Великий Луг

Дана вже прокинулася, але продовжувала вдавати, що спить. Кімната, яку бачила з-під вій, була чужою, розкішною, а стеля так високо, що й не роздивишся, тим паче при світлі свічок. І ще холодно, дуже. М'якої пухової перини та легкої теплої ковдри недостатньо.

«Я змерзла навіть в коси!»

Хор розповідав, що в Темнограді темно, але навіть не заїкався, що так холодно!

Однак те, що проснулася не в підвалі на оберемку соломи, уже радувало.

В кімнаті хтось був. Щоб побачити, хто, потрібно повернути голову, а Дані не хотілося. Цей хтось тихо посопував носом та зрідка шурхотів сторінками.

Почулися кроки, книжку, війнувши ніжним парфумом, швидко засунули під Данину подушку, зачепилися перснем за коси, а тоді смикнули так, що Дана мало не зойкнула.

«Що за дурепа? І хто так робить?!» — здивувалася, зручніше вмощуючись на подушці, але очі не розплющила.

— Темного дня, ваша величносте.

Дана з-під вій побачила низеньку дівчину, її незграбний, але мило поривистий реверанс.

— Як панянка Дана, не прокидалася? — здавалося, навіть у горлі Грифа гуркотіли – перекочувалися камені.

— Ще ні, ваша величносте, — прощебетала дівчинка. Була в довгому сірому платті з пухнастим комірцем.

Гриф зробив ще кілька кроків. Дана відчула його погляд і те, що він знає, що вона не спить.

У каміні загорівся вогонь, затріщав, додав світла і краплю жаданого тепла.

— Де речі, в яких панянка сюди прибула? — прозвучало насмішкувато й нахабно.

«Дідько! Невже він це зробить?!»

Так! Гриф не жартував:

— Спалити!

Дрібне тупотіння ніжок до шафи.

«Як же я виходитиму з третьої форми без ритуального одягу? Я ж буду зовсім гола! І там моє щасливе пір'ячко!»

Дана підстрибнула з ліжка, вмить опинилася біля переляканої від несподіванки дівчинки, шарпонула до себе свої речі.

— Не твоє — не чіпай!

Круглі карі оченята служниці здивовано закліпали, але речі вона не віддала.

«Як у сиротинець перенеслася!»

— Не чіпай. А то вріжу, — сказала тихо, повільно набираючи в груди повітря.

Ззаду заплескали в долоні.

Дана оглянулася на Анжа, підвела підборіддя, і наткнулася на знайомий оцінювальний погляд.

Глянула на себе.

І хто придумав такі нічні сорочки — суцільні смуги мережива і щонайтоншого шовку! Ця сорочка майже нічого не приховувала!

Повернулася до служниці, вихопила свій плащ, закуталася, потім відібрала інші речі.

— Ай-яй, панно Дано! Таку красу — і ховати під таким грубим несмаком!

— Не хвилюйтеся, поверну я вашу мереживну сорочку! Повісите перед собою і милуватиметеся!

— Так, вона гарна, Веляна молодець.

«У, зустріну Веляну — натовчу пику за її моду!»

— Але я волію милуватися не річчю, а красунею в ній. Тобою, — каміння у голосі Анжа стало круглим, їхнє перекочування шурхотливим. Він зробив крок назустріч.

— А мені більше подобаються мої речі, — Дана відступила: Гриф тримав червоний кристалічний камінь.

Дана вже бачила його, і дію його бачила. Глянула на служницю: та стояла, мов сірий солдатик. Коротке, по підборіддя, волосся, смішний рідкий чубок.

— Яка ти полохлива. Не бійся мого «Вогника». Я обіцяв тобі показати його ще тоді, біля струмка. Тепер ти від мене не втечеш.

Дана промовчала, не підіймаючи очей.

«Вважай, уже втекла. Я знаю, як все буде. Ти одягнеш мене, як ляльку, потім захочеш вдячності, та не отримаєш. Відмова тебе розлютить... О, швидше б по-справжньому зникнути звідси! Хоре, допоможи, Хо-оре!»

Від згадки про Сокола в грудях потепліло, але не час про нього думати: очі з навислими повіками дивляться аж надто пильно. Анж не дурний, зрештою.

— У цих речах єдина прикраса, що була зі мною в сиротинці, — Дана навмисне заговорила про те, де вона росла. Може, відлякає.

— Покажи.

З викликом показала свою шпильку, очікуючи насмішку. Але її не було ні в його очах, ні в очах служниці.

— Добре, — сказав Гриф і про щось задумався.

Попри те, що Дана стояла на теплому килимі, в ноги було холодно. Від короля ж ішло тепло, і, здавалося, світло: був за звичкою в білому, ще й тканина трохи переливалася.

«Світло буває різним, життєдайним і отруйним,» — казав недавно Роб.

«Ну і методи приваблення: заморозити, а потім манити теплом, як цукеркою.»

Дана так і не зробила крок ближче. Бо бачила, що це очікувалося.

— Ну то що ж, — відмер Анж, коли вона чхнула. — Старий одяг залишиться у тебе. Але я пришлю Веляну, нехай зніме мірки для нового. Грянко, подбай про панну Дану, вона запрошена на вечірній бенкет. І не підпускай близько королеву-мати: не дуже приємно бачити свою гостю простудженою.

Він пішов. Аж легше стало; навіть тепліше, бо вогонь в каміні робив свою справу. Але Дана метнулася в ліжко разом зі своїми речами, серед яких був і її досі невикористаний меч в піхвах. Кинула їх прямо на білосніжне простирадло. Подумаєш, не шкода.

Вона легко поміняла б цю розкіш на намет Ромашки.

Проте викликати її, щоб бодай поговорити, не могла: Грянка з кімнати не виходила. Вона просто потягнула за шнурочок, дзеленькнула, потім передала розпорядження такій же дівчині в сірій уніформі, лиш не в жовтому, а в блідо-рожевому фартусі, а сама нахабно дістала з-під подушки книжку і продовжила читання. Дана, прикрившись ковдрою, переодягнулася.

— Кхм, — відвернула увагу Грянки.

— Що? — та не підняла погляд, лише швидко й незадоволено повела підборіддям.

— А туалет тут є?

— Там! — тикнула пальцем у стіну, в якій не було дверей.

— Не бачу. Покажи.

Грянка застогнала.

— Скільки можна, я графиня, гра-фи-ня! А ви хто, щоб я вас у вбиральню водила? Одну за одною, одне й те ж саме! — Вона підбігла до стіни, рвучко відчинила невидимі двері.

Вбиральня була сніжно-білою. Дана зайшла, зачинила двері, спробувала відростити крила. Не вийшло. Кігті теж не вдавалося, лише ущільнила злегка.

Сталося те, чого боялася — магія зникла. Лише крапелька її жевріла на кінчиках пальців.

Отже, тепер вона практично беззахисна. Але чого це — беззахисна. Дана має всюдисющих друзів люфлорів!

Зараз вона потрусить їхньої землі прямо на відполіровану квадратну плиту…

Нічого не сталося. Але Дана не впала у відчай.

Згадала, що свіжа земля Звіробоя при ударі Кішки висипалася вся, а дрібка повторного використання, яку вручила ще раніше Ромашка, діяла набагато гірше: Роб з'являвся в одному з трьох викликів. Але він не прибув і після п’ятої спроби. Дана узяла Ромашкину землю. Сипала, сипала…

Нічого!

Придивилася уважніше — то інша земля.

«Підмінили, поки я спала! Ну от що тепер робити?!» — Дана тупнула ногою і мало не заплакала.

Мало того, що вона без магії, одна - однінечка у Темнограді, ще й земля її друзів у ворожих руках. Ану ж Гриф їх викличе?

«Так, не панікувати! — дала собі наказ. — Можливі проблеми — не існуючі проблеми. Доки не сталися, дідька два хвилюватимуся. А стануться — візьмуся за їхнє розв’язання. Що б там матінка Едель не вчила, а передбачити все неможливо. А те, що вона сама потрапила в руки Воронів, це доводить.

Дана глибоко вдихнула, видихнула і вийшла з вбиральні.

Грянка спокійно та умиротворенно читала свою книгу. Це роздратувало.

Пройшлася до вікна.

— Вічний вечір. Яка краса! — їдко прокоментувала вогні столиці. — А це тобі не набридло?

Дана рвучко оглянулася до Грянки, стиснувши зуби; Грянка здивовано підвела голову.

— Ти ж графиня. Гра-фи-ня. А ходиш у фартусі прислуги, — Дана бачила, що її слова попадають в ціль. — Мовчки дивишся, як нас, дівчат, ламають, як ляльок, як по одному в день зникають люфауни. Що з ними відбувається, не знаєш? Знаєш, бо зблідла. Ти також люфаунка! І погоджуєшся жити в цьому божевіллі! — Дана замовкла: почулися кроки, напевно, несли обід. — Мені потрібна справжня земля з мішечків! Я тут не залишусь, — прошепотіла швидко.

— Куди ж ти дінешся, — зітхнула графинька. Здавалося, вона стала зовсім іншою, навіть книжку відклала.

Служниця, до непристойності вишколена, щайшла, накрила стіл, пішла.

— Приєднуйся, — запросила Дана Грянку широким жестом. — Заодно розповіси, як що з цієї смакоти називається.

— І про страви знаєш, — графинька зчитала у запрошенні нотку сарказму, але охоче присіла навпроти Дани. — Хор розповів? Я знаю, що ви знайомі.

— Угу.

— Небезпечні салати щазвичай привабливого кольору. Сюди не подали, а на бенкеті будуть.

— А страви, що закінчуються на« ин»?

— Непримітні, здебільшого не зачеплені. Їж, тут все безпечне.

– Ти перша. Думаєш, я тебе запросила розділити їжу з доброти душевної? — пожартувала Дана.

— Ні, звичайно. Я взагалі не знаю, що це таке — душевна доброта. Тому якщо допоможу тобі, то лише за зустрічну послугу.

— Яку ж? — Дана вслід за Грянкою колупнула м'ясний паштет.

Грянка примружилася, очі щблиснули розрахунком.

— Випроси в Анжа титул графині. Терпіти не можу прислуговувати нижчим по рангу.

— Яка дивна послуга! — зауважила Дана.

— Не дивніша, ніж твої люб’язність та панібратство з прислугою.

Попри те, що Дана усміхалася і раділа легкості в спілкуванні та швидко налагодженому контакту з Грянкою, пам'ять про рану від кігтів Асі була надто свіжою.

«Там царює брехня,» — згадалося сказане про Темні Гори.

А от дати в пику Веляні перехотілося одразу, як тільки її побачила.

Ця незвичайна блондинка з глибокими очима та трапецевидним обличчям обеззброювала одним своїм спокійним виглядом і зачаровувала м'якою жіночною поведінкою при тому, що міцно стиснуті вуста і легка усмішка віддавали жорсткою професійністю.

Відточені рухи, закрите серце, максимум ввічливості, мінімум щирості.

Дана теж не поспішала сипати люб'язності, але при знятті мірок вертілася так, як вертіла нею Веляна.

Лише в один момент в її очах помітила щире почуття, коли та дихнула на один з багаточислених перснів, протерла подушечкою великого пальця та піднесла до губ.

— Перепрошую, ваша величносте, якого кольору має бути сукня панянки Дани на сьогоднішньому бенкеті?

— Блідо-жовтою. Могла б сама здогадатися, — почувся жорсткий голос Анжа.

Веляна так і застигла з піднесеним до губ кулаком. От тоді й спалахнув той мимовільний жаль.

«Виглядає так, ніби кольором сукні мене прирекли».

— Не вір Велі. Голосові персні носять лише королівські ябеди, — кинула Грянка, коли Веляна пішла.

«Питання в тому, хто ж ти сама?»— подумала Дана, адже у сиротинці такі фрази казали самі ябеди.