Великий Луг

В апартаментах королеви сьогодні тепло і світло, бо до неї завітав Анж. Дана навіть зняла плащ, залишившись в блідо-зеленому оксамитовому платті з білим пухнастим коміром і такою ж вишивкою. Волосся залишилося розпущеним. Воно вже відросло до пліч, а брови й вії досі залишалися нафарбованими, нігті на руках теж зберігали відмінний вигляд попри всі пригоди.

Ліона з урочистою ноткою в голосі веліла служниці накрити стіл на трьох і замовила улюблені ласощі Анжа.

Дана теж мусила пригощатися. Кришталеві вазочки, які принесла вишколена безпристрасна дівчинка, були наповнені чимось повітряним, ароматним, з приємними ніжно-кольоровими розводами. Це щось чимось схоже на крем на тістечках, однак від нього віяло холодом і приємним м'яким ароматом.

Ліона усміхнулася, зачерпнула десерт срібною ложечкою і кивнула Дані, мовляв, скуштуй. Анж, якийсь розслаблений, простий і немов молодший на вигляд, теж уже їв. Блакитну крапельку, що залишилася в кутику губ, просто облизнув язиком, потім витер без серветки.

І Дана рішилася. Холодний, солодкий, пінно-легкий м'який смак. Ароматний. Неймовірний.

Примружила очі. Анж і королева стиха спостерігали за нею, усміхалися.

Дана вдруге потягнулася до вазочки. Хотілося хоча б ще трішки, щоб з'їсти повільно – повільно.

— Ну, як тобі десерт?

Дана відклала ложечку, теж витончену і мереживну, прекрасну, як і все в цій кімнаті.

— Нічого подібного раніше не куштувала. Неперевершений смак.

— Це маленька нагорода для тієї, що терпить мій холод. Рада, що змогла відкрити тобі ще одну чудову грань життя, — тепло промовила Ліона і стала ще гарнішою. Волосся білим плащем вкривало її плечі, при рухах тихо шурхотіло по сріблястій сукні.

— У моєму палаці безліч таких граней, варто лише захотіти їх побачити, — промовив Гриф трохи захриплим насмішкуватим голосом.

Ліона підвелася, Дана теж, але її владно зупинили холодною долонею.

— Сиди, я скоро повернуся. Куштуй морозиво.

— Як ти гадаєш, чому цей смак такий дивовижний? — запитав Гриф, провівши маму поглядом до дверей суміжної кімнати.

Без Ліони стало незатишно. Дана звикла до королеви, але поряд з Анжем напружувалася, сковувалася.

— Тому, що холодний?

— Так, і через це. А ще новизна. Дотик, смак, аромат. Бажання мами порадувати тебе. Вона не кожну фрейліну пригощає морозивом, — голос Анжа звучав заспокійливо, розслабляв, підкреслював Данину особливість. — Я теж хотів би тебе порадувати. Запрошую ввечері на оперу «Лебединий вітер» — це буде справжня насолода для твоїх оченят і вушок одночасно. А шовкова білизна і сукня від Велі подарують насолоду дотику. Поки у мене немає можливості проявити її по-іншому... Тому тебе обійматимуть мої подарунки.

Дана зі здивуванням і легкою підозрою глянула в карі очі, від розширених зіниць темні, аж чорні. Навислі повіки придавали Анжу особливого загадкового шарму.

Дана не одразу зрозуміла, що він уже користується магією Грифів, такою лагідною, непомітною. Попри явно зухвалі думки, що читалися в його очах, їй уже подобався цей відкритий щирий юнак у білому; також не одразу усвідомила, що під потік ніжних і сміливих слів знову їсть неймовірний десерт.

— Я бачив твоє вишивання, воно бездоганне. Так, ти вишиваєш золотими, а не срібними, як мама, нитками, але твоя творчість мені настільки сподобалася, що насмілюся прохати тебе дозволити прикрасити нею своє святкове вбрання.

«Король — і насмілиться прохати? Та це нечувано, це непорозуміння, зазвичай же королі наказують, а Анж — прохає! Який він милий…»

— ...дозволите? — питання, кинуте з привабливою скромністю, окутало Дану в приємну теплу, солодку хмарину.

Так, звичайно, Дана просто мусить погодитися, це ж король! М'яка хмарина, розсіявшись, явила згадку про золоті сніжинки. Вони мають бути не на тканині, а в її долонях, щоб летіти та впиватися в ту руку, яка тримала арбалет і болт, націлений на її Сокола.

Дана заплющила очі. Пустеля. Пісок. Дотик губ Хора, п'янкий смак його дихання, солодкі мурашки. Слово «Кохаю». Східне сонце. І «Ніяких Лебедів!»

Магії Грифа як не було.

Коли розплющила очі, перед нею сидів той, хто ламав Саміллу, хто жорстоко кричав «Бо вона – не Іскриця!»

— Яку магічну здатність має ваш арбалет, ваша величносте? — запитала, ніби між іншим.

Сам Анж досі перебував в полоні ніжності до світу, Дани й самого себе.

— Рани від нього не гояться і не піддаються магічному зціленню.

Ліона за дверима щось впустила. Дана відклала уже майже порожню вазочку.

«Ця магічна здатність просто жахлива. Рани мусять гоїтися, як же так?!»

Гриф зрозумів, що сказав не те.

— То дозволиш? — перепитав трохи роздосадувано.

— Що? Я не зрозуміла запитання, така розгублена останнім часом, а десерт смачний, але холодний. І ... тут холодно.

— Я подарую тобі перстень з рубіном, — накрив її руку теплою, аж гарячою долонею. Погладив, легко стиснув, намагаючись зігріти.

— З Вогником? Я боюсь обпектися, — відсмикнула руку.

— Ні, Вогник лише у мене. У тебе буде магічний артефакт, що захищатиме від холоду. — Дана відчула, що Анж почав втомлюватися.

Не любить він її. Просто хоче використати, підкорити своїй волі. Дана цікава, поки не здалася.

— Так, вогонь захищає від холоду, але краще бути на безпечній віддалі, не хочу персня, — зробила витончений захисний жест. Знала, що її зауваження не дуже логічне, але не переймалася: Самілла та Дільяна мусили б загартувати нерви Грифа і познайомити з дівчачою логікою. Чи нелогікою.

І дійсно, Анж заморгав, звично усміхнувся, відкинувся на спинку стільця, зігнувши голову і закусивши губи.

Ввійшла Ліона.

— Якщо замерзла, Дано, можеш іти, — дозволила великодушно.

Анж не дуже опирався маминому рішенню.

Дана подякувала і, прихопивши свій плащ і вишивання, віддалилася, прискорюючи крок. Лише минувши кілька поворотів, трохи стишила ходу.

Сьогодні дивом вдалося уникнути ще одної обіцянки. Як же вона не помітила, коли Гриф долучив магію? Це погано! Це нікуди не годиться. Але добре те, що його магія має зворотний ефект. Наступного разу випитає, як знімати магічну сітку. І добре, що вона наразі вільна, а Ліона розмовляє з Анжем, займає його. Тому що саме зараз можна перевірити одну здогадку.

Річ у тім, що з самого ранку їй не давали спокою думки про Хора. Ждала його. Гадала, де він появиться. Чи то завдяки логіці, чи то шостому чуттю, але Дана буквально побігла в той зал, в який, якщо вірити тому, що Буревій скопіював Храм, мав вести підземний хід.

У тій частині палацу пусто. Дана примружилася, відстежуючи магічні сліди.

Тут рідко ходять, що дивно, і то лише Ворони та Кажани. Зал не прикрашений, навіть запущений, але магічних свічок вдосталь, освітлення гарне. Пройшлася повз стін, пильно роздивляючись кожну шпаринку, — і таки знайшла майже непомітні двері! Потягнула за ручку.

Вони піддалися! Ще й досить легко! Це насторожило. Відчинила.

— Дано! Ні, не рухайся, — почувся рідний голос Хора. — Тут магічна сітка! Торкнешся — закам'яніє, ще й задзвенить.

Ну і нехай сітка. Зате вона його бачить! Чуття не обмануло! Її Сокіл дійсно явився по неї!

— Хо-оре! — видихнула - засміялася радісно.

Сіро-бурий одяг, обвітрене обличчя, русі коси. На нього падало тепле світло магічних свічок, їхні відблиски спалахували в його темних очах. Комусь Хор міг здатися невиразним, однак не Дані.

— Я так скучила, Хоре, — прошепотіла, відсмикуючи руки, що неслухняно тягнулися до її Сокола.

— Я теж скучив, Дано. Я заберу тебе звідси, обіцяю!

— Я не можу повернути свою магію, всю вилила в той тинок. Розкажи про місця, які, як ти колись розповідав, допомагали відновити сили. Як їх знайти?— поспішно запитала.

— Чудовий був тинок, Дано, дякую, ти мене врятувала. Місця сили можна знайти так, як дивишся магічний слід, лише спирайся не на зір, а на відчуття. Це може бути не лише місце, а й людина, річ, заняття. Ти зрозумієш, що це воно, по солодкому нервовому тремтінню, — швидко проговорив Хор.

«Якщо людина, то це безперечно лише ти, Хоре,» — Дана кинула погляд на сильні груди, до яких хотіла, та не могла пригорнутися. Вже встигла забути, наскільки приємний парфум Сокола, як природно поєднується з власним запахом його шкіри.

А він, поки говорив, примружував очі та водив долонями біля магічної сітки.

— Знайшов! Тут є достатній отвір. Я спробую просунути руку, — він закотив рукав. — Тримай землю Звіробою.

Ледве Дана встигла взяти мішечок, почулися чиїсь кроки. Мало не застогнала з досади.

— Дідько! Це, напевно, Кажани! — шепнув Хор.

Двері, що залишилися прочиненими, одразу привертали погляд. Дана сховалася за ними.

— Викликай Роба, — прошепотів Хор. Дана посипала землі.

В зал зайшли не Кажани, а Ворони, упізнала їх по запаху і голосах, схожих на каркання. Вони підходили ближче, дивувалися, що тут є двері та ще й відчинені.

Люфлор виник тоді, коли один з них уже заглянув всередину і помітив Хора. Викрикнути Ворон не встиг: Роб зніс йому голову. Другий майже перейшов у магічну форму, як був пронизаний наскрізь. Знову став людиною. Але неживою.

Роб витер меч об чорну форму, що імітувала пір'я.

— Дано? Все гаразд? — запитав Хор.

Вона відсапувалася, немов це вона, а не Роб, знешкодила несподіваних гостей. Потім підняла край сукні, й оминувши сліди від відтягнутих Робом тіл, знову підійшла до таємного проходу. Кожна хвилинка часу була дорогою.

— Хоре, простягни руку, — попросила тихо.

Хор довірливо простягнув. Дана дістала своє вишивання, стиснула, як могла, вклала в долоню.

Він міг би відмовитися: це було небезпечно, бо об'єм тканини великуватий, міг зачепитися за сітку.

Але Хор повільно, обережно і цілеспрямовано тягнув руку з подарунком Дани до себе.

«О, Іскрице, допоможи!»

Допомогла. Все вдалося! Сховав її візерунки на грудях.

А потім ще раз протягнув долоню, Дана поклала в неї свою. Любий Хор!

— Дано! Ти в порядку?

«Ось моя справжня насолода дотику!»

— Так, я в порядку. Кохаю тебе, — зізналася тихо.

О, коли настане момент, коли можна буде насолодитися дотиком не лише долоні! Знала, що Хор думав те ж саме.

— Я теж тебе кохаю, Дано!

— Хтось іде! — сказав Роб.

Руки поступово роз'єдналися.

Дана не встигла сховатися за двері. Встиг лиш Роб.

Підняла меч одного з Воронів.

— А це ще що за..?! Дідько! — більше здивувалися, ніж нажахалися Кажани. Їх теж було двоє.

— Це я їх так! — зухвало й дзвінко заявила Дана. Голос тремтів, не вміла брехати. Передній Кажан кинув недовірливий погляд на абсолютно чисте лезо меча. Дана зрозуміла, що тримає його неправильно.

— Угу, так і повірив!

— І убила, і лезо витерла... Я вправна! — Дана поволі відступала, тягнучи зі скрежетом важкий меч за двері, де ждав Роб.

Коли він вистрибнув, у переднього Кажана уже була оголена зброя.

Зал наповнили вигуки, брязкіт схрещених мечів, гучні видихи, сопіння, коротка лайка. Роб переміг, ще одне тіло звалилося на підлогу.

Другий Кажан в бій не вступав, на допомогу не звав. То була жінка, Надіна.

Вона стискала губи й кулаки, хмуро дивлячись на Дану. Кажан біля ніг Роба ворухнувся, він вправним ударом відсік йому голову.

Кажаниця закрила лице руками.

— Надіно, — сказав Роб засапано. Теж упізнав її. — Надіно, тільки без дурниць, ти ж пам'ятаєш нашу домовленість?

— Так, — процідила вона. — Сто разів про це пожалкувала. Це не я, а ти не знаєш життя. Однак слова дотримаю. Твоє щастя, що цього напарника я завжди недолюблювала.

— Надіно, тут потрібно прибрати.

— Зрозуміло, — гірко пирхнула вона.

— Дано, тікай звідси, — сказав швидко Роб і вже іншим, заспокійливо-гіпнотичним тоном звернувся до Кажаниці. — Надіно, ти ж мені допоможеш?

Дана кинула погляд на таємний хід. Хор на прощання всміхнувся, скупо махнув рукою.

Дана вказала на рукав і горловину сорочки, туди, де має бути золотиста маніжка. Він кивнув, зрозумів.

Дана побігла до себе.