Великий Луг

Вона спала під калиною на його плащі.

Ця невагома дівчина спокійно могла вміститися на иеншому зеленому, (напевно, раніше так і робила), але Хор, забираючи її з собою, залишив на своєму: хотілося показати, що вона його здобич, заявити права, на цей, як віщував Гримуар, «дарунок долі».

Сам, роззувшись, сидів поряд просто на траві.

Те, про що стільки мріяв, незабаром здійсниться: браслет буде знято. Чарівна книга не помиляється. Правда, Хору напророчено інший полон: «дівочих ніжних рук».

Глянув на тонке зап'ястя, на розслаблені пальчики біля щоки. Усміхнувся.

«Полон? Оцих рученят?»

Довгі вії Соколиці здригнулися, кутики губ стиснулись, дихання змінилося. Прокинулася.

Хор відвернувся, продовжуючи стежити боковим зором. Незабаром розплющилося насторожене каре око, швиденько заплющилося.

— Добрий день, люфаунко. Я знаю, що ти вже проснулася.

Очікуваного «Хто ви? Де я?» не почулося. Натомість трохи сиплим зі сну голосом дернуло по душі:

— Хор, прибічник Грифа. Таки знайшов. Чому не добив?

Хор повернув голову: дівча вже сиділо з вдавано безстрашним личком, але вжалося спиною в стовбурці куща, безжально прим'явши молоді пагони.

Гарненьке.

— Я тебе врятував, вилікував. Не помітила?

Соколиця погладила руку там, де було поранення.

— Після того, як підстрелив. Так шляхетно.

— Вибач.

Мовчання.

— Мусиш зняти цей браслет. — Хор ривком підсунувся, протягнув руку, дівча злякалося, шугнуло ще глибше в кущ. Там росла кропива, біле передпліччя почервоніло, пішло пухирцями. А Соколиця все сидить, дурненька. Хор не витримав, вихопив з заростей, посадив перед собою і, утримуючи, щоб знову не втекла, порухом долоні усунув сліди від кропиви. Потім стримано пояснив:

— Потрібно лише зняти браслет. Натиснути ось сюди.

Соколиця сховала руку за спину, підняла брови і підборіддя:

— А що мені за це буде?

Хор здивувався.

«Зухвала!»

— А що ти хочеш?

— Натомість допоможеш мені повернути Гримуар у Храм Єдності.

Хор закашлявся.

— Ти ж там був, так?.. — на нього з надією дивилися великі карі очі.

— Був і більше не бажаю!

Перед очима постали картинки згадок. Храм Єдності схований у самому серці Пустки. Колишня домівка богів Буревія й Іскриці, легендарне місце, давно покинуте. Хор не бачив його навіть здалеку, не заглиблювався настільки. Зате бачив величезного павука.

— Жахи про Пустку розповідають не просто так; там дійсно водяться чудовиська. Ти усвідомлюєш, чого прохаєш?

Соколиця зігнула вбік голову:

— Хіба твоя воля того не варта?

«Звісно, варта,». — подумав Хор.

Він довго чекав цього часу. І сам не знав, куди направитися, коли браслет буде знято, знав лише, відчував, що має залишитися поряд з Соколицею. Тільки чи під силу така подорож тендітній дівчині?

Хор озирнувся. Там же пустеля. Це тут пасовище з буйним різнотрав'ям, таким високим, дякуючи Гримуару, що в корів он видно тільки роги і хребти; це тут рівчак неподалік, бабки літають, шелестить верболіз і осока, ромашка дивиться жовтим оком...

Ромашка!

Хор стиснув губи, досадливо заплющив очі, а розплющивши, узрів вже не одну, а кілька десятків жовтооких квіточок, які вдавали, що завжди отут цвіли; одна ще й наче знущалася, мовляв, навіть якщо помітиш, серед інших не впізнаєш. А Хор упізнав: писарка з пабу!

Він знав, що люди з рослинною магією, люфлори, можуть флортуватися: виростати з-під землі в будь-якому потрібному їм місці, але досі такого не бачив.

Хор блискавично простягнув руку до найзухвалішої, смикнув. Не піддалася. Сильна.

Лайнувся, в взявся за стебло обома руками, смикнув сильніше і сахнувся, хоча був готовий до подібного: замість квітки тримав за талію біловолосу бабцю! Бабця замахнулася пальцями, як кігтями:

— Бу!

Хор здригнувся.

Соколиця збоку дрібно засміялася, Ромашка гаркнула:

— Руки прибрав!

Хор прибрав, ще й відступив; дівча знову захихотіло.

Який приємний сміх!

— Підслуховуєте? — нарешті опанував себе і нахмурив брови. Чомусь не міг звертатися до старої на «ти».

— Аякже. Де таке видано: згріб дівчину на оберемок і полетів хтозна куди! Хоча чому хтозна? За вами тягнеться слід із буйної зелені. І я все чула! Так, все правильно: ти, — писарка повернулася до Соколиці, — знімаєш браслет, а ти, — втупила на Хора жовті очі, — допомагаєш повернути Гримуар у Храм Істинний!

— А ви? Командують лише в тій справі, в якій беруть участь.

— А я... А я допоможу вам зробити так, щоб ніхто не дізнався, де ви і головне — де Гримуар! Сховаємо його в ось це, — вона дістала білу тканину, тріумфально протягнула на витягнутій руці.

Ні Хор, ні Соколиця не зрозуміли її радості. Не ворухнувшись, переводили погляд то на тканину, то на всю таку загадкову люфлорку.

— Кхм, — зніяковіла бабця, озирнулася, але біля неї валялися лише черевики Хора. Вона схопила один, завернула в тканину, прошепотіла заклинання, ...і він зник! Повністю!

Хор вперше бачив такі чари. Оце так Ромашка!

— Ну, як?

— Гм... Я, звичайно, гідний, щоб навіть пил з моїх черевиків вважався священним, але, може, перед тим, як загорнути чарівний Гримуар у ваш... кхм... артефакт, його краще випрати?

— Неодмінно! — розізлилася Ромашка, смикнула свою тканину, кинула знову видимим черевиком; Хор упіймав, глянув на дівчину. Та склала губи бантиком, щоб не засміятися, проте кутики рота все одно зрадливо смикалися вгору.

А він досі не знає, як її звуть.

— І ще: я йду з вами! — заявила Ромашка.

— А це чого?

— Бо ви — Соколи! У вас місія… Потім скажу яка. І взагалі, пристойно вихованій дівчині не слід залишатися наодинці з молодим чоловіком. А раптом вам захочеться зайнятися продовженням роду до шлюбного обряду?

— Що?! — дівча знову позадкувало в кропиву. Хор зупинив мимовільний порив знову його звідти витягти.

Воно його боїться! Точно, дурне.

— Де ви бачите тут красунечку? Та її ж пів року відгодовувати потрібно, щоб було до чого торкнутися. Навіть мій болт у ній дівчину не розпізнав, раз поранив. І причесатися б не завадило.

Соколиця надула губи, пригладила волосся. Образилася. Ну і нехай.

— А ну, перепроси... — Ромашка замовкла і повернулася до дівчини: — Як тебе звати?

— Богдана. Дана.

«Як символічно!»

Після того, як Гримуар сховали в демонстративно старанно випрану тканину і, поївши Ромашкиних пиріжків, відправилися в путь, краєвиди почали змінюватися. Артефакт невидимості блокував дію Гримуара. Здається, тепер Хор знав, яким чином його викрали з Храму. Ну що ж, як украли, так і повернуть.

Хор повертів на пальці знятий браслет. Як же хотілося розплавити його, знищити або пожбурити якомога далі! Щоб більше ніколи не робити те, до чого не лежить душа, те, що противно переконанням. Щоб не вдавати безпристрасність, коли ненавидиш себе за те, що просто виконуєш наказ або мовчки спостерігаєш за тим, що сам не зробив би ніколи. Щоб не виправляти потайки скоєне королем лихо, не шукати гарячково аргументи, які б зупинили Грифа від нескоєного.

— Грр! — замахнувся браслетом… і зустрів погляд Ромашки. Здавалося, вона його розуміла, хоч і мовчала, як Ярко, коли Хор плакав біля Богдани, що спала.

Зараз вона з цікавістю глянула на нього, призупинилася.

— Кхм. Ідіть, не дивіться на мене, — буркнув Хор і сховав браслет у кишеню. Викидати його нерозумно: ще пригодиться.

Вони все частіше простували вгору; трава ставала нижча, сухіша і тонша.

Дана підбігла до Хора, який ішов поперед неї, смикнула за рукав.

Зустрілися поглядами.

— Хоре, як ти це зробив? Я ще не бачила, щоб слід від кропиви знімали просто порухом долоні. Навчиш? Я теж умію трохи чарувати...

— На привалі, — відповів вдавано суворо, однак від опіки підозрілої Ромашки це не рятувало: вона вигулькнула поряд квіточкою, виросла в бабцю і з тонкою усмішкою вклинилася між ними, щоб часом не торкнулися одне одного.

— Я тут виросла, — стала розповідати. — За пагорбом — долина. Цей шмат землі найдовше противився засусі.

Люфлорка поспішила наперед, а потім, діставшись найвищого місця, зупинилася, плечі поникли, голова опустилася.

Хор підійшов ближче, глянув униз: то була вже не долина, а суха потріскана земля. В жовтих очах Ромашки вихорив душевний біль.

— Ми все виправимо, Ромашко, — торкнувся Хор її плеча. — Долина знову зазеленіє.