Храм Іскриці

Довгожданий лляний плащ Ромашка вручила Хору неподалік від Храму:    відвідувати його чоловікам було заборонено, якщо вони не потребували лікування.

— Взагалі у тебе є вибір, можу і поранення організувати; однак зціленням займалася  Едель, а наразі їй самій потрібна допомога. Все навпаки. Що за життя! — люфлорка зітхнула і сама накинула на плечі Хора куций плащ.

Хор став невидимим!

Дана ахнула, постукала його по плечах, засміялась.

— Так цікаво, Хор неначе  розчинився в повітрі, — а  ні! — Вона заходилась гладити груди, контури рук, мов формувала невидиму статую. — Колись бачила щось подібне у  вуличному  театрі, намагалась повторити, але не змогла.  

Дана навіть по обличчі йому провела, було видно, їй сподобалось це заняття. Хору теж сподобалось, однак Ромашка виразно закашляла. Соколиця відсахнулась, сховала руки за спину. Хор зняв артефакт, зловив її зніяковілий погляд. Дана почервоніла, дурненька. Чого б то?..

— Я... Ти.. Ти теж мене вчора лапав! — видала раптом, гордо мотнувши підборіддям.

— Що?! —  Ромашка поклала руки в боки, направила на Хора гнівний погляд.

— Я шукав насіння подорожника, — пояснив Хор з невинною гідністю і повернувся до Дани. — А от цій юній панночці просто сподобалось до мене торкатись. Признайся, Дано, що це насправді так.

— Ні! Це не так!!!

Хор підійняв брову.  Ромашка — обидві.

— Ти просто... кхм... такий цікавий... кхм,  ...коли невидимий! — Дана нервово ламала на шматочки якусь суху стебелинку.

—  Ага, і такий привабливий, — продовжив Хор і вдавано сумно зітхнув. — ...Коли невидимий. Ех, ці дівчата! Можуть же сказати щось приємне, а не хочуть. А якщо і скажуть, то потім  обов'язково все зіпсують.

На вустах Ромашки заграла її коронна тонка усмішка.

— Так, мої молоді-зелені, все ясно з вами, але не втрачаймо час, ідемо! — нарешті сказала і першою рушила до Храму. 

Він виднівся вдалині чудернацькими, як вважав Хор, куполами, котрі нелогічно нагадували не іскру, а самі що не є справжні, направлені врізнобіч від найбільшого язики і язички вогню. Самі стіни Храму сірі та приземкуваті, мов попіл; здалеку він здавався низьким. Може, на фоні гір, котрі височіли трохи далі, може, через прибудовані збоку стіни сиротинця.

Рослинність тут така ж бідна, як і кругом, лише трохи ближче до Храму вона ставала вищою, появлялись поодинокі кущі шипшини,  в затінок до яких тулилися буйніші пагони трави і польових квіток; де-не-де купками росли невисокі дикі груші; плоди, їх, куці і терпкі, були твердими, мов камінь.

Хор назбирав впалих зелених, також рудих, попечених на сонці грушечок, сховав в кишені.

Йому було тривожно, злегка нудило від одного погляду на  Сірі Гори, хоч вони тут незаселені,  тягнулись похмурою грядою; це значно далі вони вже мало нагадували звичайні гори: зарослі магічною зеленню, спиляні не без магії цілі площі, висічені будинки, міста, дороги. Люфлорам і більшості простого люду туди доступу не було. Ну і добре.

Дана ішла позаду ще більш похнюплена, ніж Хор; була навмисно вбрана в найкращий одяг, на голові  капелюшок з вуаллю.  Коли вийшли на дорогу, Ромашка заходилась  вибирати колючки та насіння  з її сукні, напевне, почувалась винною, що настояла  добиратись  до Храму манівцями. Хоча так мандрували не лиш вони:  до дороги звідусіль стікались то поодинокі постаті, то групи людей.

Перед мурами святої оселі і великими напівкруглими  воротами стояло кілька підвід, екіпаж, неподалік палало вогнище з хирлявою тушкою, напевно, зайця на вертелі, долітав чоловічий  бас, подекуди з міцними словечками, сміх; вітер війнув запахом м'яса і пива, яке тут продавалось якимсь догадливим підприємцем. 

Поява Дани і Ромашки викликала не агресивні, проте вельми своєрідні коментарі, дехто рушив слідом, щоб заглянути під вуаль, але цікавість змінилась досадним охом і стогоном: парубок розтягнувся на дорозі раз, потім вдруге — однією підніжкою Хор не вдовольнився.

Ще й Ромашка оглянулась, сяйнула люфлорською зеленню з очей так, що матюк, готовий зірватися з губ нещасного, над яким уже реготали спостерігачі, перетворився в гикавку.

Храм вражав красою і чистотою не лиш навколишнього простору, а й ліній будівель, полонив витонченою величчю,  втіленою в життя  прадавніми митцями, котрі будували цей Храм. Тіло пронизувала магія незвичайного місця,  ніс вловлював приємний квітковий аромат, пестила слух мелодія традиційної пісні, що ставала гучнішою в міру того, як  потік відвідувачок направлявся до найвищої і найгарнішої споруди. По боках було пусто: матінка Едель захистила двір люфлорською магією, щоб послушниці в приємних очам персикових вбраннях могли спокійно доглядати за декоративними деревами і квітами, які росли на клумбах і в великих кам'яних чашах посеред мощеного каменем двору. Пахло також магією люфаунів, але чиєю, не розібрати:  вона губилась в потужному енергетичному фоні цього місця.

Всередині центральної споруди горіли свічки, багато свічок; пахло чебрецем і аложським маслом, вгорі на витонченому балконі співали сестри-послушниці. Співали про те, як народилася Іскриця. Хор знав цю легенду.

Колись давно-давно був лиш один бог — Буревій, жив він у горах. Якось, розважаючись, він ганяв каміння по витесаній для цього площі біля свого храму, камінь вдарився до каменя, і  народилась іскра; сіре каміння при цьому  заблищало, набуло всіх кольорів райдуги, а з-поміж нього вийшла прекрасна дівчина.

Вражений бог закохався з першого погляду, здавалось, Іскриця теж, та коли він заявив, що тепер вона належить йому і повинна коритись, як ті люди, котрі жили в печерах його гір, дівчина зникла, немов в землю увійшла.

Бог спочатку розгнівався, що вона покинула його, роздробив і розкидав прекрасне барвисте каміння,  а потім засмутився; тоді випав сніг, він лежав доти, доки гордий Буревій сумував. А потім він відправився її шукати. Коли втомився, голосно покликав свою кохану, признався, що без неї самотньо. І  сніг почав танути, земля вкрилася травою й квітами; по них до Буревія  прийшла  Іскриця:  вона теж його покохала.

Була у вінку з квітів, над нею летіли птахи, до неї тулились приручені тварини.

Бог так зрадів її появі, що поділився вічністю і силою, крихти магії попали на рослин і тварин, котрі були поряд під час їхнього поцілунку.

Згодом Іскриця потурбувалась, щоб та сила попала людям, найдобрішим з них. Той, хто полив квітку, отримав магію рослин та й став люфлором, хто нагодував пташку чи пожалів тваринку, став  люфауном.

Згодом на місці поцілунку закоханих богів вдячні люди звели Храм Іскриці.

Вони перестали жити в печерах, почали будувати будинки, обробляти поля, шити гарний одяг, розмальовувати посуд, прикрашати житло.

Та от лише сталось так, що чим більше людство  розвивалось і розмножувалось, тим менше зважало на своїх богів, котрі щасливо жили у Храмі Істини в центрі Великого Лугу. Буревій і Іскриця не звертали уваги на те, що їх сила зменшувалась, вони любили людей, завжди їм допомагали і не стали мстити за неувагу. Врешті магія Іскриці та Буревія злилась, і в Храмі істини з'явився чарівний Гримуар. Бо люди мали силу, та їм бракувало знань.

Проте кожен, хто приходив в Храм Істини, міг погортати сторінки  і знайти відповіді на свої запитання, —  якщо душа та помисли чисті.

На цьому пісня закінчувалась. Про те, що сталось потім, співати не хотілось.

Кажуть, все почалось з того, що найсильніший з люфаунів, Гриф, знайшов саме ті камені, котрі увібрали колись гнів і пиху самотнього Буревія, і сильно змінився. Гримуар відмовився передбачати тому, хто дихав злобою, а згодом чарівна книга зникла з Храму Істини.

І у Храмі Буревія не стало його статуї;  в  Горах і в Лузі згадувати його досі заборонено. На місці Храму — замок Грифа.

Хор згадав блиск фосфорного каменю і спіймав себе на тому, що вірить легенді.

...Дана в повільному потоці  подалась до центральної статуї.  Ромашка, не дивлячись на реакцію оточуючих, тримала місце для Хора так, щоб він не викликав підозр, і щоб ніхто ненароком не зірвав його плащ. Потік рухався поштовхами, на молитву  було відведено хвилини три,  а потім ніс до трьох  чаш підношень і до виходу, або по колу, якщо є що знову кинути на пожертву.

Хор задивився на статую і поставив собі те питання, яке, напевно, цікавило не лише його.

Чи такою була богиня, як її скульптура? Чи мала таку безпосередність, як на мармуровому обличчі, такі тонкі пальці в заспокійливому жесті благословення? Чи з таким виразом любові і доброти дивилась вона на світ?

Чи могла ця тендітна довгокоса дівчина з вінком із квітів-самоцвітів на голові і доброю усмішкою на вродливому личку наказати встановити  чаші для підношень та обмежувати час молитв? Чи це чисто людська стратегія? 

Коли прийшла їхня черга, Хор не молився, а спостерігав, як Дана схилила голову, як рухались її губи в  нечутній молитві. Потім знову підняв очі на прекрасну статую, попробував відчути, чи є тут дух самої Іскриці. Напевне, що ні, інакше Великий Луг за цими мурами не був би таким жалюгідним, а чаші підношень під стінами — такими великими. Кому потрібні ті золоті та срібні монети, фрукти, тушки курей та кролів, які залишають  відвідувачки попри засуху? Богині чи послушницям? А може, перепадає і жителям Темних Гір?

...Прекрасна статуя невинно і чарівно усміхалась. Вона не давала відповіді. Вона лиш нагадувала про те, якою була Іскриця, і про красиву історію кохання; відповідь давав Гримуар.  Хор уже скористався своїм шансом і знав, що робити далі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
29.09.2022 00:01
До частини "Храм Іскриці"
Дякую.) Але легенда на те і легенда, щоб дещо пояснити про Великий Луг, однак залишити місце для несподіванок.)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Марія Пітішкіна
    27.09.2022 19:41
    До частини "Храм Іскриці"
    Давно вже хотіла дізнатися, яка ж Іскриця! То виходить, у них було три храми, чоловічий, жіночий і для всіх?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше