Воля — це прекрасно

— Чому так холодно, скажи, Хоре?

Сонна Соколиця йшла надто повільно, Хор взяв її за м'яку теплу руку, легенько потягнув, прискорюючи крок, і Дана слухняно подалась вперед. На ній було два плащі, один поверх одного.

— Тому, що тут літала біла птаха.

Холод обіймав за плечі, дихав в лице, заставляв іти ще швидше.

— І хмурий ти теж по тій причині?

— Угу.

— Якась не в той бік чарівна птаха.

— Угу.

"Що Ліона тут забула, цікаво? Хоча вона королева, літає ночами, де заманеться" Ніхто не знав, чому вдень за межі Темних їй не можна, так же, як чому Анжу слід повертатись в замок до заходу сонця.

Ранішнє місто мало непривабливий вигляд: валялись недогризки яблук, паперові обгортки від цукерок, в канаві стирчав скелет поламаного кошика. Ще не розвиднілось, але попереду зашаркала мітла згорбленої бабусі, штрикаючи довгим держаком низьке небо. Бабуся щось бубоніла собі під ніс, напевно, про тих, хто розкидає сміття.

Дана задумливо мовчала.

— Хоре, я не хочу назад у Храм, — нарешті призналась.

Уже йшли по ранішньому сквері, тихому, сонному і пустому, оповитому туманом.

Оце так новина. Якось не подумав, що в Храмі залишились вчителі, подруги Дани, ну і вороги, як же без них.   Завжди є той, хто недолюблюватиме. І за діло і просто так.

— Тобі там не подобалось? — стишив ходу Хор.

— Звичайно, ні. Кому подобається неволя? Там стільки правил, заборон... А може ти сам, га? — Дана впустила в голос благальні нотки. — Полікуєш матінку і повернешся, а я тебе почекаю... десь...

Хор зупинився.

— Я не залишу тебе саму, Дано, — глянув в по-дитячому похнюплене обличчя і відчув, як його огортає хвиля несподіваної ніжності.

— Чому? — в очах здивування, недовіра і тиха радість.

— Тому, що я хвилююся за тебе.

— Чому?

— Тому, що я тебе розумію, ми схожі, що б ти там собі не думала. Я теж не хочу повертатись в Темні Гори, мене теж нудить від вказівок та заборон.

Дана посміхнулася ясно і мрійливо:

— Воля — це прекрасно.

— Так, Дано, — віддзеркалив її усмішку.

Вони мовчали, це мовчання тріумфально схвалювала в гіллі якась пташка, все повторювала і повторювала свій нехитрий  гімн, а вони стояли і дивились один на одного так, ніби побачили вперше.

— Дякую, Хоре. Я думала, ти заставиш мене туди піди, скажеш, мусиш, мовляв, себе перебороти...

Хор зробив крок назустріч, взяв її долоні в свої руки.

— Ні, не заставлятиму.  Воля — це прекрасно, ти маєш рацію. І та, з ким зв'яжу свою долю, буде вільна сама вирішувати, чого вона хоче.

Очі Дани зблиснули, напевно, уявила, як це; потім погасли.

— Ну і своє серце я віддам лиш добровільно, — додав Хор. — Але та, котра прийме мій дар, не пожалкує.  Забудь, що ми останні. Ніхто нічого нікому не винен. Зрештою, люфауни вже рідкість, звичайних людей все більше і більше.

"Магічна форма ніщо в порівнянні зі щастям кохати і бути коханим" — ці слова Хор не сказав, але сподівався, що вона зрозуміла. Як і те, що свою долю хоче зв'язати саме з нею. Легка недомовка, хоч і була потрібна, грала по нервах, бо не знав, що Дана зараз думає, дійсно розчарована, чи здається, і чому вона згідно киває, його словам, чи своїм думкам.

— Клич Ромашку, — змусив себе відвести погляд. — Поміркуємо, що робити далі.

Дана посіяла дрібку землі. Хор сів на лавку, Соколиця зітхнула, примостилась поряд, мимоволі прихилилась.

— Прохолодно, — пояснила, ніяково відсторонюючись і  кутаючись в плащі, свій і його.

"Не боїться вже — усміхнувся Хор. — Відпустив, а вона прихилилась. Воля — дійсно прекрасна річ".

Він з легким зітханням пригорнув Дану до себе, Вона не пручалась.

А Ромашка не змерзала, хоч була просто в платті, акуратна, свіжа, як завжди, сіла по другу сторону від Хора. Він розповів про проблему.

—  Думаю, варто позволікати з відвідуванням матінки, до того ж так можна перевірити, чи варто довіряти Асі.

— Так,  я сама майну до Храму, поспостерігаю, чи не приготовлена там пастка, а ви залишайтесь в місті, винайміть кімнату, купіть інший одяг (ти ж начебто горошовитий?) і зайвий раз не висовуйтесь. Ще пошукаю нам  підкріплення для мандрівки в Пустку, і, можливо, дещо з чарівних аксесуарів.

Хор задоволено підняв кутики губ.

— Одяг для мене? Лляний?

— Угу, гарно попереш і носитимеш, — іронічно всміхнулась Ромашка.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.