Королева Ліона

Ввечері, коли в кімнату принесли  ночви і наповнили водою, Хор подався до Левка, щоб випити ще пива.

— Хай Ромашка не ображається на Асю, поясни, що племінниця побувала в Сірих Горах.

— Вже пояснив.

— Якби Дана пройшла через таке, вона б теж...

— Замовкни! — грюкнув кулаком по столі Хор, опанував себе, додав тихше: — Досить. Досить з мене Сірих Гір, Темних Гір, поламаних ляльок, витівок Грифа!

Хор замовк, стиснувши кулаки.

Левко теж притих.

— Ти підеш у Пустку, так?

Хор мовчав. Не знав, чи варто було довіряти Левку.

— Якщо підеш, поклич мене. Засидівся я вдома. Ех, пополювати б на мишей...

— У Пустці не лише миші.

— Знаю. Але мишей залиш мені, вони мої, гаразд?

— Там буде видно, Левку.

Над таверною висіли великі, як декорації в театрі, зорі. Молодий місяць насолоджувався їхнім товариством, тим, що не було в нього на небі конкурентів. Хор згадав, як Дана гладила волосся Кота. Неприємно. Навіть в Пустку його брати не хочеться. Спільні походи зближують, а Хору не хотілося б ділити з кимось увагу Дани. Прикрив очі.  А коли відкрив, на подвір'ї стояла висока широкоплеча пані.

Вона відкинула капюшон, у світлі, що падало з затонованого вікна, фосфорно зблиснуло її біле волосся. Зробила кілька кроків до Хора.

Тільки одна жінка уміла так тримати голову, рухатись з такою грацією.

— Ваша величносте!

— Тихо, Хоре, — Королева-мати підійшла ще ближче, сяйнула голубими очима. — Таки покинув мого сина. Ну що ж, не спрацював мій план.

Догадка вразила громом.

— Так то були ви! Це ви закували на мені браслет!

Хор стиснув зуби. Він не пам'ятав свого дитинства. Не пам'ятав нічого з того, що було до того, як його закували!

— Так, я, — королева напустила в голос владності, зійшла на ґанок,  поклала руки на поруччя і сказала тихше, іншим, м'якшим тоном: — Тільки ти міг протистояти, переконувати, і виправляти помилки Анжа. Ти мусив знаходитись поряд, щоб впливати на нього.

— Ви перебільшуєте, ваша величносте. Ви прекрасно знаєте, що Анж робить, що хоче. Ви просто скували мою волю!

— Не тобі мене судити, Соколе. Не забувай, з ким розмовляєш. — Ліона вже знову говорила холодно, прекрасна, зі сніжним волоссям. Він знав, що їх вже не побачать і не почують. З дверей таверни виходили і заходили люди, по подвір'ї снували прислужниці, конюх провів в конюшню коня, — але пахло  тільки магією грифів. Кам'яною, гострою, болючою.

В синіх очах Ліони забринів сум такий чистий, що гнів Хора, котрий всією душею бажав закувати  в  браслет  того, хто це зробив з ним, розсіявся і упав пилом до її ніг. Натомість постала чітка згадка, чиста, як сльоза: незнайомі слова з уст Ліони, котра одягала йому браслет, набули зрозумілого сенсу; кожна буква, кожна інтонація, шипіння, дзвін, наголоси потекли чарівним струмком,  коротким, як браслет, і круглим:  перше слово таке ж, як останнє.

Він знав заклинання неволі! Невідомо, чи згадав, чи прочитав в холодних очах королеви, але закарбував у пам'яті.

— І не довіряй Кішці, — зронила Ліона,  відвернулась, зійшла по сходах. Хор один раз моргнув, —  в небі вже летіла велика магічна птаха,  через мить зникла. Зник небезпечний аромат магії Грифів, лиш ледве вловимий відтінок залишився, і настрій, котрий спонукав стискати кулаки і губи.

Двері скрипнули, на поріг вийшла Ася. Ще одна ніжна, біла і пухнаста,  закутана в світлий плед і в  солодкий запах ірисів. Стала поряд.  В колотнечі емоцій виросло і перекрило все  непереборне бажання погладити її по голові, пригорнути до себе. Якби не попередження, він так і зробив би. І навіть більше...

Вона пригорнулася сама.

— Я втомився, Асю. Був важкий день, — сказав хмуро. Киця не очікувала такої реакції,  закліпала очима, праве розкрите ширше, ліве більш примружене, на личку така розгубленість і жаль, що знову мало не кинувся пригорнути до себе. Однак поки ті довгі вії непередавано тремтіли,  Хор утік.

Дана спала, Ромашка — ні, писала щось при свічці в своєму таємничому сувої.

— Що, не вкипіло Асі розважитись? Правильно, не подобається мені ця Киця, — кинула, навіть не підіймаючи голови.

— Ася хороша, казав же, не чіпайте її.

Ромашка відклала писанину.

— Сьогодні з мене, старенької, сміялися дві юні дівчини, і знаєш, Хоре, у дійсно хорошої людини сміх теж хороший. І щодо завтрашньої допомоги Асі:  мені не хотілось би бачити Дану з пошкодженим волоссям.   Сто процентів зіпсує дівчинці зовнішність, а сама мило посміхнеться, стисне плечима і видасть мило: "Ой, здається, щось пішло не так."

— Спіть,  Ромашко, і дайте поспати мені. На світанку тихо підемо. Ваші пиріжки ще не з'їли?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.