Миші

Похмурий пейзаж не надихав на розмови. Ромашка цілеспрямовано відміряла простір трохи заширокими розмашистими кроками, та Хору здавалося, що вона йде, аби просто йти, аби подолати поганий настрій, а вони з Даною невідомо чому за нею тягнуться. Хор наздогнав люфлорку, пішов поруч. Дана теж, лиш прилаштувалася з іншого боку. Вона на хвильку раніше поставила те запитання, яке хотів поставити Хор.

— Ромашко, куди ви прямуєте?

— В Крутояре.

— Це де?

Писарка не відповіла, пішла швидше.

— Це селище за кордоном Пустки, — відповів замість неї Хор. — Там давно ніхто не живе.

— Так, — схлипнула старенька, — воно за кордоном. Я давно там не була і зовсім не хочу туди йти.

— Щось непомітно, я вже захекався за вами бігти. Дано, якщо важко, можу допомогти, кидай сумку сюди.

Соколиця з порожевілим від швидкої ходи личком недовірливо глянула на Хора, зробила полохливий крок убік:

— Дякую, але мені неважко.

Ромашка нарешті трохи пригальмувала.

— Насправді я не зможу з вами піти, якщо під ногами не буде плодючого ґрунту. А в Пустці його може не бути, лиш пісок та каміння. Однак якщо посиплете хоч трішки рідної землі, з'явлюсь і на камені.

— Ви народились в Крутоярому, так?

— Так. Там найпотужніша земля. Для мене.

Вони йшли до умовного кордону два дні. Для ночівлі Ромашка сплітала невеликий намет. Багаття не палили: люфлорка уміла закип'ятити чай просто в кухлях, і пиріжки її теж були завжди теплими. Сама Ромашка перед сном відходила вбік, діставала сувій, чорнильницю, і поринала в писанину. Першого ж вечора Хор показав Дані, як зцілювати рани, якраз черевичок намуляв їй ногу. Одну вилікував, другу вдалось самій. Соколиця пахла, як арома-свічки в Домі Кон-Каші панни Оноплі. Вірніше, аромат Дани інший: приємний власний запах шкіри, холодок м'яти й неповторна терпкість аїру. Але все одно злегка дурманив.

– Ти казала, що вмієш чарувати. Розкажи, що можеш? — за суворим тоном ховав свій стан — не варто їй знати, як вона на нього діє.

— Умію сплітати пастки з пруття.

— Ще що?

— Ну... все, — гордо заявило дівча.

— Все — це випускати кігті, крила, дзьоб, літати, потрапляти в ціль, пікірувати, стежити, переміщатись? — щиро здивувався Хор. Щоб цьому навчитись, йому довелося чимало потрудитись. Він навіть не знав, чи зміг би взагалі викрасти Гримуар. А Дана, молодець, змогла.

Вона спочатку втупилась на Хора широко відкритими очима, а потім заявила:

— Все — це все! З чого ти взяв, що я так одразу відкриюсь прибічнику бридкого голошийка? — І пішла до Ромашки.

Не довіряє. Ну що ж, довіру потрібно заслужити. Все правильно. Крім того, що бридким голошийком був попередній король, батько Анжа. Теперішнього короля бридким ніхто не назве. Навпаки.

В намет Дана повернулась тоді, коли й люфлорка. Та дописала, що мала, начарувала приємну ковдру, вляглась між Даною і Хором, поклавши край усім розмовам.

— То що ще ти можеш? — все-таки запитав ще раз вранці.

— Швидко бігати! — кинула Дана і знову вислизнула від Хора.

— Швидко бігати саме те, що треба в нашій ситуації, — констатував Хор.

А вона розумна. Будь-яка магія люфауна спалахує на Зоряній Карті Грифа, тому краще надіятись на свої ноги, навіть якщо маєш магічні крила.

Вдруге ночували теж серед напівсухого Лугу, ромашковий запах намету вже надоїв. Дана вмовила люфлорку залишити віконце, через яке повівав вітерець і було видно, як вгорі миготіли зорі. Ромашка знову вмостилась посередині, однак Дана не спала, а, схрестивши ноги, сиділа і мріяла.

— Думаєш про Гримуар? — запитала Ромашка сонним голосом.

— Так, про те, що прочитала в ньому.

Хор затаїв дихання. Смішно, але його приємно бентежила думка про те, що він і вона судились один одному.

— Коли мене високо здіймеш, — проговорила замріяно й тихо. Хор закрив очі, слухаючи її голос. — З коханим у польоті спільнім, зазеленіє все навкруг, відродиться Великий Луг.

— О, — проснулася Ромашка, — виявляється, Гримуар можна не тягати туди-сюди, ви просто піднімете його в небо якомога вище?

Оце так! Хор підібрався, схвильовано глянув на Дану: спільний політ — частина шлюбного обряду!

А вона зітхнула:

— Тільки Лебедя знайти не так просто...

— А причім тут Лебідь? — щиро здивувався Хор.

— Ну а з ким підіймати? — Дана почервоніла, побачив це навіть в темряві, потім відвернулась і лягла, сховавшись за Ромашкою.

Люфлорка кашлянула.

— Лебеді—люфауни зникли, їх роду давно немає, — обережно нагадала Дані.

— Є! — вигукнула та. — Я бачила їх на малюнках. Вони такі красиві...

Хор відмітив степінь зачарування в її голосі і авторитетно, але не без єхидності, озвався:

— Ти бачила гусей. Тих, що га-га-га... Знаєш, які гуси?

— Знаю. Там були і гуси теж, — в тон йму відповіла Дана. — Отак в рядочок: магічна форма, пташка і людина. А внизу описи.

— А що то були за описи? — швидко запитала Люфаунка.

— Ну, щось схоже на ритуали незрозумілою мовою.

Ромашка з Хором, що враз посерйознішав, підвелись, переглянулись, — подумали одне й те саме. Про заборонену третю форму.

— І як давно ти бачила ті малюнки?

— Чотири роки тому, матінка Едель мене застукала, двері в підземелля замурували; більше туди я не могла дістатись. — Дана замовкла, зрозуміла, що бовкнула лишнього.

— Матінка Едель... Значить, ти виховувалася при Храмі Іскриці?

— Угу.

— Коли виросли крила?

— А тобі що до того? — пирхнула Дана, відвернулась до стіни і замовкла.

Межа з Пусткою була зовсім непомітна. Під ногами все ще росла трава, літали комахи, але все більше траплялось павутиння, сухих бур'янів, розкиданого каміння, а серед і так нечастих дерев — сухостоїв. Проходили навіть повз невеликі поля і забур'янені городи, невідомо ким посаджені, бо ні людей, ні поселень не виднілось. Однак вони жили тут безсумнівно.

І на одне село під вечір таки натрапили. Крутояре було недалеко, однак спускались сутінки.

— Безпечніше спати просто неба, ніж серед голодних і тому злих людей, — заявив Хор, звертаючи з дороги. Натрапили на неї випадково, вона вивела на пагорб, а згори було добре видно й дахи убогих хатин, й рідкі постаті на вулицях. Внизу текла річка. Саме можливість помитись і керувала Даною й Ромашкою, котрі рвались ночувати в селі.

— Чому одразу злі? Люди можуть бути й добрі, — Дана вже взяла напрямок до хат.

— Я поставлю захист, якщо що, — сказала Ромашка.

— Гаразд, зробімо так: спустимось до річки, але в село не зайдемо, — вирішив Хор.

Ніч пройшла спокійно, якщо не зважати на те, що в захист Ромашки, поки всі спали, хтось попався, однак вибрався і втік. Вранці Хор помітив людські сліди, присів біля них, прижмурив очі, розфокусував зір. Побачив низькорослого чоловіка, коротко підстриженого, темноволосого, повнявого.

— Що ти роздивляєшся? — поцікавилась Дана.

— Ти умієш бачити магічний слід?

Дана негативно мотнула головою.

— Іди, навчу.

Вона присіла поряд. Хор прикрив очі, на мить ніби знову опинився в домі Кон Каші. Нізащо не віддасть Дану Грифу. Не можна допустити, щоб вона стала ще однією його іграшкою.

Хор стримав гнів і бажання обійняти тендітні плечі, почав показувати, навчати, що вмів. Дівча слухало, вбирало, не помічало, як йому подобається просто бути поряд з нею.

— А тепер я хочу попробувати сама, — вона побігла в поле до закинутого городу. — Потрібно знайти чийсь слід.

Хор подався слідом. Дана швидко знайшла відбиток чиєїсь стопи, присіла, Хор теж.

— Жінка! Висока, худюща, в лахмітті... — радість Дани тьмяніла у міру того, як вона роздивлялась ілюзорний зліпок. — О, Іскрице, до чого доводить засуха... Та у неї сил нема город цей обробляти. Розгорнімо Гримуар, га?

— Ні, Дано, зарано. — Хор легенько торкнувся її плеча, і тут же з'явилась Ромашка.

— Ну що, молоді-зелені, ходімо? — Вона протягнула їхні пожитки так, ніби вони були зовсім легкі. Хоча Гримуар попри невидимість вагу мав таки чималеньку.

До потрібного місця прийшли доволі швидко. Ромашка жила на краю села, від її житла вже й сліда не залишилось, лише пагорб. Розвалюхи виднілись трохи далі; все тут заросло чагарниками, які прикривали брили глини на місті колишніх стін зі все ще чорними слідами від сажі там, де були розвалені печі. Все навкруги дихало зловісністю, хотілось швидше звідси забратись.

А Ромашка, хоч і набрала землі, все ще сиділа, занурившись в спогади. Її сухорлява рука гладила мішечок, голова злегка схилилась набік; Ромашка замріяно посміхалась.

— Щасливі згадки, — сказала Дана, вперше сама прихилившись до його плеча.

— В моторошному місці. Я б охоче звідси забрався.

Наче у підтвердження в чагарниках зашаруділо, причому одразу з трьох сторін. З'явились чоловіки, — невисокі, в лахмітті, з маленькими блискучими очима, але усміхнені. Голосно привітались. Дана, що було злякалась, полегшено зітхнула, відповіла на привітання. В одному Хор упізнав нічного гостя, перевірив, чи на місті зброя, оглянувся на Ромашку. Вона вже стурбовано направилась до них. "Миші" — прочитав по її губах, вихопив мечі, заслонив Дану:

— А ну назад! Геть, сказав! — гаркнув так, що дівча здригнулося. — Назад, тварюки!

— Хоре, ти чого? — здивувалась Дана, глянула на Ромашку. Та схопила її за лікоть, відтягнула за спину Хора.

Одна Миша почала збільшуватись, тіло покрилось шерстю, ззаду хльоснув хвіст, хижий вищир продемонстрував гострі зуби. Хор вилаявся, мечі їх шкуру не проб'ють. Без магії не обійтись. Магічна іпостась Миші опустилась на лапи і зробила крок вперед. Крутнув головою, випустив крила.

— Дано, переходь в магічну форму!

Дана зустрілась з ним очима, зіщулилась:

— Я... Я не вмію, не можу...

— Що?!

Ще один люфаун з Мишей почав збільшуватись, потім ще один.

— Тоді роби собі захист з пруття, він сильніший за Ромашкин!

Дана змахнула рукою, навколо неї виник миленький, якийсь по-дівочому мереживний тинок в її ріст. Миші його здолати — один раз подути. А Соколиця запитально виглядає із-за нього, мовляв, ну, як?

Хор похитав головою, створив такий потужний кокон, що вона повністю за ним зникла, активував кігті, дзьоб. Вчасно — Миші ринулись на нього. Перша отримала в груди, з писком відлетіла, друга кинулась до ніг, однак Хор злетів, довбанув по голові. Третя підібралась з-за спини, однак зав'язла в сіні: люфлорка встигла сплести сітку. Перша підвелась, знову кинулась вперед. Шкіра непробивна, а от ніс м'який. Хор щосили зацідив в писок першій, ударив ногою в живіт другій. Поряд донісся виск Дани: третя прогризала діру в коконі,— добиралась до Дани. Пора було закінчувати. Хор ще більше зміцнив і стис пруття навколо голови Миші так, що монстр почав хрипіти і задихатися; сам злетів в небо, спікірував на першу Мишу, одним махом відбив їй голову. Бризнула чорна кров. Друга Миша, та, що навідувалась вночі, кинулась навтьоки, Хор злетів ще раз, спікірував, переламав хребет, ударом ноги переполовинив і оглянувся на третю: та вже затихла. Однак часу на перевірку не мав, підлетів, відокремив тіло від голови. Приземлився, помахом руки знищив пруття. Дана, бліда і злякана, сиділа зі скляними очима, обійнявши коліна. Побачивши Хора в повній магічній формі, тіла монстрів в калюжах крові, зігнулась і виблювала. Хор прийняв людську подобу, Ромашка мовчки ткнула йому мішечок з землею.

— Йдемо звідси, — скомандувала.

Дана підняла на Хора очі, позадкувала. Він знову став людиною, але кров з одягу нікуди не ділась. Соколиця ще раз зігнулась в спазмах. Часу було обмаль.

— Тікаймо, швидше! — Хор згріб Дану на оберемок, закинув на плечі її сумку і побіг. Якщо Гриф спостерігав за Зоряною картою, то, напевно, вже вилітає. Якщо пощастить, втечуть. Дана виблювала ще раз, по плечах полилась тепла рідина, але зупинятись ніхто й не думав. Коли спазми пройшли, дівча спочатку покірно обм'якло, а згодом почало пручатись. Поки була небезпека видимості, Хор терпів, згодом зупинився.

— Відпусти мене, ти, чудовисько!

О, а це щось нове. Кинув її на землю.

Вона миттю підвелась, відстрибнула.

— Обережніше зі словами!

— Ти їх повбивав! Ти порозривав їх!

— Я тебе врятував!

— Не можна було по-іншому врятувати?

У Хора не було часу на істерику і пояснення, він схопив її за плечі, труснув:

— Не можна! Обмаль часу, розумієш? І зараз теж. В Крутояре на спалах магії вже мчать ворони Грифа. Або й сам Гриф. Тому побігли он туди — і чим духу. А як не можеш, то хоч не пручайся!

Дана побігла поперед нього. Озирнувшись, кинула погляд, повний відрази, і буквально чкурнула вперед. Здавалось, вона тікає саме від нього, це усвідомлення пекло і спонукало бігти ще швидше. Ось вона знову метнула погляд на пляму крові на його сорочці і піддала ще. Дідько, та він її наздогнати не може! Хор пришвидшився, ледве наздогнав, а дівчина верескнула, зашпортнулась... Хор підхопив за мить до того, як вона роз'юшила б свого гарненького носика. Проте замість "дякую" почала відбиватись, мов навіжена.

— Облиш мене, ти, тупий люфауне!

— А ти хто?

Дана перестала битись і почала плакати. Ще цього не хватало. З-під землі вигулькнула Ромашка, виросла в бабцю.

— Цить! Не мали коли виясняти, хто є хто! Моя розвідка донесла, що з півдня летить зграя, з нею сам Гриф. До того пагорба — і на землю, я сплету покривало, швидко!

Два рази повторювати не прийшлось. Підбігли, впали, Люфлорка зашепотіла, укриваючи сухою ромашкою. Маскування таке собі, адже з рослинністю тут було тугувато. Старенька старалась як могла, однак Хор розумів, що, якщо хтось пролетить прямо над ними, помітить одразу.

Голова Дани схилилась на його плече, він мимоволі погладив її. Соколиця миттю напружилась, відсунулась якомога далі, демонструючи огиду. Ну і запашок від нього ще той.

Хор спересердя гупнув кулаком. Звук вийшов такий, наче внизу пусто. Гупнув сильніше — земля посипалась вниз, звук падіння грудок підказав, що яма внизу не дуже глибока. Хор миттю створив вузький лаз, зіскочив. Очі добре бачили в темряві. Це був погріб із зерном.

— Дано, Ромашко, спускайтесь, ми врятовані!

Зграя летіла низько. Так, що було чути шурхіт крил однієї ворони, другої, третьої. Хор спостерігав крізь задрапірований сухою ромашкою лаз, такий вузький, що сховище зерна залишилось непомітним.

— Трясця! І Гриф пожалували.

Хор притис палець до губ, притулився до стіни. Здавалось, навіть дихати перестав. Дана теж.

Пахло землею і зерном. Дана сиділа в кутку, сумувала. Всі думки були написані на її лиці. От вона глянула на зерно, от перед її очима постала постать худої жінки. Вираз непомірної жалості. А тепер відрази — подумала про товстих Мишей. Згодом кинула погляд на Хора — згадала бій. Плечі смикнулись, погляд став гнівним. А потім вона подумала про весь Великий Луг, бо личко стало печальним. І про Грифа, бо стиснула кулаки, запалала праведною ненавистю.

Ой, дівчинко! Проти кого ти повстала? Що ти можеш? Які ж то нерівні сили, якби ти знала...

Шурхоту вгорі вже не було чутно, Хор підійшов до Дани, але не надто близько, щоб не лякати, і тихо заговорив:

— Гримуар знаходився у Холодній Вежі в ніші з фосфорного каменю. Навколо на синій стіні спалахували зорі, великі і малі. Матінка Еда флортувала тебе за крок до цієї стіни — Зоряної Карти. Хтось завбачливо посипав туди її рідної землі, а потім, звісно, прибрав. Тобі наказали взяти Гримуар, нічого більше не торкаючись. А потім матінка Едельвейс знову тебе перекинула, вже в Великий Луг. Так?

— Так, — Дана схлипнула. — У вежі було жахливо холодно. Матінка Едель... Її тіло пішло пухирями, вона обморозилась! Якби не підтримала та жінка без смаку, вона б не змогла флортуватись..

— Що за жінка? Опиши. — Не знаю, можу лише сказати, що вона висока, але ні лиця, ні кольору кіс не розгледіла: була в масці і плащі з капюшоном. Але її сукня така смішна: спереду вузька, ззаду пишний хвіст, як у півня.

— В Темних Горах всі таке носять.

— Бідна матінка Едельвейс! Найвідоміша цілителька, а сама постраждала так, що не знаю, чи виживе.

— Ти її жалієш. А сама хоч розумієш, що тебе прирекли, наказавши викрасти Гримуар? А ти, як покірне ягнятко, пішла на заклання.

— Хто б дорікав за покору! Справ не в ній. Ти все одно не зрозумієш. Я ні про що не шкодую: навкруги все розквітало, я несла людям щастя, надію на життя!

Хор засопів носом. Все він розумів.

— Матінка знала, що ти Соколиця?

— Ні. Я теж навіть не здогадувалась.

— А ти коли взнала?

Дана схилила голову.

— Коли я влучив? Тоді з'явилося крило, так?

Вона кивнула, знову стала погордливо- холодною.

Хор стиснув зуби. Він поранив її. І повільно йшов слідом, поки вона, крім рани його болта, ховала під плащем несподіване крило.

— Я не хочу бути Соколицею! Огидні птахи! — процідила крізь зуби Дана.

Ромашка з'явилась поряд, закрила їй рот сухорлявою долонею, лиш очі гнівно зблиснули.

— А ким ти хочеш бути? Лебідкою? — кинув Хор роздратовано і знову вгадав. Дана поникла, очі наповнились сльозами.

— Досить вам! — гнівно шепнула Ромашка.

Вибрались лише тоді, коли розвідка люфлорки донесла, що небезпека минула. Сонце схилялось на захід.

— Куди тепер? — запитала Ромашка Хора. Одна вона мала бездоганний вигляд, навіть зачіска не розкуйовдилась. Дана понуро мовчала. Хор глянув на себе. Від нього тхнуло кров'ю Мишей і блювотинням Дани. Це і визначило напрямок.

— Ми до річки, не завадило б помитись. А ви, Ромашко, повідомте селянам, що Мишей вже немає, покажіть це сховище зерна. І нехай пошукають ще подібні пагорби, я бачив їх декілька.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Гальченко Сергій
16.10.2022 13:06
До частини "Миші"
Спойлер!
Відчувається як змінився Хор в порівняння з початком твору. Добре пророблен світ,!в якому відбуваються події.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше