Великий Луг

Дана забігла в палац з двозначним настроєм. З одного боку відчувала, як тріщить під ногами умовний тонкий лід, а з другого — вірила у свій успіх і покладалася на швидкість. Ніби чула, як вистукує секунди невидимий внутрішній годинник.

Дивно і неприємно знову опинитися в розкішних стінах палацу після того, як розкрили її суть і заміри, ну і після невизначеної поведінки Анжа, що породжувала суперечність і нелогічні докори сумління.

Дана мчала по коридору зі швидкістю на грані пристойності, однак, виявляється, тутешні панянки уміють поспішати ще крутіше, бо Веляна примудрилася наздогнати її і йти поряд з найзвичайнісіньким спокійним виразом обличчя, ще й незасапана.

— Місце сили, — приступила вона одразу до справи, — у кожного своє. Але є одне загальне, про яке мало хто підозрює, дія тримається близько доби. Це бібліотека, спробуй знайти свою книгу. Зараз буде поворот, крайні двері праворуч. Поспішай, Анж наказав припинити шити твої сукні. А вони тобі так пасували б! Я так хотіла б тебе в них побачити! — прорвалася крізь спокій Веліна досада. Дана усміхнулася: кому чого жаль! — Але це не важливо. Гриф, наскільки я його знаю, тепер тебе ігноруватиме, чекай Воронів і переселення в... не знаю куди. Твій поворот.

Веляна пішла прямо, а Дана звернула в бібліотеку.

Від дверей віяло чимось особливим, хоча на вигляд ніби такі ж, як інші.

Відчинила і застигла.

Так, вона відчувала ту солодкувату вібрацію, про яку казав Хор!

Відмерши, поспіхом ввійшла. Тут пахло деревом і книгами. Справжніми; це вже не штучний аромат, як від усього в Темнограді, а справжнісінький, рідний і знайомий. Здається, сто літ минуло з того часу, як покинула стіни сиротинця, в бібліотеці якого, набагато меншій, панував подібний, але все ж не такий виразний запах.

Стелажі тягнулися рядами в глиб просторої кімнати; Дана направилася до них, лиш мигцем глянувши на затишне кубельце з напівкруглим м'яким диваном та мармуровим каміном з магічним полум'ям.

Її тягнуло до книг, і вона йшла, рада, розгублена, захоплена і трохи розчарована від того, що не зможе прочитати все це багатство, що так пізно дізналася про це місце.

Сяйво магічних свічок злегка колихалося, м'який килим робив ходу нечутною. Повна тиша. Погляд ковзав по книгах, кожна з них таїла в собі свій невідомий світ, спокушала взяти в руки, розкрити, але Дана ішла далі.

Магія поверталася, відчувала це. Зір став ще гострішим. Змахнувши кистю, змогла не просто ущільнити нігті, а й випустити кігті; магічне бачення теж почіткішало. Зовсім недавно тут була (а може, й досі є) Дільяна, люфаунка з мінімумом прикрас, трохи раніше — Грянка. Дана звернула в паралельний ряд, пройшлася. Солодкувате тремтіння наростало.

І вона знайшла її — свою книгу!

Звичайна чорна палітурка, золотисті букви.

«Ріка весни».

А в книзі — поезія.

«Все виправляється негадано-неждано,

вже інші я, обставини і ти...»

Дана завмерла, читаючи.

Немов пила воду у палючу спеку.

«...я помічаю у твоїх очах

святу любов, що виросла, мов квіти,

на благодатних вижданих ґрунтах...»

Магія вливалася в тіло і душу приємним свіжим потоком, він все тік і тік.

Згадалася легенда про Іскрицю та Буревія, коли вони зустрілися після розлуки. Саме момент їхнього поцілунку сприяв народженню земної магії. І весни у Лузі.

Сторінки шаруділи, час ішов, Дана читала.

— І що ти тут бачиш? — несподівано запитала Дільяна майже над вухом. — Тут же темно.

Дана здригнулася, закрила книгу.

— Не так вже й темно, магічні свічки ж горять.

— Не лякайся, — хмільно засміялася люфаунка. — Просто на дивані зручніше. І світліше там. Ходімо.

В її руках теж була книга з яскравою обкладинкою. Дільяна знову поманила рукою, довелося відправитися за нею. Коли і як Дана зайшла в бібліотеку, ніхто не бачив.

Можливо, вдасться деякий час почитати; чим сильнішою буде магія, тим краще у її ситуації.

Дана пірнула в м'яке сидіння, Дільяна вмостилася поряд. Магічний камін віяв спокійним теплом, грав теплими мерехтливими відблисками на темно-зеленому платті Дільяни і майже не помічався на персиковій розкоші Дани.

— Тут так тихо, — констатувала, знову розгорнувши книгу.

— Так, це місце не користується популярністю, — Дільяна помахом руки левітувала собі келих з білим вином, пригубила. — Ти читала «Пісню закоханих сердець»? Я вже п'яту книгу з цієї серії починаю.

Дана підвела погляд і сахнулася: перед нею у повітрі теж висів келих!

Дільяна трохи хрипло засміялася:

— Візьми, бо упаде. І нікому не кажи, Гриф не любить, коли я користуюся магією.

— Чому? — Дана взяла запропоноване вино і продовжила читати.

— Тому, що від неї тупіють.

— А.

Не хотілося тратити час на розмови. Сподівалася, їй дадуть спокій.

А магія поверталася.

Вперше вона пробудилася, коли в плече вп'явся болт Хора; відчуття прийшло одночасно з болем і страхом, тому не могла своєчасно повною мірою оцінити свій скарб. Мало того, вона його ігнорувала, заперечувала, не хотіла. Хоча завжди мріяла про білі крила. Мріяла бути Лебідкою...

— Чому не п'єш? — запитала Дільяна.

— Бо нема чим закусити?

— О, я не можу переміщати те, чого нема в цій кімнаті. Вино ж я заздалегідь тут приховала. Хіба що... Що у тебе у кишені?

О Іскрице! Дільяна левітувала її грушечки! Вони зависли напівколом, ніби віночком.

— Можна? — кинула питання явно для годиться, бо одна з грушок вже і так полетіла до неї.

Ну і нахабство! Але куди подінешся?

— Стоп!!! Не поспішай! Отак умієш? — Дана взяла одну грушечку, обробила магією. — Буде смачніше.

— Так, умію, — Дільяна повторила Данину маніпуляцію, надкусила.

— Ммм. Дивний смак. До вина підходить. Тільки... Що це? Що зі мною?!

— Тобі погано? — насторожено підвелася Дана.

— Ні, навпаки... Мені дивно.

Відчуття знайоме, але забуте..

«Протверезіла нарешті»!

Дана підійшла, забрала в неї келих, поклала на стіл і знову присіла на диван.

— Ти теж нікому про моє пригощання не кажи.

Дільяна кивнула:

— Домовилися... Не можу згадати, коли й від чого я почувалася подібним чином?

— Можеш їсти грушечки по одній в день. А зараз я читатиму; ти не заважай, добре?

Дана продовжила читати.

«Ти забутий давно

Дракон озерний

Знов сховався на дно.

Боїшся тернів?»

Дана дочитала вірш, закрила книгу, трохи посиділа під враженням польоту до зірок. І дійсно, що дракону терни?

Згадала свою реальність, усвідомила небезпеку. Наразі їй потрібно не до зірок, а навпаки, спуститися у підземелля. Ну що ж, на все свій час, у кожного свій шлях до мрії.

І почала непомітно творити ті візерунки-сніжинки, які малювала, коли не мала магії. Вийшли такі, як уявляла!

Послала до дверей, заблокувала їх своїми творіннями. Красиво, проте Дільяна, яка то читала, то думала, може помітити. Потрібно змінити золотисту фарбу на безбарвну... Вийшло!

Тихо випустила крило, сховала. Здається, в третю форму теж можна спробувати перейти. Лише сховатися між стелажами.

У двері грюкнули.

— Відчиніть! — почулося каркальне.

Ворони!

Люфаунка підхопилася з місця, але Дана її зупинила.

— Дільяно, ані руш! Тобі подобається моє плаття?

Вона розгублено кивнула. Виглядала якоюсь дивною, спантеличеною та настороженою. Не може звикнути до стану тверезості?

— Тоді я його залишу, а сама створю портал до подруги у Великім Лузі.

— Портали ж неможливі!

— Ага, а від магії тупіють, — з'єхидничала Дана.

— Відчиніть негайно! — повторився грюкіт.

— Портали можливі, але при перенесенні плаття пошкодиться, Веля засмутиться. Та якщо ти нікому не скажеш, що бачила мене тут, вона пошиє для тебе прекрасні сукні.

— Для мене Веля не шиє суконь, — скривила губи Дільяна. — Ворони по тебе?

— Так, милість Анжа минула.

Дана не мала часу на розмови, підвелася з місця, рушила до стелажів, кинувши на ходу:

— Веля пошиє тобі сукні, от побачиш. За мною не йди. Заплющ очі, рахуй до десяти!

Дана сховалася біля стіни, запустила процес сповільненого знищення магічних сніжинок, а потім перетворилася в пташку. Як вдало сьогодні одягнулася в ритуальні речі! Бо зняте і залишене в подарунок плаття Дільяна могла б зрозуміти, а білизну, навіть шикарну, навряд чи.

Дана заховалася за книгами в темному кутку.

Вона не бачила, як Дільяна підійшла до її одягу, лише чула. Чула і те, як відчинилися двері і в бібліотеку ввірвалися Ворони. Дільяна на їхні питання відповідала роздратовано, мовляв, так, хтось заходив, виходив, але саме читала і не цікавилася, хто. І взагалі їй байдуже до того, кого і чому вони шукають. Один з Воронів пройшовся між рядами, але Дану, тепер пташку, не помітив.