Мушу побачити зорі

На ніч Роб не залишився: Хор натякнув, що в будинку лиш дві спальні і два ліжка. Люфлор до всіх своїх чеснот  виявився ще й делікатним, зник, вдавши, що канапу у вітальні справді не помітив. Ще й залишив мішечок з рідною землею, великодушно зронивши; "Кличте, якщо що, не соромтесь."

Хор лише усміхнувся: сором'язливістю не страждав, але й кликати "молодого і гарного" зайвий раз не збирався. Теж мені, знайшла Ромашка помічника. Після розмови за вечерею стало ясно, що Роб уміє лише те, що і вона. Правда, умів ще зцілювати, але досі  Хор і сам прекрасно з цим справлявся.

Серед ночі в коридорі почувся шум, грюкіт. Хор вихопив мечі, вискочив на звуки: там в темряві  взувалась Дана.

— Ти куди? — сховав зброю.

— Хочу подивитись на зорі, — Соколиця нервово накинула плащ поверх спідньої сорочки, сховавши від його погляду стрункі ніжки.

— Дано, які зорі? Ми ж договорились, що ти без мене — нікуди. Йди спати.

— Але я мушу побачити зорі! — вона вже направилась до дверей, в одному черевичку, трохи дивна.

— І часто ти мусиш бачити зорі? Коли таке було востаннє? — насторожився Хор.

— В таверні, коли милась, — сказала очікуване. —  Ромашка не пустила, бо я була мокра.

Хор стояв у дверях, а Дана смішно і так приємно намагалась його зрушити з місця, що він деякий час ще стояв, насолоджуючись її штурханням  і милою скуйовдженістю.

— Пусти... Я мушу побачити зорі, — майже благала, упираючись плечем в його бік.

— Нікуди не йди. Це може бути магія. Повертайся в свою кімнату. Я подивлюсь, чи безпечно, потім вийдеш.

Надворі все змінилось. Зорі здавались великими, застиглими, низькими; все навкруги набуло таємничої декоративності, немов закам'яніло, і стало привабливим, чарівливим. Хор легко помітив високу постать, закутану в плащ.

— Ваша величносте! Чим зобов'язаний візиту?

— Маю поговорити з тобою, Хоре, — вийшла з саду Ліона.

— Тоді чому ви викликали Дану?

—  Жінки між собою швидше знайдуть спільну мову.  — Вона відкинула капюшон, стряхнула розкішним білим волоссям.

— Знаю я вашу спільну мову, — Хор намагався не дивитись в сині очі, проте це було важко.

— Так, я умію переконувати.

— Ну що ж, приступайте, — підняв підборіддя і зустрів її погляд.

— А ти не занадто став зухвалим, Соколе? — чи то розгнівалась, чи то здивувалась королева.

— Якщо міряти вашими мірками, то навіть недостатньо. Ви ж планували викрасти Дану?

— Ні, просто поговорити. Але те, що вийшов ти, теж добре, — неочікувано примирливим тоном сказала Ліона, хвильку помовчала, а коли заговорила знов, голос звучав трохи хрипло, здавлено: — Ти знаєш закляття неволі. Мусиш скувати Анжа. Він став поводитись... неадекватно.

Хор остовпів. Невже він чує те, що чує? Невже горда  королева-мати  може сказати... таке?

— А тобі я довіряю, Хоре, завжди довіряла, ти знаєш. Буде краще, якщо ми...  ти  керуватимеш ним. Ти можеш отримати владу, подумай! Одружитись з Даною і жити в Темних Горах. Вона  буде в безпеці. Назначимо тебе першим радником...

— Ні.

— Чому?

— Така неволя — жахливо. Ви просто не знаєте.

— Жахливо — це смерть. Так, ти був закутий. Але ти живий, Хоре! На відміну від решти Соколів.  І, скувавши Анжа, збережеш багато  інших життів. В тому числі і Анжа.  Повертайся в Темні Гори.

— Ні.

Хор думав, Ліона розгнівається, однак вона відвернулась і сказала тоном, від якого по тілі пішли мурашки:

— Гинуть люфауни. За відсутності Гримуара Анж знайшов іншу підзарядку Зоряної Карти. Щодня по одному.

Хор здригнувся.

— Він божевільний!

— Повертайся. Це потрібно зупинити.

Очі Ліони, постать, сад за нею, зорі, — все спонукало послухатися, погодитись. Магія  Грифів цього разу була не гострою, вона гладила плечі, тягнула в бік Гір.

— Я не повернусь.

— Он як! Ну що ж. Я намагалась, я хотіла по-хорошому... Тепер відповідальність за те, що відбувається, несеш ти. — Ліона зло і гордо стріпонулась, перекинулась в магічну форму і полетіла.

Хор деякий час стояв мовчки.

Як вона знала, де його шукати? На ньому точно не було зернятка подорожника. Хіба що... Дана!

Він оглянувся. Соколиця з тьмяним ліхтариком в руці стояла в дверях   і, задерши голову, дивилася на зорі. Вона була без плаща і щулилась від холоду, що почав окутувати сад.

— Все таке дивне і гарне, — сказала, коли Хор підійшов. — І запах дивний.

— Запах парфуму замаскованої пані, так?

Вона дрібно закивала, трохи тремтячи. В повітрі досі стояв запах магії Грифів.

Так ось у кого подорожник!

Хор підійшов, провів руками по швах сорочки, по плечах Дани, спині.

— Хоре, що... Що ти робиш?..

Хор погладив тканину на стегнах, по швах внизу, потім вгорі на округлому вирізі над ключицями. Щось знайшов.

Дана широко відкрила очі, від здивування зацепенівши.

— Що це в тебе? — запитав.

— Це просто пір'ячко на шпильці, талісман удачі.

— Покажи.

Дана розстебнула шпильку, показала. Дійсно звичайне пір'ячко і навіть не біле лебедине, як гадав.

— Ти якийсь геть дивний! Та що це таке зі світом?

— Покажи свій зелений плащ, — промовив замість відповіді.

  Чарівне насіннячко було у кишені,  забилося в самий куточок, ще й зафіксувалося так, що ледве відчепив.

— Та що відбувається, врешті-решт?!

Хор  добув те, з допомогою чого за ними стежили. Не маленьке і чорненьке зернятко, а немов кришталеве. Руків'я меча розв'язало проблему з третього удару — від подорожника залишився лиш пил. Пил світитись перестав і з легкої руки Хора полетів у помийне відро.

А потім він все розповів Дані. Розказував попри жах в її очах, який з'явився, коли почула, що саме живить карту замість Гримуара. І про пропозицію Ліони також розповів. Дана мусить знати правду такою, якою вона є.

— Ти правий, Хоре, — промовила Соколиця після деякої мовчанки, — Я теж би відмовила. Не змогла б спокійно жити в Чорних Горах у той час, коли Великий Луг гине. Ми вирішимо всі проблеми, але по-іншому. І, знаєш, я теж хочу поговорити з матінкою Едель, тому піду з тобою в Храм Іскриці!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.