Великий Луг

Вона трохи світилася у темноті. Зрідка блідувато-зелене сяйво її постаті ховалося за поворотами, і Дана незрозуміло чому боялася загубитися в цих нескінченно довгих лабіринтах коридорів, встелених червоною килимовою доріжкою, в ярусах, похмурих кімнатах з килимами на підлозі й з дверима, серед яких потрібно було вибрати саме ті, в які зайшла Ліона. Тоді Дана переходила на магічне бачення і подумки дякувала Іскриці та Хору за своє вміння. Пахло кам'яною сирістю, трохи облагородженою парфумом королеви. І озоновим холодом.

Якщо коридор був темним, Ліона, не повертаючи голови, граційно змахувала рукою, запалювала магічні свічки на кам'яних стінах.

Зрідка траплялися кімнати розкішні, наче жилі, і від того ставало моторошно; навіть Роб торкнувся плеча і попросив бути обережнішою, ступати тихше.

Навіщо в підземеллі такі «гніздечка»? Хто тут живе? Що тут відбувається?

Невдовзі одну таємницю дізналися: Ліона прийшла, куди мала.

З тієї кімнати несло спертим повітрям, вона була простора і краще освітлена.

Через прочинені двері Дана спочатку спостерігала, як королева викладала на стіл пироги, пляшки з молоком, горщечки з чимось гарячим, бо, коли відкривала кришку, звідти йшла пара.

— Дякую за продукти з Лугу, ваша величносте. Для хворих це дуже важливо, — почувся низький грудний голос.

Дана обережно підійшла ближче, заглянула: проти королеви стояла немолода жінка чоловічої статури в одязі служниці.

— На жаль, це останні запаси.

— Едельвейс вже не постачає пожертвування з Храму?

— Вона зникла. Послушниці кажуть, стала ще красивішою і молодшою, ніж була, — понуро вимовила королева.

— Не там ви її землю посипали!

— Так, — погодилася Ліона. — Я гадала, матінка всього лиш обпече обличчя і руки. Але вона мало не загинула. Отже, тепер ми знаємо, що рівень її магії набагато вищий, ніж вона нам показувала.

— І що Звіробій, єдиний, хто міг вилікувати такі опіки, досі живий – здоровий. Ви пожаліли його, того хлопчика -люфлора, якого я радила вбити, знехтували моїм застереженням, — докірливо-сумно сказала стара служниця. — Ваша величносте! Ви своєю жалістю власного сина погубите! Ви ж знаєте, хто саме його смерть!

— Ні! — гордо підвела голову королева. — Добро повертається. Моя жалість сина врятує. Це Темноград його гублять! А наш світ уже починає руйнуватися, уже змінюється; і попереду — ще більші зміни, я відчуваю це.

Жінка оглянулася туди, куди зі смутком дивилася Ліона.

Дана теж глянула. Там, просто на встеленій перинами долівці, лежали накриті простирадлами живі скелети.

Дана сахнулася назад, наступила на ногу Роба. Роб притримав міцною рукою.

Зниклі люфауни! Які вони страшно худі! Та Зор у порівнянні ще красунчик!

— Цих люфаунів продамо Петрону такими, як є. Відновлювати їх нічим.

— Людей, ваша величносте. Вони уже без магії.

Запала мовчанка. Один виснажений люфаун підняв руку. Рука безсило впала на простирадло. Той звук видався надто гучним. Дана здригнулася.

— Вони ж підуть проти Анжа, — сказала жінка. — І Петрон, коли побачить їх, також. Може, краще…

— Ні! Петрон уже пообіцяв мені не воювати проти Анжа, — Королева знову гордо мотнула головою. — І з володінь Петрона не повертаються. Та й часу нема, він уже летить сюди.

«Летить сюди?!»

Дана ніби почула змахи крил. Розтеклася по холодній стіні.

Петрон дійсно летів! Благо, при наближенні повільніше, а біля дверей став на ноги.

Дана, згадавши ящірку в пустелі, притисла чарівну тканину до себе.

А Роб ні. Магічне крило Петрона зачепилося за невидимий плащ. Почувся тріск. Ні, Звіробій зреагував вчасно, залишився невидимим. Видимим став клаптик льону, що завис на крилі. Поки погляд Петрона ковзнув по стіні, де зашурхотів Роб, Дана схопила той клаптик, сховала.