Роб

Коли всі порозходилися, виявилося, що Звіробій захмелів. І хміль цей проявлявся у мовчанні і сумному спогляданні ні, не вареників на дні миски, а своїх згадок. 

— Йому не можна робити флортал у такому стані, — прошепотіла Ромашка з порога.

— Хай залишається. У нас приготовлені вільні апартаменти для колишніх люфаунів, — Дана направилася до Роба. 

Ромашка допомогла провести його до найближчої  вільної кімнати. Роб дякував за гостинність, хвалив вареники і поривався додому. 

— Дано, Ромашко. Ви турбуєтеся про мене, — казав по дорозі, — І не знаєте, що я того не вартий.

На питання, чому так, він знову повторював "не вартий". Вже в кімнаті Ромашка дала йому склянку якогось напою, він слухняно випив. 

Через деякий час, коли всі порозходилися, знов заглянули до Роба: ще було не зовсім пізно, просто зарано смеркалося.

Роба на місці не було. 

Магічний слід вивів назовні, за прутяний кокон, який досі плів Хор, стоячи на  темній вежі урочистою темною фігурою.

  Роб сидів на руїнах внизу і дивився у вечірню даль на скупі жовті вогники найближчого села.  Підійшли ближче. 

— Робе, чому ти роздягнений? Ще й сидиш! Холодно ж, — здригнулася Дана від одного погляду на розталий сніжок біля його долонь, якими впирався на камінь. 

Роб відповів, що йому не холодно і повторив своє "я не вартий турботи".

— Але ж ти стільки нам допомагав! Як це, не вартий? — м'яко обурилася Дана.

— Я отруйний, Соколице. 

— Щось не помічала.

— Помічала, лиш забула, — Роб повернув голову, і стало помітно, що Ромашкин чай протверезив, але не заспокоїв, бо погляд, який кинув на Дану,  здався страшним. 

— Я вбиваю вибірково.  Асю убивав. На твоїх очах. Хор її врятував. А Ділю я вбив.

— То її звали так?  Та дівчина могла придумати собі ім'я. — сказала сторожко Ромашка.

— Ні, вона не могла  мені збрехати. І вже не збреше: я її вбив. Поцілунком.

— Старий Чортополох врятував її і відправив додому, — голос Ромашки прозвучав якось фальшиво. 

— Ні. Це брехня. Брехня для недосвідченого шістнадцятирічного юнака. Я  все знаю. Вже було пізно, а я ще й обіймав, кричав…

 Колись ти, Дано, просила все розповісти. Можливо, маєш рацію. Можливо, стане легше…

— Так, звичайно, — погодилася Дана, — Тільки ходімо туди, де тепло?

— Ні, я розповім тут, на руїнах. Таке потрібно розповідати на руїнах і в темряві. А там, у замку, надто ново, радісно і світло. 

Дана зітхнула, згорнула сніжок, сіла коло Роба, підстеливши плащ, з одного боку, Ромашка з другого.

— Та було п'ять років тому, на свято Зустрічі.  Початок весни. Дівчата у вінках, веселі хлопці, всі такі гарні, такі привітні…  Ми водили хороводи. І раптом мою долоню стиснула холодна рука незнайомки  —  поряд зі мною стала до танцю чужинка. Найгарніша, найграційніша. Білявка. Вони завжди мене манили. Чому, спитати б, вони мене манили, якщо я для них — отруйний?

— Ти тоді не знав, хто ти, — тихо зауважила Ромашка.

— Так. Сирота без роду і племені, вихований чужими людьми, який не знав хто він. Це я.  

— Я тебе розумію, — зітхнула Дана. — Сама така.  Була.

— Як це страшно, діти мої,  —  сказала Ромашка скорботно. —  І це на совісті тих, хто зробив вас сиротами. Як же шкода, що не було кому пояснити вам природу і властивості вашої магії, щоб захистити від трагедій та нещасних випадків!  

—  Її рука була холодна з самого початку, — Роб ніби не чув слів люфлорки, дивився у далечінь на сиві хмарки, що, мов клаптики туману, закривали і відкривали німі, байдужі до людей сузір'я. —  Вона запевняла, що завжди така холодна. Покликала за собою. Ми бігли, взявшись за руки, потім лежали у траві й дивилися на зорі. Наш поцілунок теж був холодним. І таким солодким! Діля слабла в моїх руках, я думав — від задоволення... 

А потім, коли побачив, що вона нежива, почав кричати. Появився майстер Чортополох, забрав мене до своєї печери, закрив там. Надовго закрив. 

— Чортополох викликав мене. Дівчина просто знепритомніла. Ми знайшли її родичів і віддали їм.

— Де? Яких родичів? Я теж  шукав, але не знаходив ні одної сім'ї, де жила б моя білявка!

— Ти шукав не в тому колі, Робе. Вона — люфаун.

— Я шукав і серед люфаунів! 

— І серед Грифів? 

Роб замовк. 

"Ого"!

— Залиште мене, — попросив здавлено.

Дана і Ромашка поверталися назад пригнічені.

— Ромашко, — зупинила її Дана перед тим, як розійтися. — Признайтеся чесно, ви тоді врятували дівчину? 

— Ні, — Ромашка сумно задивилася вдаль. — Хоча вона мала величезний магічний потенціал, бо була з рідкісних білих Грифів. Та дівчина загинула. Я знайшла її батьків, передала тіло; білявку Роба поховали на сімейному кладовищі. 

— Так і знав! — вигукнув Роб, зірвавши невидимий артефакт. — Ви. Мені. Брехали! 

Дана і Ромашка розгубилися.

Роб за ними слідкував? Він на таке здатен?

З сусідніх дверей виглянула Надіна, Дана ледве заштовхнула її назад, запевнивши, що все гаразд і ніхто Роба не ображає. 

— Але він ображений! — впиралася Надіна. Вона теж трохи захмеліла.

— Він розгніваний.

— О, коли Роб розгніваний,— це страшно, ти ж бачила його в бою! 

Дана глянула на Роба. Він стояв під стіною, стискаючи губи й кулаки, очі метали жовті іскри. 

— Це страшно для ворогів, а не для друзів! Іди відпочивай! Я герцогиня чи не герцогиня?! — кинула останній аргумент.

Надіна поникла і щезла за дверима.

— Її батьки обіцяли не переслідувати тебе в обмін на мовчання, — почала виправдовуватися Ромашка. — Вони мали свої причини приховувати правду… 

Роб розвернувся, пішов у свою кімнату.

Дана й Ромашка кинулися за ним, однак він зупинив, піднявши руку.

— Ні! Не йдіть за мною! Я хочу побути сам. І не хвилюйтеся за мене: давно знав, що Діля нежива. А ви, Ромашко, мали б сказати мені правду раніше! 

— Ні, я давала слово Грифу, я не могла тобі сказати, — проговорила розпачливо люфлорка незрозуміло до кого, бо Роб уже не чув, йшов далі. 

 "А якщо зараз можете, це означає, Грифа вже нема серед живих"...

 Вона теж здогадалася, про кого йде мова. Тих, хто відмовився жити у Темних Горах, не так вже й багато.

 Дільяна прибула сама! Просто серед Даниної кімнати з'явився знайомий стовп світла, перетворився на злегка прочинені двері. 

Дана, замість привітатися, здивовано охнула, відклала в сторону вишивання. 

— Дільяно, я лиш про тебе подумала!

— Справді? — розгубилася та. — А я до тебе без причини, просто раптом дуже захотіла побачитися. Ну і перевірити, чи можна зробити портал в таку далечінь. Бачиш, я теж навчилася його створювати! — вона  переступала з ноги на ногу і м'яла в руках пакунок, напевно, зі взуттям та одягом. Двері за її спиною зачинилися і потухли. 

Дана рвучко обняла чорнявку.

— Мододець, що завітала! Маю тебе з кимось познайомити, стій тут, сподіваюся, він ще в замку! — додала стурбовано і метнулася до кімнати Роба.

— Ем… Тільки не дуже поспішай, я одягнуся, — кинула вслід Дільяна.

Роб застиг у дверях. 

Гостя, яка дивилася у вікно, озирнулася. Вже була в сріблястих черевичках і блідо-блакитній шовковій сукні з пінним білим мереживом; надворі сніжило, сніг обводив рівні клітини вікна, теж білими і пінними, як мереживо Дільяни, контурами.

— Ви… Ви… —  Роб боязко, по дузі, став підходити ближче. Дільяна здивовано водила за ним очима і тамувала спантеличену усмішку.

"А Дільяна-то, виявляється, справжня красуня".

— Я — Дільяна. А ви..? 

— А я — Світоян, — у його погляді знов з'явилася мука, незрозуміла для неї, і добре зрозуміла Дані. 

Дільяна глянула на неї з німим питанням "Що з цим диваком"?

В кімнату зайшов засніжений  Митрило, гучно кинув перед каміном оберемок дров.

— Ото надворі мете. І це при тому, що прутяний захист ще не зняли. — сказав хрипло, і враз помітив гостю. — А вас, панночко, я вчора ніби не помічав. Як ви сюди потрапили?

Дана кахикнула: 

— Все гаразд, я потім розповім, Митрило. 

— Так, звичайно, — він заходився розкладати дрова.

— Присядьте, — запропонувала Дана, а сама знову вибігла: за Ромашкою. Коли повернулися, в кімнаті все ще панувала збентежена мовчанка; в каміні розгорівся вогонь, старий Ворон делікатно вийшов. Роб і Дільяна дружно звернули на них запитальні погляди.

Ромашка зітхнула, Дана прокашлялася. Не знала, як почати розмову.

— Учора Роб розповів нам свою історію… 

— Перепрошую, хто такий Роб? — поцікавилася Дільяна. 

— Я, — сказав люфлор понуро.

— А.  Продовжуй, Дано. 

"Ох, якби ж я знала, як саме продовжувати та з чого почати? Це все так сумно, так важко! Але краще вже все вияснити." 

І вона рубанула, кинувши прямий погляд на Дільяну:

— У тебе була білява сестра?  ЇЇ звали Нільяна?

 Чорнявка змінилася в лиці. Прийшлося швидко запевнити, що сказане не вийде за межі кімнати. Дільяна глитнула і глухо призналася:

— Так. Її убив Звіробій. А Звіробоя убила королева Ліона. 

— Бо Нільяна — справжня наречена Анжа? 

Роб і Дільяна засопіли носами. 

— Так, — хрипло сказала Дільяна.

"От догадка і підтвердилася. Тільки Ліона не вбивала Роба, пожаліла", — подумала Дана. Перед очима повстала  закам'яніла усмішка королеви. Ті, хто влаштовував заручини, уже загинули.

Дільяна нарешті почала розповідати.

— Я незаконнонароджена, моя мама проста служниця. Після мого народження нас залишили при палаці, мама продовжувала працювати прачкою, чимдалі від очей вельможної пані, а я, коли народилася Нільяна, стала її великою іграшкою. Коси мені пофарбували в білий, бо їй так хотілося.  В дитинстві мені часто перепадало за її витівки. Сестра, на вигляд чарівне невинне створіння, уміла брехати так віртуозно, що всі вірили. Коли підросла, її забави теж "подорослішали". Кхм.  У своїх походеньках вона називалася моїм ім'ям. Я її прикривала і завжди мовчала, як веліла мама. А те, що всі називали хвойдою саме мене, її не хвилювало... — Дільяна гірко всміхнулася, зітхнула і продовжила: — Однієї ночі, коли ми втекли з замку, щоб потанцювати під зорями, як любила Ніля, до нас прилетіла  біла магічна птаха. Вона перетворилася на пані з синіми очима. Пані не зводила захоплених очей з моєї сестри. Спитала, як її звати. Нільяна назвалася моїм ім'ям.

"Ти будеш королевою, Дільяно," — сказала пані, перекинулася в магічну птаху і полетіла.

Потім виявилося, що тієї ж ночі відбулися заочні заручини, що та птаха — сама королева Ліона. І що за наречену для короля Темних Гір вже дуже щедро заплачено. А наш батько  грошей потребував. 

Сестра розізлилася. Не знаю, що вона наговорила батькам, як переконала обманути королеву, але коли з Темних Гір прибула карета, поїхала не я, а Нільяна. Однак не доїхала. Коли в замок доставили її тіло, ясновельможні Грифи зрозуміли, хто із нас полюбляв нічні витівки. Її поховали. А потім знову прилетіла Ліона.

Ще раз прислали карету — уже за мною. 

 Дана відвернулася до вікна, задивилася на снігопад.

Що було б, якби у Темні Гори прибула Нільяна? Чи  стала б вона тією єдиною, яку шукав король у кожній новій ляльці? І якою королевою була б любителька інтриг і брудної брехні? Брудної і безжальної, направленої на очорнення інших ради своєї вигоди. У Темних Горах такий талант розцвів би буйним цвітом...

— …Так в палац  потрапила я. 

Дільяна замовкла.

 Розповідати далі не хотіла, та ніхто і не просив. Дана і так знала. Наречена не припала Анжу до вподоби, їй не дарувалися сукні й дорогоцінності, на її очах крутилися  інтриги з іншими ляльками. Чому ж вона залишалася в замку, зловживала ашами та поринала в читання книжок про любов? Тому, що не хотіла повертатися туди, де її, завдяки вельможній сестрі, досі вважали хвойдою? Чи...

"Тому, що закохалася в Анжа. Як Грянка. Анж таких любить." 

"У мене всі закохуються", — згадала його слова. Самілла також досі на Дану ображається і злиться. 

А Дільяна змінилася. Зараз вона змахувала довгими віями  і виглядала зніяковілою.

— Кхм. Взагалі-то це ви мали мені щось розповісти. 

"А тепер найважче і найголовніше: признатися, хто такий Роб" 

Він, ніби почувши, мужньо підвів голову.

— Я…

— Ви Роб. Звіробій. Я вже все зрозуміла. 

— Ви…

— Не злюся на вас. То був нещасний випадок. І ви чули мою історію. Ліона все мені розповіла, лише не призналася, що помилувала вас. Вона сама потім розслідувала цю справу і здогадалася, якою була моя сестра. Їй допомогла маленька деталь: мої руки...

— Теплі. У Ліони теж холодні, як у Нільяни, — Дані згадалися часи, коли вона була королеви. Перед очима повстала срібна ложечка, згадався смак морозива. А потім — її закам'яніла усмішка.

Дана сумно зітхнула.

— Білокоса панна, — протягнула Ромашка. — котру супроводжував невиданий холод. Трава, на якій водили хороводи на святі Зустрічі того року, почорніла і вимерзла. Ліона лютувала. Те місце оминають й досі.

— Простіть мене, Дільяно! — випалив Роб, стискаючи поручні крісла. — Простіть мене за вашу сестру!

— Прощаю, Світояне, — сказала Дільяна втомлено. — І ви себе простіть також. 

Роб схилив голову.

— Чув? — повернулися до Роба одночасно Дана і Ромашка. — Скажи, що ти себе прощаєш!

— Так, — проговорив Роб після недовгого мовчання, — Я теж себе прощаю! 

Дана мало не пустила сльозу.

А Дільяна пустила, повернувшись до вікна. Чи за сестрою, чи за своєю юністю, чи за розбитими мріями, — знає лиш вона сама.

Зайшов Хор, ще з порога кинув:

—  Едель підсмажила вареники! Дано, Ромашко, ходімо! О. Як вас багато! Які ви розчулені! Я знову невчасно,  щось пропустив, якісь "Великі Сльози"? 

— Та ні, ти вчасно. Якраз застав "Велике Пробачення", — сказала Дана, підводячись. — Ну що ж, ходімо снідати!

— Я, мабуть, піду… — Дільяна заходилася скидати черевичок.

— Ні-ні, залишся! У нас сьогодні "Великі Підсмажені Вареники".

— А вони ще смачніші за "Великі Вареники", — додав Хор. — Роб може підтвердити.

— О, так! З них і почалося наше знайомство, — нарешті усміхнувся і Роб.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
01.03.2023 18:07
Спойлер!
Брехунка й інтриганка корону не отримала.🤷‍♀️ (Напевно, промисел Іскриці) 👀 😉
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше