Великий Луг

Увечері того ж дня Роб мав уже сімнадцять учнів, а Веляна і Дана — роботу: вирішили пошити всім їм схожі, правда, з урахуванням особливих побажань, костюми. Навіть для Роба. Кого-кого, а його у Холодну Вежу точно слід узяти.

— У нас формується власна армія, — жартувала Дана.

— Армію потрібно годувати і ще й виплачувати гарну зарплатню, — зітхнув Хор. — Здається, варто ще раз навідатися в Пустку.

— Я з тобою! — Дана відклала вишивання. — Хочу побачитися з Тарантулом.

У Пустці, попри зиму, не надто холодно. Можна навіть сказати, тепло. На піску помітили величезні сліди. Магічне бачення показало горбатих монстрів з байдужими напівзаплющеними очима, що неспішно прямували на південь.

Полетіли за ними.

Виявляється, вода в Пустці була! А навколо — острівець несподіваної зелені! Монстри ті — травоїдні; вони ліниво жували високу траву, в якій, підозрювала Дана, ховалися ще якісь, уже дрібніші пустельні істоти.

— Це мутовані верблюди, — Хор приземлився неподалік на пісок, став людиною. — Непогано було б їх приручити.

— Нічого собі, домашня тваринка! Один верблюд — що три корови. Чим їх годувати? — Дана теж перекинулася.

— Там буде видно. От побачимо господаря Пустки, розпитаємо, — Хор притягнув Дану до себе, окутав ніжним поглядом. — Нарешті ми наодинці, і нас ніхто не потривожить.

— Господаря Пустки?!

— Ширша.

— Он як, — здивувалася Дана, але ненадовго: Хор заходився її цілувати, і про все забулося. Був лише він, його поцілунки, руки, ніжність погляду з-під вій, і задоволена усмішка в кутиках губ, яку так приємно зціловувати, щоб вона зникала і народжувалася заново. Світ плавився і злегка гойдався, хмари теж гойдалися і пливли. Навіть пісок заворушився.

— Трясця! Піщані змії! — Хор відростив крила, рвикнув Дану в небо.

— А-а-а-а! — Її крик понісся увись. Дана мертвою хваткою вчепилася в Хора.

Ті делікатесні ящірки, одна з яких колись зачепила невидимий плащ, і за якими, власне, сюди заявилися, навіть в порівняння не йшли з піщаними зміями. Величезна голова непомітно переходила в тіло кольору піску, що візерунчасто потягнулося - потекло, підриваючи звичний бархановий пейзаж так, що, здавалося, сама Пустка розплющила очі й роззявила пащу на мисливців, що раптом надумали цілуватися серед пустелі.

— Злякалася? — заглянув Дані в очі Хор.

— Угу, — вона подивилася вниз. Все ще обіймаючись, обоє змахували крилами, з точки зору змії, що впіймала облизня, напевно, десь з-під хмар. — Але я була б розчарована, якби від Пустки не відлякували. Так будь-хто міг би полювати на наших ящірок.

— А я не розчарувався б. Мені легка здобич у ніс не коле. До того ж для відлякування ще є Ширш. Летімо до нього?

Храм Істинний досі був затягнутий павутиною, тільки тепер по ній хвилями пробігали іскри.

— Дія книги. Камінь Анжа такий захист вже не спопелить, — констатував Хор.

— От би нам такий!

Ширш точно здавався господарем Пустки: з'явився одразу, як тільки Хор і Дана наблизилися до Храму.

— Вітаю, Сильні. Радий вас бачити. Але годі являтися в Пустку лише для того, щоб убивати, — він уже не транслював думки, а говорив. — Їжею ви забезпечені.

— Але нам потрібні кошти, — пояснив Хор.

— Кошти. Навіщо?

— Для захисту, Ширш, — вмішалася Дана. — На Соколине Гніздо скоро знову нападатимуть. Якщо не захищатимемося, нас знищать, зруйнують все, що відновлювали і будували. Ти пам'ятаєш Воронів, Кажанів та Грифа з рубіном? Пам'ятаєш, що коїлося в Храмі Істинному?

— Так, пам'ятаю, — кивнув Ширш. Поки Тарантул задумався, Дана відмітила, що він після останної зустрічі збільшився, завжди примружене око розплющилося ширше. — Відвідайте Храм, Сильні.

— Чому ти називаєш нас Сильними? — поцікавилася Дана уже по дорозі. Як і минулого разу, вони з Хором перекинулися птахами і знову влаштувалися на його спині. — Тому, що закохані?

— І тому, що вільні, — коротко пояснив Тарантул. — Неволя ламає. Поламані — слабкі.

Дана згадала Асю з браслетом, що підкорював волю. Вона досі в Темних Горах. Щоб віддати наказ повернутися, потрібен контакт очима, що Хор поки не міг зробити, а вона цим користувалася.

Тарантул повз швидко, невдовзі опинилися в Храмі.

Коли кігті лунко зацокали по гладких, чистих, уже без сліду піску плитах, Дана і Хор знову стали людьми, пішли поряд. Кілька павуків пробиралося вгорі по сірому павутині, як непомітний супровід.

— Гримуар готовий дарувати передбачення. Книга — для того, щоб її читати. Маєте друзів? — запитав Ширш.

— Так. У нас живуть колишні люфауни. Ті, що, як ти кажеш, з поламаних і слабких. Їм би стати сильнішими.

— Приводьте.

— Гаразд. Заодно перевіримо, кому відкриється Гримуар, чи у всіх чисті помисли.

— Ширш, а ти сам можеш відвідати Соколине Гніздо? — нарешті наважилася попросити Дана. — Нам дуже знадобилася б твоя павутина.

— І бажано не тільки ти, — додав Хор.

— У перший день весни, — Тарантул підповз до вікна.

— Дякую, Ширш, — Дана теж підійшла. Скільки бачило око, розкинулися піски, лише вдалині бовванів острівець зелені. Небо чисте, але якесь важке, холодне сонце спускалося до заходу. Тут, у Пустці, зима досить своєрідна. Погляд упав на подряпину на підвіконні, залишену минулого разу її кігтем.

— Світ змінився, — промовила Дана. — Він уже не буде таким, як раніше. Пустка теж по-своєму красива, населена створіннями, що мають право на життя. Мені здається, Іскриця, коли повернеться, не зможе просто взяти і знищити все це.

— Так, — Ширш кивнув, і Дані здалося, що це «так» стосувалося повернення іскриці, бо були в ньому урочисті благовісні нотки. Охопило відчуття, що богиня дійсно повернеться, і це станеться скоро.

Всі троє, мов по команді, мовчазно й злагоджено підійшли до статуй.

— А нічого, що ми без підношень? — стривожилася Дана.

— У богів достатньо світла, — сказав Хор. — Особливо тут, у Пустці.

Він мав рацію. Але Дані всім серцем хотілося наблизити появу Іскриці. Останнім часом часто просиналася від тривожних снів, в яких на Соколине Гніздо летіли Ворони. Рішучість, з якою клялася не допустити розвалити дім, чергувалася з хвилями страху, коли усвідомлювала, що не все залежить від неї. Воронів значно більше, а є ще Кажани Грифа. І він сам досить сильний.

У Храмі стало тихо-тихо: Дана молилася.

Коли закінчила, зробила святий знак; навкруги одразу посвітлішало.

За мить зрозуміла, чому: з'явився портал. Звідти вистрибнула боса Дільяна у білій сорочці. Портал погас.

— Ох! Де це я? — вона оглянулася, помітила Ширша, звереснула, сховалася за Хора.

— Тихше! Це друг, не бійся! — Дана потягнула її за руку, відриваючи від Хора. — Ходімо, я вас познайомлю, Тарантул уміє розмовляти.

Дільяна впиралася, аж поки павук сам не заговорив.

— Вітаю гостю в Храмі Істинному!

— У Храмі Істинному?! — вона нарешті роззирнулася — Точно, Храм! Він просто дивовижний. Я навіть не мріяла тут побувати! Я лише хотіла, Дано, вручити тобі запрошення на весілля! Тут потрібно молитися?

Дана закивала.

«Весілля таки відбудеться»!

Тепер уже Діля склала руки в молитовному жесті і затихла. Здавалося, закохані боги уважно слухали її молитву. Коли скінчила, оглянулася до Дани.

— Ти погодилася б стати подругою нареченої? — запитала, як уміє, наперед упевнено.

Дана застигла, вставившись на простягнуту листівку у вигляді золотої пташки. Від такої пропозиції не відмовляються — погана прикмета.

Глитнувши, взяла запрошення, глянула на Хора і прочитала його думку:

«Подруга нареченої! Нареченої короля Сірих Гір! Дільяна з'їхала з глузду?»

На вигляд, ніби ні. Стоїть, усміхається так, ніби згоду вже отримала.

— Хочеш прочитати передбачення Гримуара? — знайшла Дана тимчасовий вихід з ситуації.

— Так, звичайно!

Підійшли до Карти Знань.

Гримуар відкрився, зашелестів сторінками.

Коли Діля, прочитавши своє передбачення, оглянулася, вираз лиця мала зовсім інший: задуманий, спантеличений.

— Щось не так? — схвилювалася Дана.

— Ні, ні… Все так… Напевно. Я піду, мені потрібно подумати.

— А… Твоє запрошення досі в силі?

— Так! — розгублено кинула Дільяна і щезла в порталі.

Дана розгорнула крила паперової пташечки.

Весілля відбудеться наприкінці зими, а там до свята Зустрічі зовсім близько. І до дня народження Дани також.

Вона зітхнула, задивилася, як виблискували спалахи на Зоряній Карті.

Згадалася інша, та, що в Темнограді, та, що отруює повітря, знищує сили.

Передчуття весни, віра у повернення Іскриці посилилися, підкреслившись контрастно тривогою.

— Веляна рилася у твоїй сумці, — прошепотіла Надіна на вухо, коли Дана повернулася додому.

Дана сполотніла, кинулася в свої апартаменти. Артефакт на місці. Полегшено видихнула. Вона підозрювала, що це може статися.

«Поламані – слабкі», — казав Ширш.

Наскільки вільною і сильною була Веляна? Дана не могла сказати, не могла прочитати милу майстриню.

— Я її сполохала. Якщо навіть вона і хотіла щось вкрасти, не встигла. — Надіна стояла в дверях, схрестивши руки. Виглядала якоюсь безжальною.

— Дякую, Надіно, — втомлено сказала Дана. — Я розберуся сама.

Надіна кивнула і вийшла.

Дана примружилася, розфокусувала зір. Давно не дивилася магічні сліди, можна сказати, свідомо цього не робила. Однак зараз перевірила слова Надіни. Все так, Веля нишпорила в Даниній кімнаті і при її відсутності, і тоді, коли повернулися. Надіна дійсно вчасно появилася, інакше невидимий плащ уже був би втраченим.

Дана накинула його на плечі, попрямувала до Веляни. Вона їй подобалася. Подобалося те, як вона шила, усміхалася, навіть жарти її подобалися, тонкі й делікатні.

Веляна працювала, нахмуривши брови, про присутність Дани не здогадувалася.

«Засмутилася, що не вдалося украсти плащ»?

Дана розгнівалася. Вона ж їй вірила!

Не чекаючи, поки Веля вийде, просто поряд з нею нахабно забралася в її дизайнерську сумочку, в потайне відділення. Щось знайшла.

Голосовий перстень!

Он як! А казала ж, що залишила в Темнограді! Все так наївно. Веляна, риючись у Даниних речах, зовсім не сподівалася, що у відповідь отримає те ж саме.

Пропажа була помічена того ж вечора.

— Велю, у тебе все гаразд? Я можу тобі чимось допомогти? — Дана не змогла не зреагувати на її розгублену стурбованість. — Не забувай, я умію бачити магічні сліди. І ще ми дуже вдячні за допомогу й обов'язково віддячимо за твою доброту.

Веляна підняла на Дану глибокі злякані й засмучені очі.

«Поламані — слабкі. А які поламані, та зцілені, закохані у свою справу?» — гадала Дана, сумно дивлячись на ту, яку й досі воліла б вважати доброю подругою.

— Все гаразд, Дано, — відповіла Веляна з невідповідною ситуації гідністю.

— Ну, тоді добре.

«Але з перснем попрощайся. Обійдеться Анж і без твоїх донесень про те, що у нас тут відбувається».