На землях Соколів

"Це збіг?" 

"Не думаю", — Хор приземлився неподалік від Дани. — Сховаємося від дощу он у тих будинках, виберемо, де зберігся дах.

"Чому вони пусті, Хоре?"

"Ця земля не приймає чужинців. Після того, як  Грифи  знищили Соколів, запросили сюди людей з півночі. Вони, бачиш, старалися освоїтися, будували тут свої чудернацькі гостроверхі будинки,  однак нічого не вийшло, — прийшлось  забратися. 

"Але ж ми пролітали над жилими домами. Як так?"

"Тут де-не-де живуть діти від змішаних шлюбів, нащадки Соколів, ті, що втратили магію, однак не втратили духу роду. Інколи, дуже рідко, у них народжуються такі, як ми. Тебе недарма  віддали до Храму Іскриці, інакше сталося б те, що з усіма обдарованими — знищили б.  Або те, що зі мною. Даремно Ліона гадає, що жити закованим набагато краща доля." 

Хор знявся, полетів до найцілішого будинку, Дана за ним. Там викликали  Ромашку, вона помогла облаштуватися.

— А взагалі-то тут не страшно і навіть спокійно, — сказала Дана, присідаючи біля розведеного вогнища. Дощ монотонно стукав по черепичному даху, з вікон, затягнутих ромашковим покривалом, не віяло ні холодом, ні сирістю.

Ромашка протягнула їй пиріжок і склянку чаю.

— Ну і добре, що тобі нестрашно, бо мені страшно. Я все одно поставила подвійний захист. Може, на тебе так впливає те, що це землі твого роду?

"Або стукіт дощу. Він навіває відчуття, схожі на ті, що охоплювали мене біля Колодязя". 

Коли відлітали, Петрон наполегливо рекомендував відвідати сам замок.

— Я знаю сторожа, — він пильніше, ніж звичайно, заглянув в Данині очі.  —  Старий Митрило може вам розповісти багато чого цікавого. Не бійтеся його. 

"Цікаво, чому я мушу його боятися?" — Дана намагалася уявити розвалений замок і того, хто його стереже.

— Про що задумалася? 

Дана глянула на Хора, він усміхнувся.

— Про замок Соколів. І про те, що тут нестрашно.

"Ти поряд, ти мене кохаєш, я у тобі впевнена. Чого ще треба?" — сказала поглядом, ніби досі були птахами. 

Хор мовчки обійняв її за плечі. 

"Ще потрібно врятувати Луг. Ми повністю щасливі, коли  щасливі всі. Для нашого щастя потрібне ще й щастя Великого Лугу", — думали одне й те саме, дивлячись на вогонь.

Серед ночі сон як рукою зняло. Хор і Ромашка мирно спали, а Дана прислухалася до нічної тиші. Насторожував запах паленої ромашкової трави, змішаний із запахом… З запахом магії Грифів!

Дана протерла очі, відкрила: над нею нахилився Анж! 

— Анж! Як ви?... — до її вуст приклали холодний палець.

—  Ш-ш-ш. Так, як ви. Тихо виходь зі мною в сусідню кімнату, і ніхто не постраждає. Зрозуміла? —  Дана кивнула. Гриф поправив на собі плащ Хора, зловив погляд Дани.

— Так, тимчасово позичив одяг твого Сокола. Хоча, якщо ти волієш бачити мене голим… — він зробив рух, ніби хотів скинути плащ.

— Ні, ні, не варто!

— Отож і я так подумав.

Дана рушила за ним;  він наступив босою ногою на гострий камінець, скривився від болю, зробив трохи злий жест, пропускаючи її поперед себе.

— А на тобі знову цей одяг! — почула над вухом. Я зі свого просто вилетів! Гадав, ви теж…

Дана мстиво усміхнулася: Анж так і не дізнався про допоміжний ритуал!

 Вони вже вийшли в простору кімнату з вибитими вікнами,  Навкруги валялась бита цегла, пласти глини, змішаної з соломою, черепки. Раптом усвідомила, що відбувається: розмовляє з ворогом! З майже голим і беззбройним ворогом!

— І Хор в одязі! — Анж безпечно оглянувся, а Дана швидко вихопила меч, притисла до його грудей. Зустрілися очима. Гриф завмер. В очах невіра, здивування і аніскільки страху. А запах, кам'яний і гострий, ішов від самої його шкіри, не одягу, як гадала. З-під вістря потекла, повільно прокладаючи вузьку  доріжку по шкірі грудей, крапля крові.

Гриф докірливо всміхнувся:

— Опусти зброю. Ти все одно  не зможеш мене вбити. Зі мною Вогник.

"Дідько, це правда!" — помітила, як крізь злегка розтиснуті  пальці кулака пробивається рубіновий блиск. 

—  І твої друзі не прокинуться, поки я не забажаю. 

Дана опустила меч.

— Я знаю, ти вважаєш мене зараз вразливим! — він знайомим жестом розвів руками. Поли плаща розімкнулися, являючи його у всій голій красі. 

Дана рвучко відвернула голову, зажмурилася.

"О, Іскрице!"

— Але це ти вразлива. Ти не уявляєш, яка ти вразлива, Соколице! Наразі мене зупиняє те, що можу заволодіти лише твоїм тілом, без душі, бо ти її віддала Соколу. 

— Тоді чому ви тут? — відкрила одне око. 

Анж уже поправив плащ, усміхнувся сконфужено і водночас чарівливо. Навіть можна сказати, професійно чарівливо. 

— Коли ви зникли з підземелля, я поставив собі питання, як ви в ньому опинилися. З друзями люфлорами все ясно, а от з тобою… Я знайшов отвір у магічній сітці, однак  такий, що крізь нього могла проникнути  хіба що пташка.  Згадалася легенда про заборонену третю форму. Зіставив це з відомостями  про  одне підземелля, яке ви відвідували в Храмі Іскриці. І от я тут. 

"В третій формі Анж уже може літати вночі!"

— ...Тепер ясно і те, як ви дісталися до Храму Істини. А коли вийшов з третьої форми голим, і уявив такою тебе, …  з Хором наодинці… Ні, в Рудих Горах  ще як-не-як, я знав, що Хор теж не дозволить собі торкнутися до тебе…

"Угу, Хор, якраз! То Ромашка не дозволяла."

— …але коли дізнався, що ви покинули Копальні…

"І як саме, цікаво, ти дізнався? Насіння подорожника! Точно! Як можна вдруге так попастися?"

— …я полетів за вами, — він розтер  кров так, наче подряпина невимовно боліла. —  Я божеволію, Дано. Я король, моє королівство руйнується, а я думаю про ту, яка його руйнує, руйнує моє життя. — Анж наблизився. Він дихав гучніше, небезпечний кам'яний запах контрастно і солодкувато змішувався зі спокійною атмосферою, що навівав дощ. Проте розум Дани залишався ясним.

— Ваша величносте, чого ви від мене хочете?

— Скажи, чому — Хор? Чому ти не покохала мене? 

Дана думала, після випитування на даху Анж заречеться використовувати щодо неї свою магію, однак, схоже, на цей раз вона вирвалася мимоволі. Або дійсно збожеволів. 

Усе навкруг стало знайомо виразнішим. І одночасно некрасивішим. Або так діє земля Соколів, або негарні речі при дії магії Грифів стають ще гіршими, (тому й оточував себе красивими дрібницями). Зараз його магія лише підкреслювала розруху, нагадувала про те, що саме його рід розвалив цей будинок, знищив його жителів.

— Чому Хор? Тому, що він не убивав Соколів!

— Я теж не убивав Соколів!

— Це робив ваш батько!

—  Але я інакший! Ти ж знаєш! — він зробив рух до Дани, але зупинився. — Чому — Хор?

— Тому, що він не байдужий до Лугу! Він такий, як я, поділяє мої думки і стремління! Він бачить у мені особистість, поважає вільний вибір!  А у тебе до мене всього лише — хтивість, бажання володіти, використати  й викинути. Шукай собі таку, як ти, — випалила Дана, і лише згодом усвідомила, що перейшла на "ти" до короля. 

—  ..або поділи мої думки і стремління… А якщо… якщо я поділю, якщо я стану дбати про людей, про Луг, якщо поважатиму твій вільний вибір,  ти б… 

— …Не лише мій вільний вибір. Ти маєш зрозуміти насправді…

— Гаразд, не лише твій. Ти змогла б мене покохати? 

Дана промовчала. З одного боку розуміла, що небезпечно сказати і "ні", і "так", бо це Гриф. А з іншого, вона перевіряла і його. Не відповісти на запитання — теж вибір. Той вільний вибір, про який ішла мова. 

Анж зрозумів.

— Я не прощаюся, — сказав. 

Через мить з-під плаща, що впав на долівку, вилетів білий птах.  Гриф.

Великий, граційний і водночас жорсткий, він змахнув могутніми крилами й опинився на вікні. Там зупинився, оглянувся. Очі під навислими повіками були блакитними. 

"Я Лебідь!" — згадалися, слова зі сну, хоч Дана знала, що він той, хто є. Гриф.

— Анж! — вигукнула  Дана. — Твоє життя і королівство руйную не я, а Вогник! 

"Чи розуміє мене птах?"

Якщо і зрозумів, то не погодився; він гордо відвернувся і зник у темному небі під струменями дощу.

"Анж не розлучиться з Вогником добровільно."

Дана почула ззаду тихий шурхіт. Повернулася до місця ночівлі. Хор вправно вдавав, що спить, однак вона знала, що це не так; він прекрасно чув чи не усю розмову, мабуть, скористався невидимим плащем і тримав Анжа на прицілі. Він міг би убити Грифа  в будь-який момент. Однак Хор — це Хор. Дана лягла поряд, пригорнулася.

А ну, вдаватимеш далі, що спиш? 

Хор відкрив очі і теж обійняв.

— Я тебе кохаю, — почула над вухом.

— Я теж тебе кохаю… 

Дана пригорнулася міцніше, Хор потягнувся до губ…

— Я не сплю, — озвалася Ромашка.

І Дана, і Хор невдоволено засопіли носами.

— У мене, напевно, подорожник, — Дана підвелася на лікті.

— Я обшукаю! — Хор владно притягнув назад до себе, погладив по спині.

— Немає потреби! — Ромашка вже стояла над ними і хмурила брови. 

Вона щось тихо прошепотіла,  попросила Дану встати і повернутися.

— Зернятко мало б світитися! Дивно. 

— Так, дивно, — погодилася Дана.  —  Я маю звичку перевіряти одяг, уже ж мала досвід з подорожником.

— Шукати потрібно не магією, не руками, а головою,— сказав Хор. —  Анж до тебе торкався? де?

Дана напружила пам'ять.  За вікном тихо шумів дощ.

— До щоки… 

З боку Хора роздався зубний скрегіт.

— І до  чобітка! — Дана кинулася до сумки, витягла зимове взуття. І дійсно, коли розправила холявку, звідти заструменіло легке світло.

Згадала, з яким виразом обличчя Анж на неї дивився, коли відбирав чобіток. І його сьогоднішню вразливість згадала. Здавався таким зворушливим… Однак це не завадило підкинути насіннячко!

— Анж відлітав в оточенні десятка Воронів. Не нападали, бо, напевне, уже в курсі, що з третьої форми виходять голими і без зброї. — Хор накинув плащ, принюхався до нього. Ще раз заскреготів зубами.  — Ех, жаль, що вони в курсі, — повбивав би їх усіх до дідька! Або б Левка на них, у магічній формі!

Дана жахнулася.

— Він жартує, — заспокоїла Ромашка. — Ворони уміють літати. Втекли б. Потрібно викликати Едель, щоб знищити запис про допоміжний ритуал, поки Анж не явився в підземелля другим заходом.

Едель явилася сонна, зі скуйовдженим волоссям, сказала, що займеться цим сама і зникла. 

Знову всі лише слухали шум дощу. 

Анж, напевно, летить до свого замку. Летітиме ще довго, принаймні до сходу сонця залишиться птахом. 

Знову появилася Едель, доповіла, що справу зроблено, зівнула.

— Зачекай, — зупинила її Дана і замовкла від свого нахабства.

— Що? — Едель ніби не помітила, що колишня вихованка перейшла на "ти". — Щось трапилося, Дано?

— Так. Трапилося те, що короля наразі нема в замку. Зможеш знову перекинути нас до Колодязя? 

Едельвейс усміхнулася, ледве вловимо, як кішка, повела носом в сторону кімнати, де Дана розмовляла з Анжем. Так, його запах, підсилений дощем, зберігався досі.

— До Колодязя? — запитала Едель. Дана кивнула. —  Можу. Кого першого? 

— Мене, — Хор уже одягав невидимий плащ.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Марія Пітішкіна
15.01.2023 16:45
До частини "На землях Соколів"
Дана тут майже фатальна жінка для Анжа. Він наражає свою владу на небезпеку через неї! Причому вона ж і не винна))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше