Великий Луг

Хор всівся на лавку за дубовий стіл, з полегшенням зняв плащ, демонструючи притихлим присутнім, яких з його появою вдвічі зменшилось, розрізи для крил.

Стало чутно, як задзижчала бджола.

Легкий вітер обдав густим солодкуватим, маслянисто-терпким ароматом. Навіть не варто повертати голову: краєм ока і так бачив великого соняха, що схилився над плетеним тином. Видно й те, як сполохано поспішали втекти за паб юні подавальниці.

І все-таки, який приємний в соняха запах! Коли, в якому давньому сні він чув його, звідки знав?

До Хора підійшов сам господар пабу, такий же жовтоволосий, як сонях, з ясною усмішкою; йому майже вдавалось триматись природно. Хор глянув з-під лоба і замість привітання сказав:

— Юнак, невисокий, худий, млявий, в зеленому плащі. Міг з'явитись приблизно годину тому. Не бачили?

Господар зустрівся з золотисто-чорними очима люфауна і затремтів. Страху додавав литий бронзовий браслетище на сильному зап'ясті: це означало службу в самого короля Грифа. І величезні магічні здібності.

— Н-ні, н-ніякого юнака не бачили.

— Та ну? — кутики губ Хора поповзли вгору. — А як знайду?

— Пане мисливцю, Ярко не збреше, Ярко завше правду каже. Їй-бо, ніякого х-хлопця в зеленому плащі тут не було!

— Справді? А звідкіля стільки зелені, квітучі сади? Ніде на Великім Лузі не бачив стільки квітів. Соняхи он, мальви... Викрадач Гримуара тут.

— Не бачив ніякого викрадача, Іскрицею клянуся! — Ярко зробив святий знак.

Хор по-пташиному нахилив голову вбік — чоловік ніби правду мовить.

— Ромашко, подай панові найліпшого нашого пива, — гукнув Ярко.

Хор примружив вії, розфокусувавши погляд. Злодій тут був, і навіть є: бачив не лише слід від свого болта, а й контури хлопчини з заплічною сумкою, в якій, безсумнівно, був викрадений Гримуар. Цікаво було б глянути на того, хто зумів забратися в саму Холодну Вежу Темних Гір. І він обов'язково погляне. Болт завжди попадає в ціль, а вийняти його може лиш сам Хор. Так же, як зняти магічний браслет короля може лиш інший люфаун. От тільки Хор — останній з роду Соколів.

Мисливець опустив очі долу. Можливо, в Гримуарі є відповідь, як здобути волю, можливо, це шанс?

З'явилася Ромашка, сухорлява бабця з прямою спиною, сивим, аж білим волоссям, в сукні незвичного зеленого кольору, в занадто чистому фартусі. Насторожено глянувши великими бурштиновими очима, поклала перед Хором жбан пива, поспішно відсмикнула замурзану в чорнило руку.

Хор кинув на стіл срібляк. Забагато, але нехай, все-таки це кінець пошуків. Можливо, коли забере Гримуар і витягне болт, він навіть зцілить зухвалого злодія і відпустить. Все ж таки приємно було бачити квітучий слід, що тягнувся за викрадачем.

Гримуар у Великім Лузі творив чудеса, і Хор йшов не стільки за слідом болта, як за смугою буйної зелені, квітів і навіть ягід, до яких зліталась голодна дітвора. Плодоносили білі і червоні черешні, кубла суниць тягнулися просто край доріг. Повітря над таким раєм, свіже, ароматне, вологе, будило бажання свободи, будило згадки про давні сни. Повертатись в Гори до щему не хотілось. Ось чому зухвалець досі не пійманий. А тут слід обривався. Там, далі, за цим пабом, напевно, знову вигорілий степ, зубожілі села та худі похмурі люди.

— Напевно, пан втомився з дороги? Ромашко, організуй закуску! Йой, пане, у нас така чудова щука впіймалась! Отакенна! — в, здавалось, веселому тоні Ярка все одно чулась награність.

Хор підніс пиво до рота, понюхав, підняв очі на Ромашку.

Бурштинові очі писарки блиснули зеленню! Вона з люфлорок!

Руки з тацею здригнулись, тарілки калатнули одна до одної. Хор різко передумав пити: пиво з показовим грюкотом відправилось на стільницю, аж піна вилилась.

Люфаун повільно підвівся.

У Ромашки здали нерви. Вона теж грюкнула тацею об стіл.

— Ні, не смійте! Де ваше серце, де ваша совість? Не пущу! Не бачите, коїться з Лугом? Засуха, неврожаї, ми ледве податок вашому королю виплатили!

Стара метнулась до дверей, зашепотіла заклинання, прохід заволікся зеленою трав'яною стіною з квіточками і запахом ромашки.

Хор насмішкувато й трохи гірко посміхнувся, змахнув рукою. Йому і заклинання не потрібні: тугий кокон з міцних переплетених гілок миттю полонив стару, відправив під стіну, тягнучи за собою залишки її сіна.

— Гримуар належить Великому Лугу, Сірі Гори його вбивають! Ай! — стара, яка лупцювала в стіну пруття, напевно, поранилась. — Ти сам знаєш, що Гримуар наш, але вмієш лише накази виконувати! Ти просто нікчемний раб!

Господар пабу закрив лице руками.

"Злякався, що за такі слова, кинуті в лице люфауну, ніхто живим звідсіля не вийде?"

— Випусти мене! — донеслося із кокона.

Ярко відмер, кинувся до своєї писарки.

— Стояти! — гаркнув Хор. Декілька відвідувачів пабу, які і так зберігали чималеньку віддаль, упізнавши люфауна, як по команді порачкували під столами за тин, згодом кинулись навтьоки.

— Жінок і дітей не чіпаю, відпущу через пів години, — кинув Хор Яркові.

"Ага, не чіпає він," — пробубонів той, але Хор вже швидкими кроками прямував в дім; він знав, до яких дверей йти.

Шарпонув. Зачинені. Вибив.

Юнак спав, не проснувся навіть від гуркоту. Отак спав би і Хор, якби випив пиво люфлорки.

В кімнаті панував запах ромашки. Золотистий напій виблискував в склянці на стільці, поряд висів зелений плащ.

А на столі сам по собі зашелестів сторінками чарівний Гримуар; згодом, відкрившись в потрібному місці, він зупинився і затих, немов запрошуючи до себе. Хор підійшов.

Дарунок долі — маєш вибір:

Полон дівочих ніжних рук,

Котрі усі окови знімуть,

Чи сірість гір і біль розлук.

Хор кинувся до хлопця, відкинув ковдру: по грудях вилася довга руса коса.

Дівчина! Він поранив дівчину! Як же так?!

Відгорнув ковдру ще більше: там, де мала б бути поранена болтом рука — велике соколине крило.

Вона люфаунка, Соколиця! Він не останній!

Хор опустився на коліна і вперше в житті заплакав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Марія Пітішкіна
08.08.2022 11:02
До частини "Великий Луг"
Спочатку було складно зрозуміти, що означають незнайомі слова, але через це і цікаво. Люфаун і люфлор – це мають бути людина-тварина і людина-рослина? Здогадалася лише у кінці розділу) А взагалі цікаво, що там буде далі.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Магда Май
    08.08.2022 12:33
    До частини "Великий Луг"
    Вірно здогадались.) Серед населення Великого Лугу  живуть люди-маги, сила одних має властивості  рослин, інших —  тварин. Якось так.)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше