Усмішка Буревія

У підземеллі чатували Ворони. Так неуважно чатували, що зовсім не помітили появи непрошених гостей. Хор швидко, один за одним, вирубив їх і оглянувся на Едель, кивнув. Та зникла. Появилася з Даною. Дана трохи нервувала, Хор теж. Так, згоден, це небезпечно, це навіть безумство — летіти в Колодязь. Але він, як і Дана, відчував, що мусять це зробити.  

— Ну що, вперед? 

— Так, — Соколиця усміхнулася, зблиснула очима і стала пташкою.

Хор теж перекинувся. 

Колодязь вузький, стіни почеркані, подерті. Коли зрозумів, чому, умиротворення, навіяне магією місця, розвіялося. Затягнуті Колодязем боролися за життя, черкали магічними крилами камінь, чіплялися кігтями. Це не допомагало…

Хор пильно вдивлявся вглиб. Поворот побачили разом, полетіли повільніше. Мов гігантська труба, Колодязь плавно повертав туди, звідки слабко світилося зеленим; згодом донісся плюскіт води. Кілька помахів крил, — і опинилися в напівзатопленій залі, освітленій самою водою. Вода мерехтіла  іскрами, відблисками, хвилювалася, мов жива; вода бриніла живим річковим ароматом  і одночасно тією нотою кам'яного духу, що спільна у Анжа, Ліони і навіть Петрона.

По центру — химерне коло зі світлими  острівками. Зала настільки висока, що можна перекинутися в магічну форму, однак Хор на відміну від Воронів та Грифів, здіймав крилами вітер, а якщо  води Життєдайної отруєні дією фосфорного каменю, могли стати небезпечними.

"Гляди, не намочися", — послав Дані думку. 

"Я зрозуміла. Сяйво йде з кола", — Соколиця полетіла до острівків. Хор оглянувся на стіни. По широкій мокрій  смузі на стіні  видно, що вода продовжує опускатися, причім доволі швидко. Зараз вона від підлоги десь на відстані людського росту.

"Як гадаєш, тут можна сісти?" — почув Дану.

Хор оглянувся на гострі білі, наче  мармурові, виступи з води, обережно спустився на один з них. 

"Так". 

Розбурхана вода поволі стихала. Хор глянув, на чому сидить.

"Дідько!"

Дана нажахано крикнула. Крик відбився луною, вода знову захвилювалася, Соколиця в паніці злетіла майже під стелю.

Хор кинувся до неї:

"Тихо, моя хороша, заспокойся"!

Він розумів її страх, сам злякався: вони сиділи на статуях, в які перетворилися затягнуті Грифи! 

Одразу не видно, бо ж на поверхню виступали лише кінці магічних крил. 

По воді знову пішли кола, дмухнуло магією Колодязя, страх щез. У Дани, видно, теж: вона спустилася нижче, розглядаючи Грифів. На обличчях застигли паніка, гримаси жаху, відчаю. Юнаки, жінки, зовсім юні дівчата… Не всі Грифи, є Кажани. Деякі лежали ниць в неприродних позах. А центральний острівець круглий, як голова звичайної людини... Хор підлетів ближче.

Статуя Буревія!

Він мов пронизував впевненим мармуровим поглядом і злегка усміхався. 

Самоцвіти не вінчали голову, як казала Ромашка, він тримав їх в зігнутій руці. Бірюзовий, зелений, блакитний камінь… Вода навколо сіяла. 

"Статуя Буревія прекрасна. Попри це жахливе місце і моторошне оточення. Який злочин — викидати таку красу!"

"Грифи скоїли багато злочинів, Дано."

"І поплатилися."

Хор відмітив, що вода опускається досить швидко, у статуї мить назад на поверхні був  лише лоб, а тепер видно очі.

З боку  Колодязя почувся шум.

"Сюди хтось летить"! 

"Або падає"!

Разом з шумом донеслося ридання, що ставало гучнішим. Хор перекинувся в магічну форму, метнувся до виходу… І упіймав Надіну! Кажаниха виявилася настільки важкою, що обоє мало не бовкнули у воду, це супроводилося вереском. 

— Тихо! — гаркнув Хор.

Надіна затихла, лиш відлуння по залу неслухняно блукало в такт її здивованому кліпанню. Від одягу й коротко підстриженого волосся Надіни віяло простуватим ароматом каштана, тримати її було важко і незручно, не те, що пушинку Дану.

— Як ти сюди потрапила? — спитала ця пушинка, потираючи від холоду лікті. Вона теж перекинулася в магічну форму.

Хор, хоч і  енергійно працював крилами, відмітив, що в пір'ї значно тепліше. І ще відмітив, що йому важко, бо Надіну тягне до Буревія! Дідько, так сильно тягне! 

— Швидко кажи, як сюди потрапила? 

— Я супроводжувала її величність… 

З Колодязя знову почувся далекий шум.

— Не знаю… Ледве ступила в залу, мене, мов вітром понесло… 

Шум сильнішав. Вода стала замерзати. 

— Ліона!

Дана встигла вчасно: через мить тримала на руках королеву. Вона падала мовчки, однак за шию Дани вчепилася міцно. Серце Хора підстрибнуло, коли вони удвох опинилися за сантиметр від кірки льоду. Слава Іскриці, застигли, потім завбачливо піднялися вище.

Дана старанно махала крилами, боролася з притяганням до статуї, однак не справлялася.  Ніби чудернацька рибина на не менш чудернацькому невидимому гачку пропливла  мимо Хора зі своєю біло-сріблястою ношею, поцяцькованою зеленавими відблисками магічної води. 

— Я не можу опиратися! — мало не заплакала Соколиця.

— Залиш мене, Дано — озвалася Ліона. — Мене вже не врятувати!

— Ні! —  майже крикнула Дана. 

Буревія було видно по шию. Від нього знову пішли круги, десь там, під тонким прозорим льодом. Дана плакала, цокотіла зубами, а їх обох несло на приготовлене (статуї моторошно розсунулися) місце в колі.

— Обіцяй, що подбаєш за Анжа! 

— Ще б чого! — обурився Хор, який летів поряд.

— Обіцяй, що не дозволиш його вбити! 

—  Об-біцяю! А-а-а!

Ліону потужним ривком висмикнуло з рук, вона розбила лід і упала на дно.

…Королева стала найкрасивішою статуєю з усіх, якщо не враховувати Буревія. Лід навколо почав зникати, вода — заспокоюватися.

Дана і Надіна тихо скиглили.

— А ну, перестаньте плакати, — скомандував Хор. Його ношу вже не затягувало. Буревій по груди виступав з води, рука з самоцвітами була на поверхні. Знову дмухнуло спокоєм. До статуї потягнуло Дану, однак Хор уже не боявся. Він знав, що станеться, а Дана знала, що робити. Вона протягнула руку тоді, коли зелений камінь хитнувся; він сам упав в її долоню. 

А потім їх всіх відштовхнуло, мов сильним теплим вітром винесло в Колодязь і нагору.

— У мене перед очима досі стоїть усмішка статуї Буревія, — Дана обіймала склянку з ромашковим чаєм, а сама широко відкритими очима дивилася у вікно, хоча воно досі завішене люфлорським захистом. — Не залишає думка, що він з нас  кепкував. Сам бог же знаходиться не в статуї, і вона в нього не одна: он у Храмі Істини з Іскрицею удвох стоять, такі щасливі на вигляд. Там вони ще красивіші. А до тієї статуї, що в Колодязі, насправді байдуже: там же він колишній, той, що був до зустрічі з коханою. І ще здається, що закам'янілі Грифи досі живі. Вони такі… Ви, Ромашко, не бачили їхніх облич.

— Я бачу зараз твоє обличчя і мені вже страшно. Милі мої Соколи, сподіваюся, дарунок Буревія буде вартим прожитих вами хвилювань.

— Згоден з вами, Ромашко, Дана все-таки зв'язала себе словом з Грифом. Дано, Дано,  ти хоч розумієш, що саме пообіцяла?

 — Я не могла інакше, Хоре!

Хор стиснув губи, відвернувся.

— Мені було та-ак жа-аль Ліону, —  Дана хникнула.

Надіна почала плакати.

— Ти теж любила свою королеву? — Ромашка погладила її по плечі. Кажаниха відкинула її руку.

— Не королеву, себе жаль! Дайте поплакати, га? — вона підвелася і рвучко покрокувала в світанок.

Ромашка зітхнула:

— Чим нещасніша людина, тим сильніше затягує в Колодязь. Я вам не казала?  Так, може, й не казала, не молоденька ж, як ви. Грифи всі по-своєму нещасні. Виходить, Анж дійсно страждає від самотності. Ці вічні пошуки ідеалу… Та й про Ліону мало що знаємо. Виходить, королева теж мала свої таємниці.

Хор ці таємниці знав. Зловив погляд Дани. Зрозумів, що вона теж знала. 

— У крайньому разі, Ліона там зараз усміхається. Не сумуй, Дано, — Хор сів біля неї, обійняв, вдихнув її запах. 

"М'ята, ромашка, аїр. Моя Дана.  Яка чудова штука — життя!"

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.