Великий Луг

У пабі пахло пивом, динями, печеною свининою. Хор повільно пройшовся між рядами столів. Його недовірливо та зацікавлено провели поглядами, але тікати ніхто й не думав. Ярко теж глянув, байдужо відвернувся, але хутко обдав повторним поглядом. Упізнав.

Хор попрямував до вільного стола в кутку, сів.

— Що пан бажає замовити? — підійшла висока подавальниця з гордо, аж погірдливо піднятою головою і кривою усмішкою на повних і червоних, мов вишня, губах. Голос її звучав так, ніби актриса вуличного театру погано вжилася у свою роль.

— Пива, — Хор намагався не опускати погляд нижче підборіддя.

Прислужниця фиркнула, похитала головою з боку вбік і віддалилася. Хор теж похитав головою, але менш виразно.

Підбіг Ярко, привітався, сів поряд.

Подавальниця граційно поставила два кухлі пива, не стукнула, не розлила.

Хор знову глянув лише в очі.

— Харатедо, принесіть, будьте ласкаві, найліпші наші страви. І обов'язково ту, нову... Холодець з півня, — голос Ярка звучав майже улесливо. Харатеда зволіли повільно повернутися й рушити на кухню.

Хор скривився, грубувато смикнув за спідницю, і вона зупинилася, піднявши брови.

— Я не зрозумів, хто тут хазяїн, ви чи ваша Харатеда? Що за тон, Ярку?

Ярко всунув голову в плечі й промовчав.

— Харатедо, покажіть руки.

Прислужниця війнула свіжим квітковим запахом, протягнула білі долоні з довгими тонкими пальцями й акуратними рожевими нігтиками, зухвало покрутила ними.

— І це руки подавальниці? Ви розумієте, що вас одразу вичислять? А постава, тон, зверхній погляд... Ярку, Харатеду — на город, на свинарник, — куди завгодно, поки не навчиться поводитися, як селянка! І не впадати в очі.

— В очі впадає не обличчя, а дещо інше. І не можу я виглядати затурканою селянкою! Та й не хочу! — фиркнула подавальниця.

— А від цього залежить твоє життя, Ед... Харатедо, і не лише твоє, — відрізав Хор і зробив ковток пива. Смачне.

— Можна звертатися просто «Едо», — вставила Ромашка, яка уже принесла миски з печенею. — Йди, я сама подам.

— І на цьому дякую, — буркнула подавальниця, віддаляючись.

— Пане мисливцю, не гнівайтеся, Еда і на кухні допомагала, страв он стільки нових з її подачі появилося, відвідувачі до нас потягнулися. І картоплю вибирала, і з хліва вигрібала, все, як ви казали. Однак все одно цвіте і пахне, — розвів руками Ярко.

— І запах своїх рідкісних квіток нехай переб'є любистком чи ще чимось. Ромашко, чи мені вас учити?

— Не буду я на неї тиснути, Хоре. Вона ж може переметнутися до Грифа. Поки їй подобається, доти тут. Едельвейс завжди була норовливою.

— Добре, як знаєте. Хор втомлено утер лице. — Але сьогодні я завітав не просто так: у мене зустріч з однією людиною. Тримайте матінку Едельвейс якомога далі, той, хто скоро сюди підійде, з нею раніше перетинався.

— Добре, щось придумаю, — пообіцяла Ромашка.

Чоловік, що зайшов у паб, затулив плечима світло. Не лише плечима, а й не схованими магічними крилами. Гам одразу стих.

«Як знайомо! Аж скучив за такою реакцією.»

Петрон зробив кілька кроків в цілковитій тиші, огледівся. Хор привабив його погляд порухом руки.

Герцог поволі підійшов, всівся за стіл. Магічні крила за його спиною щезли, відвідувачі теж.

До них знову підійшла Ромашка у своєму білому фартусі, запитала, що вельможний пан бажає.

Петрон попросив чистої води і щоб Ромашка зникла.

— Може, все-таки щось замовите? Ви всіх відвідувачів нам сполохали!

Петрон кинув на стіл золотий і повторив:

— Просто води.

Ромашка з безсовісною гідністю забрала монету і пішла.

— Даремно ти так, хороший паб, смачне пиво, — зауважив Хор.

— Угу-угу, — Гриф кинув погляд на холодець.

«Трясця! Здогадався, де Едель. Недаремно зустріч тут назначив!»

— Кажи, що мав, — примружив очі й злегка усміхнувся колишній наставник.

— Допоможи розхитати Темноград. Розвіяти купол. Знищити Анжа.

— Нарешті! А я думав, коли ти це скажеш?

— ...І визволити Дану. Спершу Дану.

— Поки не закохалася в короля Грифа, — усміхнувся трохи ширше Петрон. — У нього ж рано чи пізно всі закохуються.

Хор не моргнув, дивлячись в очі герцога:

— А от це — не твоя справа.

— Ну, припустимо, не закохається. Але Дана може зв'язати себе словом. Зі мною уже зв'язала.

— Дідько!

— Не хвилюйся. Нічого поганого, навпаки. Вона попросила навчити її битися на мечах.

— Навчити! — Хор закрив лице долонями. Тепер на Дану чекає те, що він проходив у свої чотирнадцять. — Совість маєш, учителю?

— Ти знаєш, — Петрон понюхав воду, потім випив.

— Так. Ти вчитимеш її до першої перемоги. Я переміг тебе в двадцять три.

— Ну то що ж. Але є гарна новина: вона навчатиметься в Рудих Горах, в моєму замку разом з графинею Ранковою. І ви бачитиметеся. Можна вважати, Дана врятована.

— З графинею Ранковою? — іронічно зауважив Хор. Якщо Петрон дивиться так, ніби все про нього знає, то й Хор може відповісти тим же.

— Наші з Грянкою почуття не твоя справа. Правда, слово «наші» невідповідне, мова йде лише про мої почуття, — несподівано зізнався герцог. — Хоча ні, графиня до мене не байдужа. Вона мене боїться.

— А ти не лякай її. І Дану також, — Хор не погрожував, просто радив.

— Не буду! — заспокоїв Петрон і словом, і поглядом, та ще й ніби присадив Хора, як хлопчиська. Допив усю воду, поставив кухоль на стіл.

— Добра вода, маєш рацію, гарне місце. І подавальниці тут теж гарні.

— О, я передам Ромашці твій комплімент. Старенька буде приємно здивована.

Петрон усміхнувся невластивою йому усмішкою. Доброю.

— Бувай, Хоре. І дякую за Саміллу.

Хор чи не вперше за довгий час зітхнув з полегшенням. Петрону вдається все, що задумав, його навіть Анж побоюється.

Однак слід перевірити деякі підозри.

Матінка лежала в зеленій і високій, попри ранню осінь, траві. Місцями біля самої землі, правда, стелилися бруднувато — жовті, висохлі трав’яні пасма, погляд зачіплювався за перецвілі квітки поряд зі свіжими й досі квітучими на тих же стеблах; втім, квітучих було набагато більше; у луговому різнотрав'ї літали два метелики, вилися солодкувато — п'янкі, трохи гіркі пахощі. Яскраве сонце, безхмарне небо створювали б ілюзію літа, якби недалеко не калатала по відрах картопля з-під рук дівчат, що гомоніли й пересміювалися, і вітер зрідка не доносив нешляхетний запах дозрілих бульб.

Едельвейс не підвелася, навіть коли Хор зупинився поряд. Домоткане грубого шиття плаття селянки з чорно-червоним вишиванням ще контрастніше підкреслювало ніжність її шкіри.

«Красива, зараза.»

І зухвала. Бачить його з-під вій, однак ігнорує!

— А скажіть мені, матінко, яку землю ви передали Дані?

Едель розплющила очі, сіла, підібгавши босі ноги з п'ятками ніжнішими, ніж у деяких гірських панянок. Хор так і стояв.

— Звичайну землю, — безпечно закусила довгу травинку з мітелочкою.

— Звичайну, — Хор ледве стримував гнів. — Не рідну?

Матінка викинула травинку, підвелася, поправила сукню. З викликом глянула в очі.

— А з якої радості я мала поспішати туди, де минулого разу обпеклася? Ти хоч знаєш, через що я пройшла?!

Хор згадав і її тіло, рани на ньому.

— От бачиш, ти навіть при згадці здригаєшся. А що відчувала я? Я мучилася, я помирала, Хоре. І я ... я не можу просто так взяти і появитися в Темних Горах. Ліона тоді мене підставила! Вона могла б посипати землі не за стіною! Могла б, та не захотіла! І потім, як потрапила в руки Воронів… Ненавиджу їх всіх! Але я не мушу рятувати Дану. Я вже віддячила вам, і навіть більше! — вона замовкла, відвернулася.

Дівчата на городі затягнули журливу пісню.

— Це вже мова не про Луг, а про одне дівчисько, в яке ти по вуха закоханий!

— І тобі її не шкода? Вона ж твоя вихованка! — Хор не зогледівся, коли перейшов на «ти».

— Одна з вихованок. Знаєш, скільки їх є і було?

Хор узяв себе в руки.

— Не знаю, Едель. Я розумію, що тобі зараз нелегко, ти переховуєшся. Сам в такій ситуації. Але знаю, що якщо нічого не робити, рано чи пізно і тобі Темнограду не минути. Тебе вже одна людина впізнала. Щастя, що це друг. Чи не краще зіграти на випередження?

— Я подумаю, — мовила матінка і пішла.

До дівчачого співу доєднався її соковитий голос, у пусте відро гучно калатнула кинута з серцем картоплина, друга; третя його перекинула.

Хор усміхнувся.

«Все одно допоможе, як треба буде, нікуди не дінеться.»