Великий Луг

— Колись давно-давно був на світі лише один бог — Буревій, жив він у горах. Якось, розважаючись, Буревій ганяв каміння по витесаній площі біля свого храму, камінь вдарився до каменя, і народилася іскра; сірий граніт при цьому заблищав, набув усіх кольорів райдуги, а з-поміж нього вийшла прекрасна дівчина.

Вражений бог закохався з першого погляду. Здавалося, Іскриця теж; та коли Буревій заявив, що тепер вона належить йому і повинна коритися, як ті люди, які жили в печерах його гір, дівчина зникла, немов в землю увійшла.

Бог спочатку розгнівався, що вона покинула його, роздробив і розкидав барвисте каміння, а потім засмутився; тоді випав сніг, він лежав доти, доки гордий Буревій сумував. Іскриця тим часом жила серед людей…

Дана замовкла. Вони вже кілька годин без відпочинку ішли по поодиноких купках тонкої, припалої до потрісканої землі трави. В лице віяв сухий вітер, спекотне сонце кидало попереду на потріскану землю їхні короткі тіні.

— І що далі? — спитав Хор.

Він знав цю легенду, але вдавав, що чув уперше. До того ж йому подобалося слухати, як Дана розповідає. Судячи з того, що слова лилися, як пісня, ця легенда — її улюблена.

Дана задивилася вдаль.

— Посумувавши, Буревій відправився шукати її, однак знайти не міг. Коли пошуки втомили, він голосно покликав свою кохану, зізнався, що без неї самотньо. І сніг почав танути, земля вкрилася травою й квітами; по них до Буревія прийшла Іскриця: вона теж його покохала. Появилася у вінку з квітів, над нею летіли птахи, до неї тулилися приручені тварини. Бог так зрадів її появі, що поділився вічністю і силою. Крихти магії потрапили на рослин і тварин, які були поряд під час їхнього першого поцілунку.

Дана облизала губи. На жаль, не з бажання поцілуватися, а зі спраги. Хор простягнув їй воду.

Дана напилася.

— А що потім? — Хор забрав флягу, ніби ненавмисне торкнувшись тонких пальців.

Соколиця глянула збоку замріяним спокійним оком:

— Згодом Іскриця потурбувалася, щоб та сила потрапила людям, найдобрішим з них. Той, хто беріг і поливав квітки, отримав магію рослин та й став люфлором, хто нагодував пташку чи пожалів тваринку, став люфауном. За деякий час на місці поцілунку закоханих богів вдячні люди звели Храм Іскриці.

Дана задивилася на сухе перекотиполе, завіяне вітром.

«Згадує Храм, сиротинець», — зрозумів Хор.

— Люди перестали жити в печерах, почали будувати будинки, обробляти поля, шити гарний одяг, розмальовувати посуд і прикрашати житло, — нарешті продовжила розповідати Дана. — Та от лише сталося так, що чим більше людство розвивалося і розмножувалося, тим менше зважало на своїх богів, які щасливо жили у Храмі Істинному в центрі Великого Лугу. Буревій і Іскриця не звертали уваги на те, що їхня сила зменшувалася: вони любили людей, завжди їм допомагали і не стали мстити за неувагу. Врешті магія Іскриці та Буревія злилася, і в Храмі Істинному з'явився чарівний Гримуар. Бо люди мали силу, та їм бракувало знань.

— А самі боги перейшли у ясен рай — інший вимір, де досі щасливо живуть, не дуже не переймаючись долею людей.

— Бо кожен, хто приходив у Храм, — продовжив Хор, — міг погортати сторінки і знайти відповіді на свої запитання — якщо душа та помисли чисті. Схоже, матінка Едель навчає вас по темногірських підручниках.

— Ти знав цю легенду! — обурилася Дана. — Знав і мовчав! Я тут розповідаю, розповідаю, стараюся…

— А мені подобається, як ти розповідаєш. У тебе приємний голос і відмінна пам’ять, переповіла майже дослівно.

— Та ти теж закінчив майже дослівно, — зиркнула Дана скоса.

— А ти гадала, всі люфауни — тупі створіння?

— А що, не всі?

— Не всі, як бачиш. Король Гриф теж не тупий. На жаль.

Дана мотнула підборіддям, але сперечатися не стала.

— Про те, що сталося потім, в книгах не написано, — сказав Хор. — Найсильніший з люфаунів, Гриф, знайшов саме ті камені, котрі увібрали колись гнів і пиху самотнього Буревія, і сильно змінився. Гримуар відмовився передбачати тому, хто дихав злобою, а згодом чарівна книга зникла з Храму Істинного. У Храмі Буревія не стало його статуї, в Горах і в Лузі згадувати його досі заборонено. На місці Храму — замок Грифа.

Хор зловив на собі зацікавлений погляд, і на душі стало просторіше і свіжіше, хоча неписане закінчення легенди було не менш гнітючим, ніж пейзаж навколо.

Одне лише небо радувало очі глибокою синявою і білими хмаринами, які поступово ставали все більшими.

Небо манило до себе, спокушало відростити магічні крила і відірватися від убогої землі в політ, стрімкий і вільний, коли тенета дійсності обриваються, здуваються шалом швидкості. І Дана має бути поряд, обов’язково. Без неї він не полетів би, не залишив би її на землі саму.

— Дано, ти мусиш навчитися літати, — видав Хор. Але він так маскував свою прихильність, що аж перестарався. Вийшло надто сухо і жорстко.

— Проживу і без цього уміння, — відрубала Дана.

Простір і свіжість, подаровані зацікавленим поглядом, зникли. Зарано Хор понадіявся на розуміння. Спробував знайти інший аргумент.

— А якщо на тебе нападуть?

Дана провела рукою по напівсухому полині, що почав частіше траплятися на дорозі.

— А я усміхнуся. Усмішка — велика сила, вона змінює, робить добрішими...

Соколиця зухвало примружила очі, зірвала сухе стебло, напевно, теж полину, лиш торішнього.

— Угу. Бачив я, як ти сама мало не в рот Мишам залізла, бо вони усміхалися. З'їли б тебе і подобріли.

Дана почала нервово м'яти і ламати зірвану рослину.

— Це ти розв'язуєш проблеми силою і смертями. А я ...я інакша. — Дрібні сірі кусочки летіли позад Дани, підхоплені вітром. — Можна жити в мирі і любові! Навіть з інакшими, не такими, як ти.

— З Іскриці, що любила людей, приклад береш? Матінка Едель навчила? — Хор поправив арбалет і сумку з Гримуаром: Дана все ж дозволила собі допомогти. — Тільки от маленька поправка: в мирі та злагоді можна жити з тими, хто не нав’язує свою волю і не нищить! Чого вас матінка Едель учить? Хотів би я з нею побалакати.

— Так, звичайно, йди й балакай! Замість того, щоб нести Гримуар в Храм Істинний! — спалахнула Дана.

— Молода-зелена, хочеш все й одразу... — вмішалася Ромашка, зітхнувши. До її несподіваних появ уже звикли, перестали здригатися. — Хор має рацію: Миші — мутовані монстри, безжальні створіння. І це тільки скраю Пустки. А що жде вглибині? Нам потрібно підготуватися. На деякий час залишимося в Храмі Іскриці, його потужний магічний фон приховає все, навіть магію люфаунів. Дані можна буде повправлятися з переходом у магічну іпостась, а то й у третю…

Дана, задерши підборіддя, покрокувала наперед.

Хор кашлянув, Ромашка замовкла.

Наступних кілька днів знову довга дорога, вітри з перекотиполем, то спекотне сонце над головою, то нічна прохолода в наметі з запахом ромашки.

Люфлорка з'являлася, коли Соколи починали сваритися, або ж навпаки, коли торкалися одне одного.

Якось Дані в око щось потрапило, чи то мушка, чи то пилинка. Хор, щоб вибрати, безцеремонно задер свою сорочку. Дана охнула, відступила, він зреагував, облишив свою і задер її, щоб гостро скрученим чистим краєчком дістати чорну цятку, яка плавала в сльозі біля нижньої повіки. Це було помилкою, бо одежинка закоротка, на якусь мить Дана зблиснула голим животом. Думки в обох злетіли не туди, куди потрібно, однак дружно вдавали, що турбує лише почервоніле око з часто тремтячими віями.

А от Ромашка виникла тут як тут.

— Тікай, я сама, — грубувато відштовхнула Хора, і всім одразу стало легше.

Хор більше не заговорював про політ, взагалі не заговорював першим. Чекав, поки вона сама на нього зверне увагу, часу мав доволі, мовчки йти було скучно. Коли ж вона починала розмову, підтримував, коли потребувала допомоги, надавав.

Села обминали, по дорозі (вірніше, її відсутності, бо йшли манівцями) нікого не зустрічали.

В якийсь момент навчилися спілкуватися майже гармонійно, і Хор зловив себе на тому, що йому навіть подобається таке життя. Вік би ішов отак кудись поряд із Даною.

Але попереду чекало місто.

Воно зустріло гамором, запахом духм'яної випічки, сушених вишень на тих черепичних дахах, що менш похило накривали сірі кам'яні будинки, ароматом слив і ранніх яблук; все це чудесним чином одночасно збиралося на «райській смузі», як називали містяни слід Гримуара. Мало того, у місті було людно через приїжджих: всі ринули за запасами.

— Пане, панночко, купіть вишень! — смикнув за полу білявий хлопчик в старенькому одязі. Хор здивувався: зазвичай його побоювалися зачіпати.

Але Дана благально глянула, і він купив всю, навіть кошик. Тепер ніс і думав, де те все подіти.

— І куди ми йдемо? — Соколиця провела поглядом двох дівчат «без смаку».

Мода з Гір перекинулася на місто і ще й мутувала: панянки обтискали тканиною не лише животи, а й стегна, але шлярки ззаду були не такі об'ємні, як у замаскованої пані.

Дана прокоментувала це вголос, зиркнула на Хора, думала, він над нею посміється. Однак Хор уважно вислухав і запитав, що ще запам'яталося про незнайомку. На жаль, Дана додала лише те, від жінки віяло особливим парфумом; запах його описати не могла, але при зустрічі впізнала б.

— Те, що пані наділа рукавички й маску, ще й рятувало від опіків, — сказав Хор. — Матінка не лише обморозилася, Дано; це щастя, що ти не пошкодилася, адже ви перенеслися до самої Зоряної Карти за охоронну скляну стіну. Все відбулося дуже швидко, так?

— Так, — зітхнула Дана.

— За Гримуаром в ніші знаходився фосфорний мінерал чорного кольору; він тягнув з книги магію і передавав Карті. Бо Карта не може існувати без магічного джерела. Гадаю, нам варто позволікати з мандрами до тих пір, поки вона не потухне.

Ззаду загуркотіло, Хор підхопив Дану, що, слухаючи його, заворонилася, підняв, крутнув, даючи дорогу підводі з кошиками фруктів і ягід. Каптур Дани з'їхав, коси, закладені на потилиці, розсипалися по плечах, очі розплющилися ширше.

Світ навколо поплив, змазався, відійшов на другий план: Хор зрозумів, що тримав в руках сенс свого життя.

Рятувати Дану. Бути поряд. Торкатися. На мить здалося, що їй теж подобалося бути в його обіймах. До нестями захотілося її поцілувати.

Але світ нікуди не подівся, він жив, вирував, спостерігав, штовхався людськими ліктями, муляв кошиком, що нахилився, мочив бік роздавленими вишнями.

«Не час для романтики».

Дана прочитала його думки: достатньо доросла для цього й догадлива. Раптом розлютилася. Тому, що не поцілував, чи тому, що досі не відпустив?

— Тобі потрібно стати дівчиною, — сказав Хор хмуро, неохоче забраючи руки з її талії.

— Я вже дівчина, взагалі-то, — огризнулася Дана, поправила одяг.

— Дівчата ходять в платтях, — Хор кивнув, щоб продовжувала йти далі.

— Таких, як на тих двох курочках? — Хода Дани змінилася, кроки стали розмашистими, вона вже йшла попереду, а не пленталася ззаду, озираючись на всі боки.

— Угу.

— Ні за що не одягну такий несмак!

— Куди ти дінешся. Мода — страшна річ, — зауважив похмуро.

— Побачимо!

— Нам у таверну Місячного Кота. Це недалеко, — Хор знову підхопив її за талію, підняв, направив в потрібний бік.

Здається, він знає, куди подіти вишні.

Таверна, симпатичний двоповерховий будиночок з зеленими вітражними вікнами, хизувалася яскравою вивіскою, на якій кіт у капелюсі і шарфі, обмотаному навколо шиї, войовничо потрясав двома короткими мечами.

Хор зайшов всередину і трохи розгубився: розмальовані стіни, масивні дубові столи, такі ж масивні стільці з товстими різьбленими спинками; їх навряд чи зрушиш з місця. Нова барна стійка. Віконні рами теж нові, зеленаве скло створювало особливе освітлення. Затишно. Проте відвідувачів малувато. А як упізнають в ньому мисливця, стане ще менше.

Левко, господар таверни, не змінився, появився, як завжди, в шарфі і з довгим рудим волоссям, зав'язаним у хвіст. Угледівши Хора, кинувся назустріч:

— Хоре, друзяко, скільки літ, скільки зим!

— Та одненьке літо, і зима одна, наче б то, — Хор обійняв Левка.

Дана скромно відійшла, Хор турботливо озирнувся за нею. Кіт це помітив.

— О, ти не сам! Познайом нас з прекрасною панянкою...

— Дана, Левко.

— Дуже приємно, — Левко направив на Дану світло-зелені невинні очі з величезними зіницями. Був страшенно милим.

— Не розтрачуй свої таланти даремно, на Дану твоя милота подіяла б, лиш якби ти був Лебедем і в білому одязі.

— А причім тут Лебідь? Ох, ці дівчата! Лебедів же давно не існує. А я є, я тут, і у мене завдяки одному секрету такі гладенькі коси, ось погладь, — притулився плечем до Дани, і вона дивно охоче погладила його волосся, ще й чарівно усміхнулася.

— Дійсно гладеньке, я теж хочу знати твій секрет. Чим споліскуєш?

Хору не сподобалося їхнє спілкування, бо прекрасно знав натуру Кота.

— Ромашкою! — зіронізував, навис над Даною і навіть кинув тінь, благо, розташоване ззаду вікно дозволяло; Левко зрозумів натяк, відступив. Кілька відвідувачів втекло з таверни. Спрацювало і з Даною: вона відступила від Кота. Видно, і їй ромашковий аромат за ці дні в печінки в'ївся.

— Левку, розпорядися, будь ласка, приготувати нам кімнату.

— Дві, — поправила Дана.

— Одну, — нахилив вбік голову Хор з вдавано невинним виглядом.

— Три! — задерла підборіддя Дана.

— На жаль, всі кімнати зайняті. В місті купа людей, всі кинулися до райської смуги, до вечора тут буде досить людно. Але одну кімнату для вас знайду.

— З трьома ліжками, — попросив Хор.