Сталева брама

Замок вдалині здавався гарним і цілим, а на руїни поблизу дивитися нестрашно і  навіть приємно, коли вони купаються у сонячному світлі, повіває вітер, поряд пасуться кози, рясніє червоними плодами шипшина, а трохи далі сміються діти. Деякі стрибають з цих руїн, деякі б'ються дерев'яними мечами, деякі ладнають халабуду.

— От як піде дощ, буде де сховатися! — міцненький рожевощокий хлопчик накрив дах ще однією широкою дошкою і діловито потер долоні.

— У нас дощ буває рідко, — зауважила русява дівчинка в старенькому платтячку.

Таке ж русяве маля забралося всередину, лиш збиті колінця стирчали та очки блищали:

— Я взе хоцу досцу! 

"Ну що, організуєш дітям дощ"? — глянув Хор на Дану.

Вони сиділи на старій яблуні птахами, на них ніхто не звертав уваги. Може, тому, що були тут не одні такі: зустрічали ще пару соколів. Їх не боялися, не проганяли.

"Щоб викликати дощ, потрібно перекинутися", — Дана злетіла з гілки.

Перекинулися просто під деревом. Поряд з руїнами красувалися нові будинки, метлялась на вітрі попрана білизна, кудкудакали кури, гавкали собаки. Радували око доглянуті садочки, городи, розташовані так хитромудро, що надто легко заблукати й потрапити на приватну власність. Тому краще було летіти птахом. Чим ближче до  замку — тим  більше зустрічалося людей. 

Дана дістала смарагд, глянула, знов стиснула в кулаці.

— Як, на твою думку, Анж запалював вогонь? 

—  Образ, слово, емоція, дія. Згадай, як ти зупинила дощ: тупнула ногою й вигукнула: "Досить уже!" А він перестав іти. Пробуй, експериментуй. 

Дана закрила очі, чоло її розгладилося. Різко піднесла руку з каменем до неба, розтисла пальці. 

Стало темніше: набігли хмарки. На суху землю упали перші важкі краплини, почастішали. Пішов дощ. 

Дана засміялася.

Діти теж запищали від радості. З будинку вибігла жінка збирати шмаття, халабуда заходила ходором, але встояла; в неї набилося четверо чи п'ятеро дітей.

Дана повела рукою з каменем, ніби поправляючи завісу.

— Діти не намокнуть, — усміхнулася до Хора.

До замку прилетіли через годину.

Перш ніж приземлитися, покружляли над старими кам'яними стінами, вежами, внутрішніми двориками. 

Нічого тут не було такого, щоб милувало око. Пусті бійниці. Розкидане каміння.

Крізь плити пробивались бур'яни, з-під деяких розвалених стін стирчали кущі з наполовину з сухим, наполовину живим гіллям; листя вже опало.

 Але все чомусь здавалося до біса гарним. 

 Серце охопив тужливий і водночас радісний  щем, ніби нарешті повернувся додому.

"Моє місце сили?"

Аж жаль було вилітати за межі замку.

 Рів неглибокий, обвалений, відсутність моста нікого не зупинила б. Замок  самотньо і гордо височів на підвищенні, ніби тримав усе й усіх на віддалі; дорога до нього густо заросла споришем. 

 Хор і Дана приземлилися біля сталевої вхідної брами. А от брама збереглася, здавалася чистою: вітер здував з неї пил, він зберігся лише вглибині візерунків; по  центру легко впізнати двох соколів, що мирно сиділи в гнізді. Якби хто й хотів заблукати — не вийшло б: одного погляду досить, щоб зрозуміти, куди потрапив.

Звичайно, можна просто перелетіти через мур, та Дані закортіло "ввійти по-людськи".

Тепер Хор чесав ніс і міркував, як це зробити. Роздивляння знизу нічого не дало.

Прийшлось злетіти птахом, шукаючи зачіпки вгорі: власники замку ж уміли літати.

Дійсно, в одного сокола око мало рельєфний знак, схожий на той, що на Даниній печатці. Тільки як до нього дістати? 

Хор опустився на землю, знову став людиною. Дана притулилася спиною до брами, провела по ній долонею з досі яскравими нігтиками, що навівали згадку про плоди шипшини.

— Брама нагрілася на сонці, така тепленька, — примружилася задоволено. —  Соколине Гніздо влаштувало нам теплу зустріч.  Щось помітив?

—  Так, — Хор поправив Дані пасмо, оглянувся: навколо пусто, безпечно, — Помітив, що ти дуже гарна, і Ромашки нема поряд.

Руки магнітом потягнулися на її талію, погляд упав на губи. Не можна Дані так звабливо усміхатися, надто тоді хочеться її цілувати.

Не стримався, поцілував.

Дана подалася до нього, але Хор зусиллям волі змусив себе перервати поцілунок: по плечах ніби ковзнув чийсь погляд. Та й місце невідповідне, видно все, як на долоні. Знову оглянувся.

Нікого.

— Кхм, я  навіть розчарована, що ніхто не появився, — пожартувала порожевіла Дана, хоч було видно, що  розчарована вона не через те, а через надто короткий поцілунок. Така мила. Захотілося наплювати на все і знов припасти до пухких, уже з опущеними від легкого невдоволення кутиками губ. —  А ще ж сторож є, Митрило. При звучанні цього імені мені чомусь вважається страшний павук типу Ширша. 

Вона замовкла, все ще злегка рожева, а потім враз сама обвила його шию, рвучко поцілувала, першою відірвалась і перейшла на гордий діловий тон. — То що насправді ти помітив?

"Так, Хоре, пригальмуй, перемкнися", — вилаяв себе подумки. Це майже вдалося. Руки, що тягнулися до Дани, сховав за спину. Глянув на камінь неподалік. Великуватий, але підійде.

Прикотив до брами.

Дана спостерігала за ним, піднявши брови і затуливши кулачком губи.

—  Там в одного сокола дивне око, — потер долоні, як недавно чиєсь соколятко. — Ткнеш у нього печаткою. Забирайся на мої плечі, я тебе підсаджу,  — він присів.

Дана стала черевичками на плечі, потопталася, вибираючи зручне місце. Хор почав поволі підводитися, потім обережно забрався на камінь.

— Нам тут — теплу зустріч, а ми — печаткою в око, бо якесь дивне! — казала Дана, і Хор відчував, як тремтіли її ноги. 

— Ну ти ж хотіла ввійти по-людськи. Не бійся, дивні очі якраз  для цього й створені. 

Хор міцно тримав гомілки, але Дана все одно нервово чіплялася за гравіювання на брамі. З-під лоба було видно, як побіліли біля нафарбованих нігтів фаланги її пальців.  

— Так, бачу! Ай, високо!

— Не дивися в рів. 

Дана боязко піднесла печатку до пташки.

— Т-шо робиш?! — почулося зверху гучне, хрипле і від раптовості страшне. Їх накрила темна тінь. 

— А-а-а! — гойднулася Дана.

— Дідько! — крикнув Хор.

Дану під пахви підхопили  жилаві руки з чорними кігтями, здійняли в повітря.  Хор вчепився за її ноги. Глянув на викрадача, побачив худе тіло в чорному одязі, зморшкувате обличчя з  блискучими очицями під нахмуреними бровами. І крила Ворона в магічній формі! Дана теж озирнулася, крикнула ще раз. 

— Прости, кохана, — Хор підіймався по ній, як по стовбурі дерева, згодом вчепився вже за ноги викрадача. Ворон лайнувся:  Хор вхопився за ремінь його штанів.

— А ну, спускайся долу, бо засіяєш голою дупою на всі околиці!

— Знайшов чим злякати! — хрипло видав Ворон, копнув ногою, однак Хор не лише вправно відсахнувся, а й вмить піджався, забрався на плечі поміж крил, обхопив шию зігнутою в лікті рукою. 

— Зверну до дідька! — пригрозив так, що Дана злякалася, засмикалася.

"Тільки б не впустив її, як колись Тиш!"

Летіли уже доволі  високо над замком.

— Або ти відпускаєш мене, або я — дівчину! — прохрипів Ворон, ніби прочитавши його думки,

— Відпускай, не шкода!

— Точно? А лизалися, як закохані! — Ворон перехопив Дану міцніше, вона знову вискнула.

— А це не твоя справа! — відкарбував Хор. — Рахую до трьох і звертаю шию. Мені не вперше.

— А, трясця твоїй матері! Відпусти, зад-душиш! Я ж тут с-сторож як-не-як, це моя робота! 

— Митрило! Хоре, Це сторож Митрило, Петрон про нього розповідав, просив не боятися! — дзвінко закричала Дана.

— Петрон? — Ворон одразу пішов на зниження; як все-таки відповідальна особа, опустився за межами замку, навіть за ровом. Попадали на суху траву. Митрило тер шию, Дана поправляла одяг, Хор відсапувався, радий, що все обійшлося.

— Давненько ніхто старого Митрила так не провчав. Дідько! Хто ви такі? 

— Богдана Сокіл, нова власниця цих руїн! — Дана поправила скуйовджене волосся і смішно задерла носика.

— А я Хор. 

— Сокіл, прибічник Грифа, — Митрило, що теж було усміхнувся, дивлячись на Дану, почувши ім'я Хора, спохмурнів.

— Не знаю, чий ви прибічник, однак не Сокіл точно, — Хор вдав, що не зрозумів сторожа, — надто вже від вас Вороном несе! А я, до речі,  Сокіл вільний. — Продемонстрував, стиснувши кулак, зап'ястя без браслета. Такий жест можна сприйняти і як погрозу, але Хор не переймався. Встав, допоміг підвестися Дані.

Ворон навсидячки окинув їх оцінювальним поглядом і несподівано заявив, ніби відкриття зробив:

— Ви — останні! 

Потім  підхопився з місця і продекламував: 

"Відчиниться сталева брама,

І відбудується знов замок,

Як прийдуть Соколи  останні.

Тоді ж і край привітним стане!"

— Передбачення Гримуара! — усмішка геть змінила Митрила, хоча лице стало ще більш зморшкувате. — А значить це, — він підійняв палець, —  ви маєте право і навіть повинні продовжити те, за чим я вас застав! Я сам вам допоможу!

Птах на брамі таки отримав в око. Хор почув, як дзвякнув давній механізм, стулки брами зі скрипом подалися всередину. 

— Ура! — вигукнула Дана. Митрило опустив її на землю. Всі троє зайшли всередину. Дана знову запищала від радості, застрибала в знайомому тріумфальному танці по плитці і кульбабі, що протикалася крізь її щілини. Запустіння нікого не лякало.

Через хвильку Хор упіймав свою Соколицю, що залетіла, вірніше, застрибнула в його обійми.

— Чого ти радієш, наївненька моя? Знаєш, скільки тут роботи? Скільки сюди потрібно вкласти часу, коштів та сили? Навколо одні руїни, поглянь.

— Я дивлюся, Хоре, на те, що є, та бачу інше, те, що буде! — Дана розвернулася, не залишаючи обіймів. — Я бачу все нове та відбудоване, я бачу отам фонтан, навіть чую, як він дзюрчить;  а отам буде клумба на підвищенні, як у Рудих Горах. І у нашому герцогстві теж приживеться дерево Петрона! Ти мені віриш? — заглянула в очі.

— Вірю, — усміхнувся Хор.

— І я вірю. Інакше бути не може, — впевнено сказав Митрило. — Ви ж бо є справжніми господарями цих земель!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.