Великий Луг

— Чому так холодно, скажи, Хоре?

Сонна Соколиця йшла надто повільно, Хор взяв її за м'яку теплу руку, легенько потягнув, прискорюючи крок, і Дана слухняно подалася вперед. На ній було два плащі, один поверх одного.

— Тому, що тут літала чарівна біла птаха.

Холод обіймав за плечі, дихав в лице, заставляв іти ще швидше.

— І хмурий ти теж по тій причині?

— Угу.

— Якась не в той бік чарівна птаха.

— Угу.

«Що Ліона тут забула, цікаво? Хоча вона королева, літає ночами, де заманеться».

Ніхто не знав, чому вдень за межі Темнограду їй не можна, так же, як чому Анжу слід повертатися в замок до заходу сонця.

Ранішнє місто мало непривабливий вигляд: валялися недогризки яблук, кісточки з вишень, в канаві стирчав скелет поламаного кошика. Ще не розвиднілося, але попереду зашаркала мітла згорбленої бабусі, штрикаючи довгим держаком низьке небо. Бабуся щось бубоніла собі під ніс, напевно, про тих, хто розкидає сміття.

Дана задумливо мовчала.

— Хоре, я не хочу назад у Храм, — нарешті зізналася.

Уже йшли по ранішньому сквері, тихому, сонному і пустому, оповитому туманом.

Оце так новина. Якось не подумав, що в Храмі залишилися вчителі, подруги Дани, ну і вороги, як же без них. Завжди є той, хто недолюблюватиме. І за діло і просто так.

— Тобі там не подобалося? — стишив ходу Хор.

— Звичайно, ні. Кому подобається неволя? Там стільки правил, заборон... А може ти сам, га? — Дана впустила в голос благальні нотки. — Полікуєш матінку і повернешся, а я тебе почекаю... десь...

Хор зупинився.

— Я не залишу тебе саму, Дано, — глянув в по-дитячому похнюплене обличчя і відчув, як його огортає хвиля несподіваної ніжності.

— Чому? — в дівочих очах здивування, недовіра і тиха радість.

— Тому, що я хвилююся за тебе.

— Чому?

— Тому, що я тебе розумію, ми схожі, що б ти там собі не думала. Я теж не хочу повертатися в Темноград, мене теж нудить від вказівок та заборон.

Дана всміхнулася ясно і мрійливо:

— Воля — це прекрасно.

— Так, Дано, — віддзеркалив її усмішку.

Вони мовчали, це мовчання тріумфально схвалювала в гіллі якась пташка, все повторювала і повторювала свій нехитрий гімн, а вони стояли і дивилися один на одного так, ніби побачили вперше.

— Дякую, Хоре. Я думала, ти змусиш мене туди піди, скажеш, повинна, мовляв, себе перебороти...

Хор зробив крок назустріч, взяв її долоні в свої руки.

— Ні, не змушуватиму. Воля — це прекрасно, ти маєш рацію. І та, з ким зв'яжу свою долю, буде сама вирішувати, чого вона хоче.

Очі Дани зблиснули, напевно, уявила, як це; потім погасли.

— Ну і своє серце я віддам лише добровільно, — додав Хор, поправляючи на Дані свій плащ. — Але хто прийме мій дар, не пожалкує. Забудь, що ми останні. Ніхто нічого нікому не винен. Зрештою, люфауни вже рідкість, звичайних людей все більше і більше.

«Магічна форма ніщо в порівнянні зі щастям кохати і бути коханим», — ці слова Хор не сказав, але сподівався, що вона зрозуміла. Як і те, що свою долю він хоче зв'язати саме з нею. Легка недомовка, хоч і була потрібна, грала по нервах, бо не знав, що Дана зараз думає, дійсно розчарована, чи здається, і чому вона згідно киває, його словам, чи своїм думкам.

— Клич Ромашку, — зміг нарешті відвести погляд. — Поміркуємо, що робити далі.

Дана посіяла дрібку землі. Хор сів на лавку, Соколиця зітхнула, примостилася поряд, мимоволі прихилилася.

— Прохолодно, — пояснила, ніяково відсторонюючись і кутаючись в плащі, свій і його.

«Не боїться вже — усміхнувся Хор. — Відпустив, а вона прихилилася. Воля — дійсно прекрасна річ».

Він з легким зітханням пригорнув Дану до себе. Вона не пручалася.

А Ромашка не змерзала, хоч була просто в платті, акуратна, свіжа, як завжди; сіла по другий бік від Хора. Він розповів про проблему.

— Думаю, варто позволікати з відвідуванням матінки, до того ж можна перевірити, чи варто довіряти Асі.

— Так, я сама майну до Храму, поспостерігаю, чи не приготовлена там пастка, а ви залишайтесь в місті, винайміть кімнату, купіть інший одяг (ти ж начебто горошовитий?) і зайвий раз не висовуйтесь. Ще пошукаю нам підкріплення для мандрівки в Пустку, і, можливо, дещо з чарівних аксесуарів.

Хор задоволено підняв кутики губ.

— Одяг для мене? Лляний?

— Угу, гарно попереш і носитимеш, — іронічно всміхнулася Ромашка.