Будні у Гнізді

Вже котрий день підряд приходилося рано вставати і пізно лягати — у замку почалися будівельні й ремонтні роботи. Стуки–грюки, пиляння–скреготіння, біготня, готування. Навколо людно, шумно, зовсім не холодно, і це добре, бо в посадці після дощу таки виросли гриби. Хор, пам'ятаючи про Мишей, попросив Едель, щоб перенесла в Соколине Левка. Едель послухалася; Левко вкупі з Надіною одразу знайшли нору, що вела до їхнього лігва і до  запасів зерна. 

 За великодушним рішенням селян частину знайденого доставили в замок. А от Мишей для Кота уже не було;  Левко розчаровано походив по посадці, понудьгував, але озвучив своє рішення  залишитися у Соколиному ще на кілька днів. Едель пішла ще далі: скориставшись тим, що її  похвалили за неперевершене уміння виявляти гриби там, де їх ніхто не бачить, заявила, що надалі житиме з Даною.

— У мене закінчується рідна земля, я не зможу постійно переміщатися туди-сюди. Та й у Ярка купа молоденьких працівниць, там фактично нема роботи, а тут можу хоч чимось допомогти.

І вона дійсно допомагала, куховарила з Митрилом, збирала і сушила гриби, прибирала, де скажуть. Матінка одразу всім подобалася, викликала повагу. 

В замку появилося дві корови, спершу їх наперебій доїли селянки, а потім одного ранку виявилося, що не явився ніхто. Корови мукали, вим'я розпирало, а ні Дана, ні Ромашка, ні тим більше Надіна не знали, з якого боку до них підступитися, поки не проснулася Едель і не врятувала бідних тварин від нездоєного  молока, а зніяковілу жіночу половину від насмішок будівельників і окремо Левка, який тільки те й робив, що ходив за дівчатами замість допомагати на будівництві чи ремонті. 

— Я — хижак, а не будівельник, — заявляв він. — Прекрасні панни потребують захисту, навіть ти, войовнича Надіно.

— Точно, хижак. Для лакітків! Чому так мало сметани? 

—  І чому, дійсно, так мало сметани? — Кіт філософськи замислився. Дана, яка стояла ззаду Кажаниці, жестом підказала витерти кутик губ. Левко витерся і заявив: — Її має бути хоча б пів глечика: пів кислого молока, і пів — сметани!  

Усміхалися всі, крім Надіни, хоч навіть з нею Левко  примудрявся бути незвичайно милим. 

Петрон прилітав через день. Бачачи, що Дана і так втомлюється за домашніми справами, зменшив фізичне навантаження.

Хор постійно перепитував, що саме він показував, радив прокручувати згадки перед сном в умі, запевняв, що це теж частина тренування.

Дана гадала, що Едель лукавила, коли казала, що закінчується її земля. Однак, коли в повітрі закружляли перші поодинокі сніжинки, виявилося, що вона дійсно стурбована не на жарт.

— Скоро вдарять морози. Мені  потрібно негайно поповнити запаси, — Едель кинула нанизувати гриби на нитку, заходила по кімнаті.

— То поповни, в чому проблема? — пожала плечима Надіна, яка тим часом саме переглядала свою зброю. — Ти ж люфлорка, умієш створювати портали.  

—  Я сама боюся, — видала Едель. — Дано, складеш мені товариство? 

— А моє товариство тобі не підійде? — Глянула з-під лоба Кажаниця. На фоні ніжної й жіночної Едель, біла, ніби оксамитова шкіра якої не засмагала і не обвітрювалася,  Надіна з її шорсткими від мозолів долонями, потрісканими губами і злегка почервонілими суровими очима   виглядала особливо жорсткою.

— Ні, я довіряю лише Дані і Хору. 

— А Дана тобі довіряє? Кличеш її хтозна-куди…

— А Дана довіряє, — їдко кинула матінка.

Хора тривожити не стали —  він  контролював будівництво.

— Ми туди й назад, але одягнись тепліше і невидимий плащ захопи. — Сама  Едель і не думала одягатися, зате тримала в руках кирку, яку позичила у будівельників. — Земля, напевно, замерзла. І не дивися на мене так: я ніколи не боялася ні холоду, ні вітру, ні палючого сонця. Лише отруйного випромінювання. І отруйних людей.

Виникли на скелі, нерівній, пологій. Едель прослизнуся, упала, проїхалася животом до краю, там вчепилася за виступ. Дана теж хитнулася, але миттю відростила крила,  підхопила матінку. 

— Дякую. Тепер допоможи дістатися отуди — вказала на протилежний бік. — Твоя задача — підтримувати, все інше я зроблю сама. 

Вона заходилася гупати киркою мерзлий граніт. Дана оглянулася навкруги.

Над Горами висів туман, що здавався вічним, і, як і матінка, безстрашним до проміння сонця, вітру і морозу. Скільки бачило око біліли близькі й далекі, низькі й високі вершини, а над ними мов застиг у часі й русі червонястий сонячний диск. Неповторно чисте смачне повітря пахло озоном, проте дошкуляв різкий холод.

 — Ґрунту тут майже не залишилося, тому візьмемо те що є. Правда, гарно? Не бачила раніше Старих Гір? 

— Навіть не чула про такі. 

— Про них мало хто чув. У Лузі своя пустка, у Горах — своя. І тут доволі небезпечно, накинь  невидимий плащ. 

Дана накинула.

Повіяв вітер, викликав дрижаки.

Едель же, здавалося, зовсім не відчувала холоду. 

— Ще довго? — Не витримала Дана.

— Я майже закінчила, —  матінка вибирала ніжними пальчиками суміш пилу, криги і дрібного каміння. Вдалині появилося щось, схоже на птаха. 

— Тікаймо! — злякалася Едель.

Дана здивувалася: птах же далеко. Однак через мить він опинився поряд! І не птах, а монстр, схожий на щось середнє між ящіркою та кажаном.  Дана з несподіванки застигла. Едель рвучко схопила за талію, смикнула флортал. 

Виникли в підземеллі Темних Гір. Дана перевела подих. Перед очима застигло видіння роззявленої пащі. Уявила клацання зубів перед своїм носом, здригнулася.

— Едель! Що то було? І чому ми тут?

— Тихо. Можна сказати, ти не дуже ризикувала, бо була в невидимому плащі. Зараз також будь напоготові. То був бахр, монстр  Старих Гір. А тут ми тому, що на долівці залишилася моя розсипана земля, хочу змести, поки ніхто інший не додумався. Там, на скелі, вона вже майже вивітрилася, а ця, як показала практика, хоч не з першого разу, та  працюватиме. 

Едель заходилася згортати свій ґрунт. 

 — Структура цієї землі зовсім не така, як тієї, що набрала сьогодні, — її голос війнув чи то  ностальгією, чи то сумом, — Дана не розібрала, 

вона досі не могла відійти від зустрічі з чудовиськом, здатним так швидко перемішатися. Спокійною атмосферою, що недавно панувала у цій залі, вже й не пахло. Колодязь теж лякав.

— Едель, швидше, будь ласка, тут я завжди на когось натрапляю. Чуєш? Хтось летить!

— Накинь плащ на нас обох, зачекаємо. Я не залишу тут свою землю!

В залу залетів Анж із Грянкою на оберемку. Дана й Едель якраз встигли вкритися невидимістю, і,  обнявшись, позадкували.

"Дідько, не вистачало ще натрапити на магічні нитки!"

Дана притримала матінку. Анж зупинився неподалік.

Він виглядав п'яним, а Грянка  втомленою і пом'ятою. На ній знову була сіра сукня.

— Ваша величносте, у вас є наречена! Чому свідком вашого епічного падіння маю бути саме я?  Я ж вам ніхто! 

— Не ніхто, бо ти мене колись зваблювала, значить, я тобі не байдужий. А Дільяні байдужий, вона просто хоче бути королевою. І ти, ти розповіси Дані, як я падав у Колодязь, і вона пожаліє мене. А в ідеалі Соколиця має появитися і врятувати: вона обіцяла мамі не дати мені померти! — Анж  рушив до Колодязя. Грянка почала  опиратися.

— Ви й мене надумали потягти за собою?!

Анж різко її відпустив. 

— Ні, ні! Ти маєш жити! Ти маєш сказати Дані, що це вона розвалила Темні Гори, показати, яким став мій сад, коли купол зменшився! І ті жахливі статуї, — Анж направив палець у бік завмерлих Дани і Едель, і вони синхронно глитнули, притулилися одна до одної. — Статуї, котрі час від часу появляються в саду, на який дивитися боляче! Хай побачить вирази їхніх мармурових облич! І порадіє! Вона, — він ткнув себе в груди, — хотіла мене вбити, прикладала меч до моїх грудей! Бачиш подряпину?

Анж рвикнув на собі сорочку.

— Нема там ніякої подряпини! — відвела очі Грянка.

— Є; там, глибоко в грудях залишилася подряпина! Бо Дана не кохає мене, вона кохає Хора! Я його вб'ю! — про Колодязь забуто, Анж направився до виходу.

— Ваша величносте! Ви мали стрибати… —  Грянка зупинила його, вказала на Колодязь.

Гриф обернувся. Заточився. Підійшов до графиньки майже впритул (Дана побачила, як у неї засіпалася повіка), потім зробив крок до Колодязя,  заглянув вниз.

— Мене повинно було затягнути. Не затягує лише щасливих людей, а я нещасливий.

— Щасливий, ваша величносте, ви уже перестали бути нещасливим! Ви перестали кохати Дану, вона вам не потрібна, нам не потрібні ті, хто нас не кохає! — маленька Грянка відтягувала Грифа від Колодязя. Дані аж захотілося їй допомогти. — Бо на світі є така чудова річ, як взаємність! 

— Так, — Анж, котрий упирався, обм'як, дав себе відтягнути.

У залі спалахнув тонкий стовп світла, розщепився, утворивши  злегка прочинені двері; запахло паленим, пішов димок, з щілини показалася боса ніжка, а згодом вигулькнула Дільяна в підпаленій знизу спідній сорочці.

"Оце так! Дільяна навчилася створювати справжній портал!"

— Ррр! Знову обгоріла! Навіть трошки нижче колін не одягнеш!

Дана потерла носа. 

"Невже і в цьому я винна?"

Гриф на появу нареченої криво усміхнувся.

— І тут мене знайшла! Ми ще не одружені, Дільяно! 

— А ви вже нетверезі і тікаєте від мене, ваша величносте!

Анж зробив рух до Колодязя, 

Дільяна схопила його за руку, рвикнула до себе, потім вправно щось запхнула в рота і швидко втекла до свого порталу. 

Гриф протверезів. Витер руками обличчя. Оглянувся.  Знову, уже впевненим кроком підійшов до Колодязя.

— Ти чуєш притягання? — запитав у Дільяни зовсім іншим тоном.

— Ні.

— І я не чую. А ти щаслива? — прозвучало насмішкувато.

— А ви? 

— Відповідаєш питанням на питання? — Гриф повернув голову до нареченої. Та промовчала, витримавши погляд. Грянка ж потупила очі, загорнула пасмо за вухо.

— А тебе, Грянко, навіть не питатиму: ти відповіси, що щаслива. Бо на світі є така чудова річ — взаємність, — процитував її слова. —  І ти підштовхувала мене до Колодязя! Я все пам'ятаю, — пригрозив  Анж.

— І вам за себе соромно? — продовжила його фразу, вдаючи наївність, графинька.

— А що це таке — сором? — зіронізував Гриф, зміряв Дільяну. — Дільяно, наречено моя майбутня, тобі не соромно з'являтися переді мною в такому вигляді?

— Ні краплі, ваша величносте, — похмуро усміхнулася Дільяна.

— І вона не бреше, — Анж повернувся до Грянки. — А тобі було б соромно? 

— А чого мені соромитися? — Вона кинула швидкий погляд на портал. 

Анж теж кинув туди погляд, зрозумів її побоювання.

— Грянка перша ступає в портал, — заявив мстиво. — Роздягайтеся, ваша світлосте!

— Не буду! — пискнула Грянка.

— Ти обгориш, — зауважила сумно Дільяна. — Вогонь тебе  не торкнеться, але сукня перетвориться на попіл.

— А може, графиня Ранкова хоче полетіти назад в моїх обіймах? У обіймах Петрона ж літала? — Анж підійшов до Грянки ще ближче, до нареченої ж обернувся спиною.

"Нічого собі! Анж, виявляється, знайшов собі нову ляльку!"

 Запахло горілим — Грянка зникла. Анж поспішив за нею. Зникла й Дільяна. 

Дана скинула плащ. Едель підвела брови, усміхнулася.

— Стільки цікавого! А ти, виходить, серцеїдка, розбила Анжу серце.

— Не таке вже воно й розбите, — констатувала Дана,  згадавши Грянку.

"Не кохав він мене ніколи. А от з Грянкою щось нечисто, недарма її біля себе тримав та на бали не пускав".

Едель швидко дозбирувала свою землю.

—  Едель, я хотіла б глянути на сад, на ті статуї, що там появляються. 

— Це небезпечно.

— Ну подумаєш, було дві небезпеки, а стане три. Будь ласка, на одну мить, під плащем. 

— Добре.

То були вони, закам'янілі Грифи.  Дана не могла сказати, що вразило більше —  почорнілі й посохлі магічні квіти, зруйновані альтанки, засохлі кущі, що покрученим чорним гіллям без листя  своєрідно підкреслювали незмінене геометричне каміння, чи статуї з навіки застиглим криком. Над всім цим кружляв лихий вітер зі скупими, ніби колючими сніжинками. Вітер підвіяв плащ, Дана і Едельвейс на мить проявилися і знову зникли. 

Виникли в Соколиному.  

— Що з тобою? — кинулася Ромашка до Дани. — На тобі лиця нема. Де ви були? 

Вона допомогла роздягнутися, ткнула в руки теплий чай.

— Ромашко, невже це я зруйнувала Темні Гори? Невже Анж має рацію, і це я винна в тому, що  засох його прекрасний сад? 

— Ну і придумала! Теж мені, Богдана всемогутня! Є ще воля богів, не забувай. Якби не ти забрала Гримуар, це зробив би хтось інший. І взагалі, глянь у вікно. 

Дана глянула. Там ішов сніг.

— Зима надворі! Навесні сад розцвіте знову, це нормально! — Ромашка чи то кепкувала, чи то підбадьорювала. — Пий чай.

 Дана зробила ковток. Ззовні, незважаючи на погоду, чувся стукіт і пиляння, донісся сміх будівельників. Знову заскреготіла її сніжинка в руках Хора. Цей звук вона ні з чим не спутає. 

— Грифи самі зруйнували Темні Гори. Те, що має наразі Анж —  наслідки їхньої  жорстокості. Хоча багато чого залежить від його власного вибору.

"Потрібно нейтралізувати чорний фосфор. Не знаю, наскільки я винна у тому, як змінилися Темні. Але якщо можна запобігти подальшій розрусі, маю спробувати".

Дана усміхнулася, надпила чай. Стало спокійніше.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.