Великий Луг

— Дано, вставай, до тебе прийшли! — порушив солодку розслабленість турботливий голос Ромашки.

— Угу…

— Дано!

— Встаю… Зараз… — Дана продовжувала лежати під теплою ковдрою. Холодне свіже повітря вже щипало носа, вставати зовсім не хотілося, бо майже всю ніч вишивала. І ще шила маску і рукавички для Едель.

За мить перебування в саду Анжа помітила, що Холодна Вежа поза куполом, вікна її відчинені навстіж: Гриф використовував природне охолодження. Отже, з магією в Темнограді зараз сутужно.

Знадвору донісся стук і знайомий скрегіт. Хор навчився орудувати металевою сніжинкою майже без зусиль, а у Дани поки так не виходило. Може, тому, що він на рідній землі, а вона — ні.

— Дано, на тебе чекає твоя тітка!

— Що?! — підхопилася Дана. — Хто - хто?!

— Одягайся, приводь себе до ладу, скоро вияснимо, правда це чи ні.

Коли вибігла надвір, ні звідти, ні звідти випурхнув сокіл, сів на плече.

«О, Іскрице!» — мало не підстрибнула Дана.

В ту мить стрепенулася і оглянулася висока жінка в темному одязі. В штанах, за плечима арбалет; мала тонкі, міцно стиснуті губи, знайомий гострий погляд: та сама незнайомка з посадки! Вона вміло тамувала хвилювання.

Шум будівництва наче притих, гул голосів будівельників ніби віддалився, лише з неба плавно падали поодинокі сніжинки.

Жінка ступила два кроки по волохатому сніжку, що, як пух, встеляв старі, подекуди надбиті плитки двору, й зупинилася:

— Доброго ранку, Богдано. Мене звати Тарина.

— Доброго ранку, Тарино. Ви назвали себе моєю тіткою..? Сокіл, ніби виконавши місію, полетів назад до своєї хазяйки. Дана поправила поли плаща, не розбираючи, у неї мурашки від холоду, чи від хвилювання.

— Так, я твоя тітка. Можу довести, — вона змахнула рукою. На додачу до мурашок залоскотало в грудях. Вірніше, на грудях: від шпильки талісмана відірвалося пір'ячко, вилетіло назовні, хвилясто полинуло до руки гості.

— Лорс, — вона погладила сокола, — приглядав за тобою час від часу. Я твоя тітка. А якщо не віриш, підкаже рідна земля. Ласкаво прошу завітати туди, де ти народилася.

— Я не помічала, щоб за мною хтось приглядав, — голос Дани захрип.

— Недивно. Ніхто не повинен був знати, що ти Соколиця. Навіть ти сама. Інакше тебе убили б.

Незнайомка витримала довгий погляд Дани.

— Твою маму звали Жарина, — промовила тихо.

Старий, але доглянутий будинок на околиці села, охайний тин, невеликий сад. Снігу тут ще не було, лише легкий приморозок. Дана зробила крок на подвір'я. Так, це воно, те відчуття, що й на газоні в Рудих Горах, лише в рази сильніше і щемливіше.

Дана закліпала, змахуючи віями сльозинки: вона щодня молилася Іскриці, щоб допомогла знайти рідних! Невже це Гримуар так допомагає?

— Прошу в дім, племіннице. І ви, Едель, проходьте, — Тарина направилася до дверей.

В будинку чисто, строго. Ніяких лишніх речей чи меблів. І відчуття, що тут була уже, колись давно, в якомусь сні. Погляд зачепився за полицю з книгами. Все так по настрою і по душі, навіть цокання годинника на стіні, його розмір, форма, різьблені троянди, ідеально розташовані у вінку по колу, якісь колючі й дивовижно гарні.

Тітка вже роздягнулася, присіла: запалювала вогнище з приготовлених заздалегідь дров.

— Якою була моя мама? — запитала Дана, присідаючи на лавку край стола. Плащ не знімала: в будинку холодно. Едель присіла поряд.

Тарина озирнулася.

— Русявою, як ти. Красивою, веселою, граційною.

— А тато?

— Сміливим. Теж з нашого села. Його спіймали Ворони. Він засвітився, коли в магічній формі знищував Мишей. А Жарина померла при пологах. Я впізнала тебе одразу, як тільки побачила. Ти дуже схожа на свою маму, — вона підвелася, сумно усміхнувшись.

— То … брата чи сестри у мене не було?

— Ні. На жаль, навіть двоюрідних нема.

Вогонь розгорівся, загудів.

Тарина заходилася оббирати картоплю. Дана взяла ще один ніж, сіла поряд. Дистанція скоротилася, вони з тіткою обмінялися поглядами, скупо усміхнулися одна одній. Очі у Тарини карі, великі, з зеленими прожилками. Дана згадала, як вона левітувала пір'ячко.

«Напівкровка».

— Ви завжди тут жили?

— Так, це одне з найкращих місць Соколиного краю, хоч і до Пустки близько. Твій дід був мисливцем, навчив нас стріляти з арбалета. Жарина, коли їй було сімнадцять, убила Мишу, врятувала женців. Ми жили трохи заможніше, бо вміли управлятися зі зброєю; грабували нас лише податківці Грифа.

Тарина замовкла.

Едель викликалася допомогти, тітка віддала їй ножа, сама глянула до вогнища, потім вийшла з кімнати.

Дана кинула в воду очищену бульбу і задумалася. Що за доля у людей? Як не засуха, то Миші, то Ворони, то податки!

— Ми вперше в домі й без подарунка, — зауважила Едель.

Дана виринула із невеселих думок:

— Що? Ох, так. Майни, будь ласка, в замок, ми якраз запаслися новим посудом. Вибери, щоб візерунок був з трояндами.

— Ти їй віриш? — кивнула Едель на двері.

— Тарині? Так, — впевнено відповіла Дана. — Безсумнівно.

Коли Тарина повернулася з соліннями, Едель уже появилася, нарізала картоплю і відправляла в казанок, в якому кипіла вода. Тітка знову вийшла, появилася з тушкованим м'ясом.

— Я чекала на гостей, — пояснила, накриваючи на стіл.

Допомагаючи, Дана відмітила, що їхні з тіткою рухи злагоджені, наче в одному ритмі.

«Як ви могли мене віддати в сиротинець?!» — подумала, і від цієї думки опустилися руки. Дана відвернулася до вікна. Сніжинки прилетіли і сюди, напевно, вітер приніс. Такі манюсінькі, що навіть не зависали на гіллі й корі старої вишні.

— Я не хотіла тебе віддавати, — ніби прочитала її думки тітка. — Але не мала вибору. Староста села змусив не дочікуватися, коли ти засіяєш на Зоряній Карті. Не ображайся, тоді був голодний рік. Ти могла вижити тільки в Храмі Іскриці.

— Я знаю, тітко Тарино. Просто… — Дана закліпала.

Тітка рвучко відійшла, заходилася товкти зварену картоплю.

Всі всілися за стіл, але розмова не клеїлася. Як не одна, то інша змахувала сльози.

— Та поплачте вже ви! — вмішалася Едель.

Дана й Тарина розплакалися.

...Коли сльози закінчилися, почалися обійми, потім знову розповіді про дитинство та юність Даниної мами, дещо з життя бабусі й дідуся. Такі звичайні історії… Колись Дана придумувала їх сама, вони були щоразу іншими. Але ці, хай навіть прості, були справжніми, тому найдорожчими.

Несподівано за вікном майнула тінь від крил. Дана й Едель підхопилися з місць.

Почувся стукіт.

Тітка націлилася на двері з арбалета. Едель стиснула руку Дани, уже готова зникнути.

— Заходьте! — крикнула Тарина.

Двері відчинилися.

— Нічого собі! — здивувався Хор. — Ну і гостинність. Добрий день!

Тітка опустила зброю.

Дана засміялася, підбігла до нього:

— Ти ж був зайнятий!

— Ти затрималася, я хвилювався. Та й Ромашка з Надіною забили тривогу. Вони розповіли, де тебе знайти. Ти плакала? — швидко проговорив, витираючи великими пальцями Данині мокрі вії.

— Так, трошки, — Дана озирнулася. — Тітко Тарино, це мій наречений, Хор!

— Твоя тітка гарна людина і щира, — констатувала Едель вже вдома. — Я її згадала: вона не раз приносила пожертвування для сиротинця. Я теж їй вірю.

— А як же не вірити?

— Дуже просто, — матінка зітхнула. — У світі багато підлості і злоби. Я спілкувалася з різними людьми. І настоятелькою в Храмі була, і серед селян жила, і у Темнограді появлялася час від часу. Багато що залежить не лише від характерів окремих людей, а й від обставин навколо них, настрою й переконань їхнього оточення.

— А ти могла визначити, яка з учениць має дар? — Дана вже й забула, що Едель була настоятелькою. Зараз її обов'язки виконує сестра Агава.

— Так.

— І як?

— Кхм. Неважливо.

— Ти знала, що я Соколиця? — не відступала Дана.

— Ні. Я знала тільки те, що ти люфаун. Тому й вибрала. І так, ще через те, що гарненька. — Едель з викликом глянула в очі. — Щоб Анж помилував, коли впіймає. Я знала, що ти йому сподобаєшся. І на силі усмішки я недаремно наголошувала.

— Які подвійні стандарти! — обурилася Дана. — Ти вчила нас ненавидіти Грифа, називала Анжа огидним голошийком, а сама готувала для нього, вигодовувала, як овечку на заклання! Ще й вибирала чимгарнішу. І сама бали у Темнограді відвідувала!

Едель слухала Дану, склавши руки на грудях.

— Так! Я відгодовувала вас, сиріток, вивчала, готувала до життя і спілкування, навіть з люфаунами Сірих Гір! Танці, етикет, — це все звідти! Ти б не могла так легко вести себе на бенкетах та балах, якби не моє виховання! І ти не єдина сирітка, яка приглянулася вельможному пану. Так, я сама ненавиджу Грифа і його матусю. Тебе також вчила його ненавидіти. І не каюся! Інакше ти одразу б закохалася, здалася, — й швидко набридла б. А так всі живі, і слава Іскриці! — завершила свій монолог Даниними ж словами.

Ця розмова змінила піднесений настрій, що з'явився після гостювання в тітки.

Дана нічого не відповіла, просто вибігла на тренувальний майдан. Відчувала, що переповнена магією. І це попри те, що вночі майже не спала.

«Так, всі живі, і слава Іскриці,» — повторила слова матінки вже після розминки. І заспокоїлася.

Хор, коли наближався час уроків, традиційно покидав свої справи, складав Дані товариство, потім вітався з Петроном, перекидався кількома фразами і аж тоді йшов.

На цей раз з герцогом прибула Веляна.

— Ця ніжна панна розкритикувала смаки Топальні і влаштувала такий показ мод, що Руді Гори досі гудуть, як вулик!

— Я просто необачно похвалила Темноград, — оправдовувалася Веля, поправляючи зачіску. — Хто ж знав, що у вас так критикують надмірну пишність.

— Критикують. І правильно: лишнє це все! А щодо нашої угоди про зміну інтер'єру, поекспериментуй спочатку на Соколиному Гнізді.

Дана і Хор вдавано обурилися.

«Я заплачу за ці експерименти», — шепнув Петрон Дані. А вголос сказав:

— От подивлюся, як впораєшся з завданням тут, тоді продовжимо розмову. Якщо, звісно, ви, Соколи, погодитесь.

— Так, будь ласка, погодьтеся! — попросила Веляна. — Вважайте це безкоштовним пробним варіантом, я ж бо досі тільки одягом займалася. Мало того, я згодна залучити свої кошти. Якщо вам сподобається, згодом уже за плату дозволите попрацювати над інтер'єром всього замку, ну, потім, коли відбудуєте... А зараз я страшно хочу відпочити.

Дана відвела її в свою кімнату і повернулася на тренування. Настрій знову злетів за хмари. Сьогодні дивовижний день!

Гостювання в Тарини далося взнаки: Дана робила успіхи!

— Ну як? — раділа вона.

— Це випадковість, — заявляв Петрон.

— Тоді повторимо?

— Та ні, ускладнимо, — по-доброму знущався учитель. Невдовзі стало зрозуміло, що до перемоги над ним дуже далеко.

Коли повернулася до себе, Веляна вже відпочила. Вона стояла і кінчиками пальців тримала чорну рукавичку.

— Це що за неподоб… шиття? — озирнулася на Дану.

— Це елемент одягу для відважних воїнів. Не одна ти умієш вигадувати нове.

— Це — не нове! Я вже шила подібне.

— Для Ліони?

— Так, — Веляна кинула рукавичку і зазирнула в скриньку з нитками.

— Чудово! — вигукнула Дана. — Тебе послала сама Іскриця! Мені потрібно два, ні, три таких костюми, як у Ліони! Лише не питай, для кого і для чого.

Веляна прослідкувала за тим, як Дана потерла носа і зронила:

— Не буду. Однак ти в курсі, що потрібна спеціальна тканина? Залужський шовк. У Темнограді залишився чималий відріз…

Дана ще раз потерла носа, взяла свій матеріал. Для візиту у Холодну Вежу потрібен інший. А вона вже на своїй звичайній тканині вправилася вишити кілька візерунків, жаль. Ну нічого, той костюм сама й одіне, їй фосфорне випромінювання не шкодило.

Вийшла в іншу кімнату, там зустріла хмуру неприкаяну Надіну. Вона, помітивши Дану, похитала головою:

— «Тебе послала сама Іскриця, тебе послала сама Іскриця»! Віриш усім підряд!

Дана зупинилася.

— А й справді. Приглядай за Веляною, ну, вдаючи, що допомагаєш. Йди просто зараз.

Надіна пішла, Дана посипала землі.

— Робе, де ти? — покликала нетерпляче.

— Так? — з'явився Звіробій. Дана відмітила, що він якийсь інший, ясніший, енергійніший, хоча очі такі ж наївно-добрі.

Аж скучила за його невинною красою.

Розповіла, що слід зробити. Він кліпнув, зміряв задумливим поглядом. На мить Данина ніяковість (згадала про Роба лиш тоді, як щось від нього потрібно) переросла в страх, що надто правильний люфлор засудить її план. Але ні, він погодився!

Все вийшло! Йому вдалося підміняти відрізи.

— Веляно, я тут пошукала… у нас теж є такий матеріал! — кинула з порога.

— Цікааво, — протягнула Веляна, узяла до рук чорний шовк.

«Упізнала своє? Та ні, навряд».

— Розпочинаємо шиття? — крутнулася Дана.

Веляна шила, Дана вишивала, Надіна була «на побігеньках» і хмурилася ще більше.

На пальцях Веляни не виявилося голосового персня, і Дана мимохідь зробила зауваження з цього приводу.

— Я повернула його Анжу, коли покидала Темні Гори, — потерла вона носа.

— Він дуже лютував? — запитала Надіна співчутливо.

— І так, і ні. Тримався порівняно люб'язно. Петрон йому гарно заплатив, а він потребував грошей.

До вечора все було готове.

Дана залишила Велю на Кажаницю, а сама зібрала найвірніших і розповіла про свій план. Едель дико запротестувала.

— Ні, ні і ні! Ні за які гроші не ступну в Холодну Вежу! Не вірю вашому маскуванню! На цей раз без мене! Ну виснажує Анж своїх підлеглих, ну і хай! Мені то що?

Ромашка більше хвилювалася за свою невидиму тканину, нагадала, який це рідкісний і зручний артефакт. Так, може, дію чорного фосфору можна ним блокувати, але чи надовго? І де його подіти? Не в Соколине ж принести?

Хор теж запропонував не поспішати з викраденням каменю.

— Слід зачекати до весни. Купол ще зменшиться. Плюс у Анжа проблеми з грошима: Петрон його уже не фінансує. А це означає, що Воронам нічим буде платити. От і перевіримо, чи надовго вистачить їхньої голої вірності. Ми ж тим часом підготуємося.

…Так пошиті чорні костюми залишилися ждати свого часу, а Веляна нарешті зайнялася інтер'єрами. Вона якраз вчасно для цього прибула.

День летів за днем, незабаром одне крило замку було не впізнати. Невиразне, напівзруйноване зовні, Соколине Гніздо дивувало красою, простотою і зручністю всередині.

— У Темнограді все занадто пишно, у Рудих — скромно, а тут — золота середина! — раділа Веляна. — Петрону сподобається! А перед тим, як ви побудуєте нові вежі, я займуся його замком. От де насправді потренуюся: в Рудих Горах!

Закінчення ремонту припало за кілька днів до свята Втечі Іскриці. Його відзначили Великими Варениками. Жінки й дівчата, замішуючи тісто й готуючи начинку, вже наспівували традиційних пісень, діти прикрашали вікна сніжинками, витинанками Іскриці й Буревія, що відвернулися одне від одного, і запалювали блакитні свічки з Храму.

Дехто з рудогірських будівельників разом з Митрилом смажив надворі невеликого кабанчика, дехто намагався ліпити вареники нарівні з жителями Соколиного краю. Всюди лунав сміх, пісні, розповіді та жарти про будівництво.

Дана викликала Роба, сказала, що їй потрібна допомога. Коли привела до зали, в якій поставили столи, він спочатку розгубився, завмер на порозі; всі затихли, оглядаючи незвичайного гостя, його одяг і зброю, з якою не розлучався.

— Ти казала, що потрібна допомога, — тихенько процідив Роб крізь зуби, відступаючи.

Дана вмить опинилася за ним, загородила дорогу назад.

— Так, потрібно допомогти нам з'їсти оті всі вареники… І не тільки вареники, — Її голос став благальним.

— Я не по цьому.

— Не лукав, — видав Хор, який теж опинився поряд. — По цьому, по цьому, я тебе знаю!

Роб усміхнувся, перестав опиратися, оглянувся на присутніх.

— Ого, який галний зелений дядько, — роздалося в тиші захоплене дитяче.

Всі відмерли, засміялися, знову стало шумно-весело. Відлюдник ступив крок вперед, згодом присів біля Надіни.

Ще Едель перемістила Тарину з бутлем ароматного й п’янкого вишняку.

Він трохи розв'язав язики, і Дана червоніла від того, що чула про себе з точки зору селян, яких захищала біля посадки, коли напали Миші. Виявляється, зазвичай селяни уміють давати відсіч, треновані соколи вчасно повідомляли про небезпеку, але тоді їх відволікли самі Дана з Хором і несподіваний дощ. Розказували про переляк, коли їх накрило тином, і не без поваги описували бій, за якими спостерігали крізь щілини. І так, дехто таки приклеївся зсередини.

«Нам що, краще було не втручатися?» — глянула Дана на Хора.

«Ні, ми все зробили правильно. Зауваж — нас поважають,» — відповів подумки Хор.

І це було справді так.

Дана вперше в житті мала відчуття, що вона вдома, серед своїх.