Великий Луг

Петрон застиг. Дана теж. Навіть дихати перестала.

З-за дверей донісся стогін, на його звук зашурхотіли по килимі кроки.

Петрон перемкнув увагу на те, що діялося в кімнаті.

Побачене його так вразило, що навіть не привітався. Першою заговорила Ліона, сказала, що рада герцога бачити і все пояснить.

Далі Дана не чула, смикнула Роба, і вони обережно, спочатку поволі, потім все швидше побігли чимдалі.

В одній із кімнат, уже на досить безпечній віддалі, Дана зупинилася, згадала, що невидима.

— Робе, ти хоч бачиш, куди бігти?

— Чую, Дано; ти все одно калатаєш, коли біжиш.

Дана зсунула на шию лляну хустину.

— Вони говорили про тебе? Це ти — смерть для Анжа?

Роб відкинув капюшон.

По винувато - понуро - нещасному обличчю зрозуміла, що говорили саме про нього.

— Це та проклята вибірковість, про яку я казав. Я — смерть для Анжа. І не лише для нього.

Дана знову наче побачила, як Роба окутує хмара відчаю. Він закинув голову, задивився вбік, в темний куток, де гіпсова ліпнина і тіні утворювали химерні й жахливі силуети. Звідти на Дану дивилася примара невідомої давньої трагедії, тієї, що зробила Роба відлюдником.

— Розкажи, що сталося, — попросила тихо.

— Ні. Не зараз.

Дійсно, не час для розмов. Дана почала розв'язувати хустину — невидимку.

— Міняймося. Мені потрібен плащ.

— Я не стану закутуватися, мов дівчина! — сахнувся Роб.

— Куди ж ти дінешся? Я перейду в магічну форму, летітиму, як Петрон, так виграємо час; хустки може бути недостатньо.

Роб послухався.

В хустині він виглядав смішно.

— А юнак з тебе значно кращий, ніж дівчина.

— Радий, що не навпаки. Ася дівчат не любить.

Дана поправила йому артефакт, насунувши на самі очі. Слава Іскриці, Роб одразу зник.

— Я тебе викличу, коли буду на місці, земля твоя є. Можеш поки навідати свою Кішку, подивитися, як там Зор, — Дана вже почала злітати, але зупинилася, дістала кілька грушок, протягнула Робу. — Візьми, закусиш, якщо раптом з'їси щось не те.

Дана летіла, довірившись невідомому чуттю. Слід давно зник, але вона знала куди летіти. Магічні свічки швидко пропливали мимо, тіні від крил мерехтіли то ззаду, то спереду, килимова доріжка вилася та звертала, поки не зникла.

Дана летіла навіть у темноті. Затхлий, сирий, безлюдний запах, зрідка блискучі очки щурів, павучків в павутинні та химерні магічні візерунки їхніх слідів: відчуття загострилися, зір став ще чіткішим.

Попереду виникали якісь двері, що відчинялися від впевненого поштовху, бо Дану нестримно тягнуло вперед оте відчуття джерела сили. Тепер вона мало хвилювалася про те, що їх варто за собою зачинити, переймалася іншим. Ось, зараз, тут щось буде!

І дійсно: гвинтові сходи виявилися майже такими, як уявляла!

Дана полетіла вниз все нижче, нижче, радіючи, що не потрібно спускатися небезпечними сходами без поруччя.

Нарешті долівка, три ходи в різні боки. Дана знала, куди іти, хоч тепер джерело сили стало відчуватися спокійніше.

В залі, куди вів темний коридор, було світло.

Згадалася магічна сітка. Дана пішла обережно, пильніше роздивляючись навкруги.

Точно, є пастка. Недбала, порвана внизу, в самому кутку, так, що в тілі пташки можна пробратися.

Прийнявши третю форму і обережно зіщулившись, під навіжений стукіт пташиного сердечка протопала крізь отвір в сітці, потім знову перетворилася в людину й про всяк випадок накинула невидимий плащ.

Навкруги тихо і пусто, магічне бачення нікого не показувало: сюди багато років ніхто не являвся.

Стіни з синьо-сивого каменю, що нагадував далекий вечірній туман, долівка гладка й рівна. Ні натяку на вишуканість, що панувала вгорі. Прості бронзові свічники зі свічками, що горіли рівно і сріблясто, ще чотири арки в темну невідомість. У центрі, на деякому підвищенні, — кругла споруда, схожа на колодязь. Саме звідти відчувалася магія.

Її джерело було потужним, але спокійним, навіть солодкувато-байдужим, ніби те відчуття наповненості, коли мета досягнута, а почесті набридли.

І зовсім не страшно навкруги, немов немає ніякої небезпеки. Повітря свіже, чисте; Дані марилася вода, її запах.

Зробила кілька кроків і … зачепилася ногою! Роздався гучний противний дзвін, розрізав і знищив начисто спокій та тишу.

Всього одна мотузка, а стільки дзвону!

Ногу оповила темно-сіра липка магія, приклеїлася і закам'яніла, продовжуючи дзвеніти й вібрувати.

Дана застогнала.

«І що тепер робити?! А може, як клин вибивається клином, так можна магію — магією?»

Створила сніжинку з гострими кінцями, переполовинила. Спробувала загострити з іншого краю, не круглого, а прямого, але не вийшло. Експериментувати ніколи: сформувала ручку, щоб зручніше було тримати, почала нею бити по кам’яній мотузці, потім пиляти. Вона піддавалася, але дуже повільно.

Дзвін все лунав.

«Ні, це нестерпно! Так важко і довго! Може, допоможе Роб?» — Дана посипала його землі.

— Ну і звуки! Ти де? — він розкутався, і, появившись, роззирнувся.

— Я тут, — Дана теж відкинула капюшон. — Попалася я. Допоможеш?

…Пиляли обоє, старалися робити це швидко, з обох боків, майже синхронно під той докучливий дзвін.

— Як під музику, — усміхнулася Дана, змахнула з носа піт. — Я вже навіть знаходжу у цьому своєрідне задоволення. А як допиляю, буду просто щаслива від одної тільки тиші!

— Я теж. Швидше б цей момент настав! — Роб помахав кистю. Дзвін затих.

— О. Бачиш, як я вмію? — пожартував він. — Потрібно було раніше просто змахнути рукою! А ми мучилися, слухали те неподобство.

— Ага, ти прямо Роб Всемогутній! Тепер головне у нову пастку не потрапити. Підозрюю, вона тут не єдина, — Дана продовжила пиляти.

Залишалося ще трохи, це подавало надію. Роб теж втомився, пиляв повільніше. В короткий момент тиші почувся шум, що породив тривогу. Дана застигла і зупинила Роба:

— Тихо! Чуєш? Що це?

— Нічого не чую.

— Шурхіт крил! Сюди летять Ворони! Саме тому сигнальний дзвін затих! — Дана швидко скинула плащ. — Сховай. Він не повинен потрапити до Грифа. І сам зникни.

— А ти?

— Визволиш мене в слушний момент.

Ледве Дана встигла показати, де куток без пасток, як з протилежного входу появилися Ворони і Гриф у повній магічній формі.

На фоні грубуватих стін підземелля й в оточенні чорних Воронів Анж виглядав дуже навіть велично.