Великий Луг

Свято Втечі зустріли вдома, традиційно тихо і затишно.

Це час подарунків, допомоги один одному і визнання особистих кордонів. Забороняється будь-який прояв зневаги, навіть на жарти дивляться скоса. У цей період поставитися до когось з погордою вважалося лихим знаком на весь рік. Період навчання і саморозвитку, співчуття і самоаналізу.

Ніяких танців і веселощів: все це буде на святі Зустрічі, коли прийде весна і все розцвіте.

Дана вважала, що повага і взаємодопомога мають бути між людьми завжди. Але їй подобалося, коли це підкреслювалося, також подобалося дивитися на сяйво блакитних свічок, відпочивати і аналізувати відносини з іншими. Цього року в її житті з'явився Хор. Дехто його побоювався, але не Дана. Він залишав їй особистий простір, ні до чого не примушував, показово не ревнував.

«Воля — це прекрасно, ти маєш рацію. І та, з ким зв'яжу свою долю, буде вільна сама вирішувати, чого вона хоче», — згадувала слова Хора. Саме після них вона по-іншому глянула на Сокола. Ні, сподобався він з першого погляду. Це не завадило спочатку намагатися триматися на віддалі, боятися його, гніватися, потім ревнувати до Асі, насолоджуватися випадковими дотиками і поглядами, відчувати вдячність. Але перший росток кохання, його народження, пов'язаний, ніби з ковтком повітря, з усвідомленням, що він дає їй право на волю.

«Яка дієва суперечливість», — констатувала Дана.

Напередодні свята вона, Едель, Надіна і Веляна відвідали Дім Краси: коси ж повідростали. Дані знову їх підрізали, а Надіні підправили так, що тепер обидві мали однакові зачіски. І нігті теж в обох червоні. Дана вмовила Надіну підфарбувати губи, вони одразу набули чіткішої форми і стали доглянутішими.

— І надалі користуйся бальзамом, викинь звичку їх кусати й облизувати на вітрі! — м'яко повчала її Веляна.

Вона й Едель залишили довге волосся, а для нігтів вибрали ніжний рожевий колір.

Митрило і Едель приготували смачну вечерю. Дана й Веляна подарували всім обновки. Гала і Єнка, помічниці з села, були від них у захваті, — Веля зуміла і сільську моду зберегти, і сучасними міськими деталями доповнити. Сталося так, що вона вгодила абсолютно всім, навіть старому Митрилу.

— Я з вами аж помолодів, — усміхався він.

Шила вона справді дивовижно гарно і швидко.

— Як ти це робиш? — не втрималася якось Дана.

— Магія! — усміхнулася Веля, вишиваючи візерунок у Даниному стилі.

— І у мене така вишивка є. Це — ознака нашої зграї, — Ромашка продемонструвала плече з вишитим рукавом.

— Саме так і задумувалося, — підморгнула їй Дана.

Святкували у великій залі, що все ще зберігала запах фарби, свіжої сосни з вікон і нових меблів. В каміні потріскував вогонь, стіл накрили новою скатертиною, вибрали найкращий посуд. Всі оділи обновки, за вікном кружляв сніг. Дана насолоджувалася цим святковим спокоєм, жила кожною хвилиною, мов пила повільно. І гонила думку, що це щастя можуть відібрати, розгромити її дім, обірвати життя чи завдати болю тим, кого вона любить.

Колись вже так було.

«Не дозволю!» — рішила твердо.

Наступного дня прибули люфауни.

— Що ми будемо з ними робити? — тихо жахнулася Дана, спостерігаючи, як вони один за одним виходять з екіпажу. Проте жах прибулих був більшим. Чоловіки й хлопці озиралися, дехто тихо матюкався, дехто мовчки: бачили навколо лише руїни й напіврозвалені вежі.

Хор і Дана стояли на одній з двох вцілілих. Люфауни кидали наХора недовірливі й понурі погляди, в яких, однак, бачила проблиски нових почуттів — збентеження і бунтарства.

— А що робити? Не шкодувати для них душевного тепла, — Хор провів подушечкою великого пальця по її мозолях від меча. — Вони втратили магію, яку не цінували, якою навіть не користувалися; але набули злості. Ми маємо допомогти цю злість осідлати і виїхати на ній, як на коні, з руїн їхнього життя.

«Іскрице, допоможи!» — помолилася подумки Дана.

Під'їхав ще один екіпаж. Прибув Зор. Люди виходили, віталися, тихо перемовлялися. Вони не знали, що робити, як жити далі, але трималися разом, зокрема підтягувалися до Зора, який уже виглядав зовсім іншою людиною. І це добре.

Хор смикнув Дану за руку, і вони, відростивши крила, разом злетіли до прибулих.

Привітали. Запросили освіжитися з дороги, підкріпитися і відпочити.

Ні Хор, ні Дана не казали урочистих речей, не усміхалися силувано. Хмурі прибулі — хмурі й господарі. Лише спокійніші і впевненіші.

Кажуть, краса врятує світ. Напевно, це так. Дана бачила реакцію гостей, коли вони несподівано потрапили у вишукані апартаменти, їй приємно було відмічати їхню реакцію на дощові кімнати, чисті рушники, а в столовій кімнаті на новий посуд і смачний обід.

— Як гадаєш, шановні графи та герцоги зрозуміли, що одними титулами, які придумав Анж, тут ситими не будуть і бали та опери, як у Темних Горах, не відвідуватимуть? — потерла Дана носа.

— Гадаю, що так. Видовищ у нас замало, зате наші дівчата такі гарні, що в декого одразу відібрало мову. І, хоча ще точно не знаю, як це зроблю, я постараюся, щоб скучно нікому не було.

— А чим годуватимемо їх всю зиму?

— Кхм. Майну у Пустку. Ширш, коли я минулого разу там появлявся, показав місце, де надто розвелося пащекуватих ящірок.

— Візьмеш з собою Левка?

— Ні, Роба. Наш люфлор натякнув, що йому потрібні гроші.

Полювання Хору вдалося.

За кілька днів забезпечилися не лише м'ясом, а й грошима (частину здобичі продали Яркові і Левкові); на них вдосталь закупилися картоплею, соліннями, яйцями, зимовими грушами, яблуками та сушнею, з якої Едель з Галою готували смачні десерти і варили узвари. Ромашка ранками підсовувала темногірцям свої чаї.

А невдовзі стало ясно й те, що з прибулими робити далі.

До Дани, як завжди, прилітав Петрон. Тренувалися на руїнах надворі. Хор спостерігав, підказував Дані, вболівав за неї. Згодом приєдналася Надіна, теж стала коментувати.

На цю пору Петрон перестав Дану щадити. Вона розшила свій одяг візерунками, які ставали щитами, коли пропускала удар.

— Трясця! — злякалася Надіна, коли зрозуміла, що Дана не зможе вчасно ухилитися від атаки. Однак на потоптаний сніг не кров бризнула, а бура нитка впала.

— Ах-ха! Ха? Як ти це зробила?! — Надіна підбігла до Дани, підняла ниточку. Дана відсапувалася і усміхалася.

— Хочеш побачити?

Хор тим часом зійшовся в двобої з Петроном.

Дана стала битися з Надіною. Надіна, звичайно, вправніша за неї. Коли її меч легко торкнувся Даниних грудей, то знову дзенькнув: по бурій сніжинці, що злетіла з вишивки і підставилася під удар.

— Я теж хочу такий костюм! — запищала Кажаниця. Крига її звичної суворості скресала, оголяла милу дівочість.

— Гаразд! Веля пошиє. Тільки не такий, як у мене, а чорний. Згодна?

— Так!!!

— Чого стрибаємо? — несподівано підійшов Роб і здивувався: — Надіно? Та ти красуня!

— І ця красуня мене перемогла, — Дана приховала задоволену усмішку, кинула погляд туди, де билися Хор з Петроном. Хор тіснив учителя до стіни.

— А мене переможеш? — Роб вихопив меч.

— Ти ж знаєш, що ні, — Надіна, однак, стала в стійку. Задзенькала ще одна пара мечів.

Дана вибігла на стіну, потягнулася. Далеко внизу видно було вервечку саней, що направлялися до замку.

«Як мені пощастило зустріти Ромашку!»

Люфлорка з допомогою чарівного сувою завжди знала, що де можна купити, що є в наявності і по які ціні.

«Напевно, нам везуть нові тканини, — подумала Дана. — Як навкруги красиво, яке свіже повітря! І хочеться снігу, поодиноких сніжинок, легких і невагомих, щоб прикрасили світ, але не замели дороги.»

Рука потяглася в кишеню до смарагда, погладила грані.

«Костюм для Надіни уже готовий, увечері вишию на плечах, — погляд упав на Кажаницю. Вона вже програла, Роб торкнувся вістрям меча до її стегна. — …на кишенях штанів, по рукавах…».

Збоку стояв Зор, спостерігав за поєдинками.

«А щоб Веляна не занудьгувала без улюбленої роботи, закажу їй ще один костюм для Кажаниці, на зміну».

Деталі слід продумати так, щоб у ньому було зручно битися, адже можуть виникнути несподіванки, і одним плащем, як колись Ліона, не обійдешся.

Почав падати сніг. Такий, як хотілося, мов на замовлення!

— Це було прекрасно, Робе! А ну, повтори! — вигукнула Надіна. — хто тебе навчив?

— Майстер Чортополох!

— Навчи мене, будь ласка!

— Так, ви пречудово володієте мечем, — підійшов ближче Зор.

На ньому скромний одяг по моді Рудих Гір. Втім, як і на інших люфаунах. Можливо, саме це вплинуло на те, що за три дні перебування в замку вони поводилися тихо і пристойно. — Погодитеся стати до бою зі мною?

Зора Роб теж переміг.

Тепер мав двох потенційних учнів.

У Петрона і Хора — нічия, вони віддалилися, брязкали мечами на сусідньому майданчику. Чи не надто захопилися?

Дана аж занепокоїлася, але вони нарешті перестали битися, і під уже густішим снігом йшли назад.