Великий Луг

Впізнавши Дану, Гриф всміхнувся ледь помітно і перейшов у людську подобу.

— То от де її світлість! Ледве знайшли, — Він зробив кілька кроків, зупинився, схиливши голову вбік. — Вітаю, Дано, ти примудрилася потрапити в найнебезпечніше і найтаємніше місце Темнограду. Хто тобі розповів про Колодязь? Як ти сюди дісталася?

— Я… Я заблукала. Ховалася від Воронів, і от… Звільніть мене, будь ласка, я за щось зачепилася.

— І це «щось» врятувало тобі життя, — Анж наблизився, на відміну від Воронів, які теж стали людьми, не розглядаючись по боках. Значить, він тут не вперше.

«Який суворий! Але я ж знала, що він мене ігноруватиме, чому ж я дивуюся?»

— Ще кілька кроків, і тебе могло затягнути в Колодязь.

Анж підійшов ближче, глянув на магічний інструмент, що досі тримала в руці.

— Дай це сюди.

Дана протягнула, він пильно глянув на сніжинку, на надпиляну мотузку, потім в Данині очі.

— Я навіть не питатиму, звідкіля ця річ взялася.

— Не питайте! — погодилася Дана, зробила милі оченята. Спілкування з гірськими панянками не пройшло даремно.

Не спрацювало. Анж не купився.

— Чопе, Таре! Тримайте її. Міцно!

Ворони раді старатися. Напевно, на зап'ястях будуть синяки.

— Варе, обшукай.

Чоловік з більш чистим, ніж в інших Воронів, волоссям і з кількома перснями на руках почав облапувати де треба і не треба.

Анж стояв незворушно навіть тоді, коли Дана сіпнулася й заїхала Вару по нозі за те «де не треба». У неї забрали сумку, зброю, з кишені витягли мішечок з землею один, другий. В одному, більшому, земля повторного використання, в меншому, пошитому з шовку, нормальна.

Анж хмикнув.

— Перевір, — наказав Вару.

«А сам боїться забруднити королівські пальчики?»

— Цип-цип-цип! — покликав Вар, сіючи землю землю Звіробою. Але він і так був тут, на цей поклик, як по команді, підійшли тільки його Ворони, обступили з усіх боків, тримаючи напоготові зброю.

— І де люфлори? Нема люфлорів! — іронізував Вар.

Він дістав зі своєї кишені ще два мішечки, один Дана впізнала, то була земля Ромашки. Друга — Едель. От у кого вона була! Вар висипав її на долівку вже без «цип-цип».

— Не працює твій ґрунт, Дано, — сказав Гриф. — Віриш в казочки про доброту люфлорів, в те, що примчать на допомогу? Наївна. Ми перевіряли, і не раз. Едельвейс тебе надурила! Їй байдуже, де ти, що з тобою. Вона просто боїться.

«Ще б їй не боятися! Ти не бачив, якою вона була до лікування.»

— Носиш із собою казна-що!

— А може, мені просто подобається носити це казна-що? — Дана вперто задерла підборіддя. — У кожного свій смак!

Вар засміявся.

— На, грайся, носися, якщо тобі так подобається! — кинув їй землю Ромашки. Дана ледве стримала задоволену усмішку, глянула на Анжа. Він залишався відстороненим.

«Ігнорує.»

Вже не докоряв, мовляв, я одягав тебе в шовкові сукні, я кидав до твоїх ніг Темноград, а ти!

Король хмуро окинув її сіру сорочку, хлопчачі штани. Сам на фоні Воронів в трапчастій формі виглядав ефектно. Ні, він не тримав спину рівно, навіть руки засунув до кишень камзола. Але одяг його був бездоганно, контрастно білий, ще й з новим сріблястим візерунком.

«Ліона перейняла мій стиль у вишиванні.»

Вар витрусив вміст сумки, по долівці калатнули важкі підошви запасного взуття, розстелився пом'ятий плащ, з кишені викотилася дика грушечка, як на зло, маленька й однобока. Ніби остання крапочка в падінні репутації її смаку перед «його бездоганністю» Анжем.

Вар засміявся. Перевірив усе, підвівся.

— І тут нічого цікавого.

— Звільніть її світлість, — кинув холодно Гриф.

Дана поспостерігала за тим, як це звільнення відбувалося. Вар торкнувся мотузки перснем з бірюзовим каменем, і вона знову стала звичайною; далі перерізав ножем.

Дана опустилася навпочіпки, заходилася збирати свої речі.

Анж присів поряд.

— То чому ти тут? — в холодному голосі чулася загроза. Брехня не пройде. Дана додала в голос щирості.

— Звідси було чутно магією. Я спочатку йшла, а потім з'явилися крила, полетіла. Я скучила за магією, за польотом…

Анж з незрозумілим виразом обличчя стиснув губи, перехопив незграбний чобіток, але Дана не дала його вирвати, по-дитячому притулила до грудей.

— Яке дурненьке дівчатко! — сказав Вар. — Але гарненьке; віддасте потім мені?

Анж глянув на Ворона.

Лише королі й коти можуть дивитися знизу так, ніби вони вище. Вар замовк, глитнув.

Гриф повернувся до Дани і мстиво сказав:

— Може, й віддам. Потім. Дівчатко дійсно гарненьке.

Від того, що про неї, Дану, говорили в третій особі, стало страшнувато.

Раптом Анж накинув магічний заслін, поривисто прошепотів:

— Грубий одяг лише підкреслює тендітність стану і ніжність шкіри дурненького дівчатка, — протягнув руку, провів по щоці. Дана відхилилася, не зводячи погляду: крізь суворість Анжа проривався спалах сильних, нестримних почуттів.

— Дівчатку не подобається напівтемрява і розкіш? Ну що ж, матиму його зовсім без одягу, серед неотесаного каміння, під чистим небом, серед білого дня… — карі очі Анжа сяяли від мішанини злості, образи й бажання володіти.

— А серед темної ночі? — запитала Дана і прикусила неслухняний язичок.

— А серед темної ночі? — запитала Дана і прикусила неслухняний язичок. Погляди схрестилися, як мечі.

— І серед темної ночі! Я вже ночував під відкритим небом, і не раз. Коли летів з тобою, непритомною, з Храму Єдності! Нічну залежність від Темногаду можна зняти. Як бачиш, я живий. Укривався тобою.

«Дідько!»

Дана ніколи про це не думала.

Обоє задихали гучніше.

— Не гнівайся і не бійся, я до тебе не торкався! — Гриф сердито зняв магічний заслін, підвівся. Дана теж.

Тепер можна було б полегшено зітхнути, але несподіване зізнання Грифа і близький зоровий контакт лише розбурхували нервове напруження.

В залі знову різко, аж крикливо задзвеніло.

Роб! От дідько, і він попався!

Дана зробила мимовільний рух до нього, і її знову схопили за руки. Наче стрілка, що вказує напрям, по більш світлій підлозі тягнулася темна затверділа мотузка, лише в тому місці, де застряг Роб, обривалася.

Грифа від Дани як вітром здуло.

Ворони обступили невидимого Роба з усіх боків.

— Це хтось у невидимому плащі. Просто зніміть його, — зробив Анж граційний напівкруглий жест угору, — і буде видно, з ким маємо справу.

— Ти впевнений, що хочеш побачити свою смерть? — якось глухо прозвучав голос Роба. Домішок понурої гіркоти в його голосі пах чистою правдою.

Анж зрозумів, що це не Хор.

— Хто ти? — запитав владно й насторожено.

— Я твоя смерть, — повільно прорік Роб. — Накажи нас з Даною відпустити, і я залишу тебе живим.

Ворони завмерли. Дана помітила мимовільний рух Вара, який дійсно був готовий його відпустити. Але не Анж.

— Чому стоїмо? — підняв брови і дав знак рукою: — Вперед!

Ворони виставили наперед мечі, боязко ступили крок.

«А Роб-то не в плащі, а в хустині! Дідька два знімете!»

І дійсно, Роб вправно вибив меча з рук в першого, хто насмілився чи то штрикнути, чи то підхопити плащ, другого поранив.

— Так нечесно! — вигукнув котрийсь з Воронів.

— А смерть нечесна, — повчально відповів Роб.

Ворони боялися. Анж сам вийняв меча.

Дана глянула на Вара, який вигідно зупинився біля мотузки, що піймала Роба. Вирвалася з рук Тара, який, як і всі, направив свою увагу туди, де дзвеніли, схрещуючись, мечі, зробила Вару підсічку, навалилася зверху.

Він упав, гучно вдарився головою до долівки, лайнувся. Дана притисла руку з бірюзовим перснем до закам'янілої мотузки.

Мотузка стала звичайною, лише трохи натягнулася.

Поки Анж оглянувся, Роб її перерубав.

Ура, звільнився!

Знову дзенькнули мечі.

Тар схопив Дану за руки, підвів, відтягнув від Вара.

Роб рубанув Анжа по плечі. Камзол залився кров'ю. При її появі Ворони, як дурні, кинулися на Роба. Всі разом, навіть Вар; це виглядало моторошно.

Дана смикнулася, але Тар тримав міцно. Тепер вона нічого не бачила, але, судячи з лайки, викриків і звуків падіння, Роб майстерно відбивався.

— Сітку, — скрикнув Анж, стискаючи поранене плече.

Кидав Вар. Ворони шугнули в сторони, сітка упала на Роба в випаді і застигла, повторивши його контури. Мить чекання, і в її отвори впилося зо два десятки мечів.

Дана заплющила очі. Розплющила, коли почулися розчаровані й одночасно нажахані вигуки.

Мечі Воронів виймалися чистими: вони пронизували пустоту!

Роб же виник на своїй розсипаній землі поряд з Таром, зацідив йому в пику. Той упав.

Дану за руку схопила невидима тепла долоня.

— Куди тікаємо?

— Туди, звідки з'явилися Ворони!

…Але там з'явилася ще одна їхня зграя.

— Тоді до Колодязя!

— Дано, ні! — вигукнув Гриф. Виглядав зляканим, в рисах обличчя вперше побачила схожість з Ліоною. Камзол знову чистий, слід від порізу зшила срібна в'язь. Просто на очах вона щезла; Анж, абсолютно здоровий, зробив крок до Дани, яка вже ступила на першу сходинку. — Зупинися!!! Не тікай від мене! Я тоді просто хотів тебе поцілувати, я б не став тебе брати силою!

— Звісно, не став би! — гаркнув Хор.