською зеленню з очей так, що матюк, готовий зірватися з губ нещасного, над яким уже реготали спостерігачі, перетворився в гикавку.

Храм вражав красою і чистотою не лише навколишнього простору, а й ліній будівель, полонив витонченою величчю, втіленою в життя прадавніми митцями, котрі будували цей Храм. Тіло пронизувала магія незвичайного місця, ніс вловлював приємний квітковий аромат, пестила слух мелодія традиційної пісні, що ставала гучнішою в міру того, як потік відвідувачок направлявся до найвищої і найгарнішої споруди.

По боках пусто: матінка Едель захистила двір люфлорською магією, щоб послушниці в приємних очам персикових вбраннях могли спокійно доглядати за декоративними деревами і квітами, які росли на клумбах і у великих кам'яних чашах посеред мощеного каменем двору. Пахло також магією люфаунів, але чиєю, не розібрати: вона губилася в потужному енергетичному фоні цього місця.

Всередині центральної споруди горіли свічки, багато свічок; пахло чебрецем і аложським маслом, вгорі на витонченому балконі сестри-послушниці співали про те, як народилася і жила Іскриця.

...Дана в повільному потоці подалася до центральної статуї. Ромашка, не дивлячись на реакцію оточення, тримала місце для Хора так, щоб ніхто ненароком не зірвав його невидимий плащ. Потік рухався поштовхами, на молитву було відведено хвилини три, а потім ніс до трьох чаш підношень і до виходу, або знову по колу, якщо не все ⁰встигли попрохати в Іскриці і залишилося щось, щоб докинути на пожертву.

Хор задивився на статую і поставив собі те питання, яке, напевно, цікавило не лише його.

Чи такою була богиня, як її скульптура? Чи мала таку безпосередність, як на мармуровому обличчі, такі тонкі пальці в заспокійливому жесті благословення? Чи з таким виразом любові і доброти дивилася вона на світ?

Невже ця тендітна довгокоса дівчина з вінком із квітів - самоцвітів на голові і доброю усмішкою на вродливому личку могла наказати встановити чаші для підношень та обмежувати час молитов? Чи це чисто людська стратегія?

Коли прийшла їхня черга, Хор спостерігав, як Дана схилила голову, як рухалися її губи в нечутній молитві. Потім знову підняв погляд на прекрасну статую, попробував відчути, чи є тут дух самої Іскриці. Напевне, що ні, інакше Великий Луг за цими мурами не був би таким жалюгідним, а чаші підношень під стінами — такими великими. Кому потрібні ті золоті та срібні монети, фрукти, тушки курей та кролів, які залишають відвідувачки попри засуху? Богині чи послушницям? А може, перепадає і жителям Темнограду?

...Прекрасна статуя невинно і чарівно усміхалася. Вона не давала відповіді. Вона лиш нагадувала про те, якою була Іскриця, і про красиву історію кохання; відповідь давав Гримуар. Хор уже скористався своїм шансом і знав, що робити далі.