Великий Луг

Похмурий пейзаж не надихав на розмови. Ромашка цілеспрямовано відміряла простір трохи заширокими розмашистими кроками, та Хору здавалося, що вона йде, аби просто йти, аби подолати поганий настрій, а вони з Даною невідомо чому за нею тягнуться. Хор наздогнав люфлорку, пішов поруч. Дана теж, лише прилаштувалася з іншого боку. Вона на хвильку раніше поставила те запитання, яке хотів Хор.

— Ромашко, куди ви прямуєте?

— В Крутояре.

— Це де? — запитала Дана.

Писарка не відповіла, пішла швидше.

— Крутояре — селище за межею Пустки, — відповів замість неї Хор. — Там давно ніхто не живе.

— Так, — схлипнула Ромашка, — воно за межею. Я давно там не була і зовсім не хочу туди йти.

— Щось непомітно, я вже захекався за вами бігти, — зіронізував Хор. Насправді навмисно йшов повільніше, був радий залишитися позаду з Даною.

— Соколице, якщо важко, можу допомогти, давай сумку сюди, — в голос зрадиво вплелися ниточки лагідності.

Проте Дана з порожевілим від швидкої ходи личком недовірливо глянула і зробила полохливий крок убік:

— Дякую, але мені неважко!

Ромашка нарешті трохи пригальмувала і пояснила:

— Я не зможу з вами піти, якщо під ногами не буде плодючого ґрунту. А в Пустці його може не бути, лише пісок та каміння. Однак якщо посиплете хоч трішки рідної землі, з'явлюся й на камені.

— Ви народилися в Крутоярому, так? — запитав Хор.

— Так. Тому там найпотужніша земля. Для мене.

До умовної межі йшли два дні. Для ночівлі Ромашка сплітала невеликий намет. Багаття не палили: люфлорка уміла закип'ятити чай просто в кухлях, і пиріжки її завжди були теплими. Сама Ромашка перед сном відходила вбік, діставала сувій, чорнильницю, і поринала в писанину.

Першого ж вечора Хор розповів Дані, як зцілювати рани.

Вона ловила кожне його слово. Сиділа поряд, і Хору подобалося вдихати власний запах шкіри Соколиці, холодок м'яти й неповторну терпкість аїру з її кіс.

– Ти казала, що теж умієш чарувати. Розкажи, що саме ти можеш?

— Умію сплітати пастки з пруття.

— Ще що?

— Ну... все, — гордо заявило дівча.

— Все — це все, що можуть люфауни з пробудженою магією: випускати кігті, крила, літати вистежувати здобич, пікірувати? — щиро здивувався Хор. Щоб цього навчитися, йому довелося чимало потрудитися. Він навіть не знав, чи зміг би взагалі викрасти Гримуар. А Дана, молодець, змогла.

Вона спочатку втупилася на Хора широко розплющеними очима, а потім заявила:

— Все — це все! З чого ти взяв, що я так одразу відкриюсь прибічнику бридкого голошийка? — рвучко підвелася і пішла до Ромашки.

Не довіряє. Ну що ж, довіру потрібно заслужити. Все правильно. Крім того, що бридким голошийком був попередній король. Теперішнього ж, Анжа, бридким ніхто не назве. Навпаки.

В намет Дана повернулася тоді, коли й люфлорка. Та дописала, що мала, начарувала приємну ковдру, вляглася між Даною і Хором, поклавши край усім запитанням та розмовам.

— То що ще ти можеш? — все-таки запитав Хор ще раз вранці.

— Швидко бігати! — кинула Дана і знову вислизнула.

— Швидко бігати саме те, що треба в нашій ситуації, — констатував Хор.

А вона розумна. Будь-яка магія люфауна спалахує на Зоряній Карті Грифа. Тому краще надіятися на свої ноги, навіть якщо маєш магічні крила, інакше король одразу визначить місцезнаходження і нацькує Воронів.

Вдруге ночували теж серед напівсухого Лугу. Дана вмовила люфлорку залишити в наметі віконце, через яке повівав вітерець, і було видно, як вгорі миготіли зорі. Ромашка знову вмостилася посередині, однак Дана не спала, а, схрестивши ноги, сиділа і мріяла.

— Думаєш про Гримуар? — запитала Ромашка сонно.

— Так, про те, що прочитала в ньому.

Хор затамував дихання. Смішно, але його приємно бентежила думка про те, що він і Дана судилися одне одному.

— Коли мене високо здіймеш, — проговорила Соколиця замріяно й тихо. Хор заплющив очі, слухаючи її неймовірно приємний голос. — З коханим у польоті спільнім — зазеленіє все навкруг, і розцвіте Великий Луг...

— О, — підхопилася Ромашка, — я мала рацію! З вашою допомогою Великий Луг і зруйноване Соколине Гніздо знову відродяться! Навіть в передбаченні Гримуара про це йдеться. Виявляється, його можна не носити туди-сюди, просто під час спільного польоту здійняти якомога вище!

Хор підібрався, схвильовано глянув на Дану: спільний політ — частина шлюбного обряду.

А вона знову злякалася.

— Спільний політ? Це ж неможливо!

— Чому це? — кинув Хор вдавано байдуже. Дідько, вона, як і всі у Великім Лузі, вважає його покидьком.

— Бо Лебедя знайти не так просто...

— А причім тут Лебідь? — здивувався Хор.

— Ну а з ким здіймати Гримуар? — Дана почервоніла, побачив це навіть в темряві, потім відвернулася й лягла, сховавшись за Ромашкою.

Та кашлянула:

— Лебеді–люфауни зникли, їхнього роду давно немає, — обережно нагадала Дані.

— Є! — вигукнула Соколиця. — Я бачила на малюнку на стіні. Він такий красивий...

Хор відмітив ступінь зачарування в її голосі і авторитетно, але не без єхидності, озвався:

— Ти бачила гусей. Тих, що га-га-га... Знаєш, які гуси?

— Знаю. Там були і гуси теж, — в тон йму відповіла Дана. — Отак в рядочок: першою зображена людина, другою магічна форма, тобто людина з крилами, а потім — пташка. Вся ця трійця об’єднана рамкою, а внизу щось написано.

— Що саме? — швидко запитала Люфаунка.

— Не знаю, щось схоже на ритуали невідомою мовою.

Ромашка з Хором, що враз посерйознішав, переглянулися: подумали одне й те саме. Про заборонену третю форму, коли людина стає звичайною пташкою. Довго перебувати в ній небезпечно для свідомості і здоров'я. Але є один великий плюс: звичайну пташку на Зоряній карті не відстежиш. Може, саме тому Грифи третю форму й заборонили.

— І як давно ти бачила ті малюнки?

— Чотири роки тому, але матінка Едель мене застукала, і двері в підземелля замурували; більше туди я не могла дістатися. — Дана замовкла, зрозуміла, що бовкнула лишнього.

— Матінка Едель... Отже, ти виховувалася в сиротинці при Храмі Іскриці?

— Угу.

— Коли виросли крила?

— А тобі що до того? — пирхнула Дана, відвернулася до стіни ромашкового намету і замовкла.

Межа між Лугом та Пусткою була зовсім непомітна. Під ногами ще росла скупа трава, літали комахи, але все більше траплялося павутиння, торішніх висохлих бур'янів, розкиданого каміння, а серед поодиноких дерев — сухостоїв. Проходили навіть повз невеликі поля і забур'янені городи, невідомо ким посаджені, бо ні поселень, ні людей не було видно. Але вони жили тут безсумнівно.

І на одне село під вечір таки натрапили. Крутояре, зі слів Ромашки, знаходилося порівняно недалеко, одразу за цим, але спускалися сутінки.

Внизу текла річка.

— Безпечніше спати просто неба, ніж серед голодних і тому злих людей, — заявив Хор, звертаючи з дороги.

— Чому одразу злі? Люди можуть бути й добрі. — Дана вже взяла напрямок до хат. Хор підозрював, нею керувало бажання помитися і нормально поспати.

— Я поставлю захист, якщо що, — сказала Ромашка.

— Гаразд, зробімо так: спустимося до річки. Але в село не зайдемо, — вирішив Хор.

Після купання спалося гарно, і ніч пройшла без пригод, якщо не зважати на те, що в захист Ромашки, поки всі спали, хтось потрапив, однак вибрався і втік. Вранці Хор помітив людські сліди, присів біля них, примружив очі, розфокусував зір. Побачив низькорослого чоловіка, коротко підстриженого, темнокосого і повнявого.

— Що ти роздивляєшся? — поцікавилася Дана.

— Ти умієш бачити магічний слід?

Дана заперечно мотнула головою.

— Іди, навчу. Для цього вміння магія не потрібна.

Вона присіла біля Хора, він обійняв тендітні плечі.

"Нізащо не віддам Дану Грифу. Не можна допустити, щоб вона стала ще однією його поламаною лялькою," — подумав

Хор, стримав мимовільний гнів, а потім, опанувавши себе, заходився показувати. Дівча знову слухало, вбирало, не помічаючи, наскільки Хору подобається бути поруч, торкатися і зустрічатися поглядами.

— А тепер я хочу спробувати сама, — вона побігла в поле до закинутого городу. — Потрібно знайти чийсь слід.

Хор подався за нею. Дана швидко знайшла відбиток чиєїсь стопи, присіла, Хор теж.

— Жінка! Висока, худюща, в лахмітті... — радість Дани тьмяніла у міру того, як вона роздивлялася ілюзорний зліпок. — О, Іскрице, до чого доводить засуха... Та у неї сил нема город цей обробляти. Розгорнімо Гримуар, га?

— Ні, Дано, зарано, — Хор легенько торкнувся її руки, й одразу з'явилася Ромашка.

— Ну що, молоді-зелені, ходімо? — Вона протягнула їм їхні пожитки так, ніби вони були зовсім легкі, хоча Гримуар попри невидимість мав чималеньку вагу.

До потрібного місця прийшли доволі швидко. Ромашка жила на краю Крутоярого. Від її житла вже й сліду не залишилося, лише пагорб. Розвалюхи хат виднілися трохи далі; все тут заросло чагарниками, які прикривали брили глини на місці колишніх стін зі все ще чорними слідами від сажі там, де були розвалені печі. Все навкруги дихало зловісністю, хотілося швидше звідси забратися.

А люфлорка, набравши землі, все ще сиділа, занурившись в спогади. Її сухорлява рука гладила мішечок, голова злегка схилилася набік; Ромашка замріяно усміхалася.

— Щасливі згадки, — сказала Дана.

— В моторошному місці. Я б охоче звідси забрався.

Наче у підтвердження в чагарниках зашаруділо, причому одразу з трьох сторін. З'явилися чоловіки, — невисокі, в лахмітті, з маленькими блискучими очима, але усміхнені. Дана, що було злякалася, полегшено зітхнула, привіталася. В одному Хор упізнав нічного гостя, перевірив, чи на місці зброя, оглянувся на Ромашку.

«Миші» — прочитав по її губах.

Хор вихопив меча, заслонив Дану:

— А ну назад! Геть, сказав! — гаркнув так, що вона здригнулася. — Назад, тварюки!

— Хоре, ти чого? — здивувалася Дана, глянула на Ромашку, яка вже підійшла. Та схопила її за лікоть, відтягнула за спину Хора.

Одна Миша почала збільшуватися, тіло покрилося шерстю, ззаду хльоснув хвіст, хижий вищир продемонстрував гострі зуби.

Хор вилаявся: меч їхню шкуру не проб'є. Без магії не обійтися. Магічна іпостась Миші опустилася на лапи і зробила крок вперед.

Хор крутнув головою, випустив крила і скомандував:

— Дано, переходь в магічну форму!

Дана зіщулилася:

— Я... Я не вмію, не можу...

— Що?!

Ще один люфаун з Мишей почав збільшуватися, потім ще один.

— Тоді роби собі захист з пруття, все ж він сильніший за Ромашкине сіно!

Дана змахнула рукою, навколо неї виник миленький, якийсь по-дівочому мереживний тинок в її ріст. Миші його здолати — один раз подути. А Соколиця запитально виглядає із-за нього, мовляв, ну, як?

Хор похитав головою, створив такий потужний кокон, що вона повністю за ним зникла, активував кігті. Вчасно — Миші кинулися на нього. Перша отримала в груди, з писком відлетіла, друга кинулася до ніг, однак Хор злетів, спікірував, зніс голову. Третя підібралася з-за спини, та зав'язла в сіні: люфлорка встигла сплести ромашкову сітку.

Перша Миша підвелася, знову кинулася вперед. Шкіра непробивна, а от ніс м'який. Хор щосили зацідив в писок першій, ударив ногою в живіт другій. Поряд донісся виск Дани: третя вибралася з переплетінь ромашки, і вже прогризала діру в коконі.

Час закінчувати. Хор ще більше зміцнив кокон, а пруття навколо голови Миші стис так, що вона почала хрипіти, задихаючись; сам же злетів в небо, спікірував на першу, одним махом відбив їй голову. Бризнула чорна кров. Друга Миша, та, що навідувалася вночі, кинулася навтьоки, Хор злетів ще раз, спікірував, переламав хребет, ударом ноги переполовинив і оглянувся на третю: та вже затихла. Однак часу на перевірку не мав, підлетів, відокремив голову від тіла. Приземлився, помахом руки знищив пруття свого кокону.

Дана, бліда і злякана, сиділа зі скляними очима, обійнявши коліна. Побачивши Хора в повній магічній формі, тіла монстрів в калюжах крові, зігнулася й виблювала. Хор перейшов у людську подобу, Ромашка мовчки вручила йому мішечок зі своєю землею.

— Йдемо звідси, — скомандувала.

Дана підняла на Хора, на його закривавлений одяг погляд, позадкувала. Ще раз зігнулася в спазмах. Часу було обмаль.

— Тікаймо, швидше! — Хор згріб її на оберемок, закинув на плечі сумку з Гримуаром і побіг. Якщо Гриф спостерігав за Зоряною картою, то, напевно, вже вилітає. Може, пощастить, і вдасться втекти.

Дана виблювала ще раз, по плечах полилася тепла рідина, але зупинятися ніхто й не думав. Коли спазми пройшли, дівча спочатку покірно обм'якло, а згодом почало пручатися. Поки була небезпека видимості, Хор терпів, згодом зупинився.

— Відпусти мене, ти, чудовисько!

О, а це щось нове. Кинув Дану на землю.

Вона миттю підвелася, відстрибнула.

— Обережніше зі словами! — пригрозив Хор.

— Ти їх повбивав! Ти порозривав їх!

— Я тебе врятував!

— Не можна було по-іншому врятувати?

У Хора не було часу на істерику і пояснення, він схопив Дану за плечі, труснув:

— Не можна! Обмаль часу, розумієш? І зараз теж. В Крутояре на спалах магії вже мчать Ворони Грифа. Або й сам Гриф. Тому побігли он туди — і чимдуху. А як не можеш бігти, то хоч не пручайся!

Дана побігла поперед нього. Озирнувшись, кинула погляд, повний відрази, і буквально чкурнула вперед. Здавалося, вона тікає не тому, що можуть налетіти Ворони, а саме від нього, Хора; це усвідомлення пекло і спонукало бігти ще швидше. Ось вона знову метнула погляд на пляму крові на його сорочці і піддала ще. Дідько, та він її наздогнати не може! Хор пришвидшився, ледве наздогнав, а Дана верескнула, зашпортнулася... Хор підхопив за мить до того, як вона роз'юшила б свого гарненького носика. Проте замість сказати «дякую» почала відбиватися, мов навіжена.

— Облиш мене, ти, тупий люфауне!

— А ти хто? Не люфаунка?

Дана перестала битися і почала плакати. Ще цього не вистачало. З-під землі вигулькнула Ромашка, виросла в бабцю.

— Цить! Не мали коли з'ясовувати, хто є хто! Моя розвідка донесла, що з півдня летить зграя, з нею сам Гриф. До того пагорба — і на землю, я сплету покривало, прикрию нас. Швидко!

Двічі повторювати не довелося. Підбігли, впали, люфлорка зашепотіла, укриваючи сухою ромашкою. Маскування таке собі, адже з рослинністю тут сутужно. Старенька старалася як могла, однак Хор розумів, що, якщо станеться так, що хтось пролетить прямо над ними, помітить стовідсотково.

Голова Дани схилилася на його плече, він мимоволі погладив її. Соколиця миттю напружилася, відсунулася якомога далі, демонструючи огиду. Не дивно: запашок від нього ще той.

Хор спересердя гупнув кулаком. Звук вийшов такий, наче внизу пусто. Гупнув сильніше — земля посипалася вниз. Звук падіння грудок підказав, що яма внизу не дуже глибока. Хор прорив вузький лаз, зіскочив. Очі швидко звикли до темряви. Це був погріб із зерном.

— Дано, Ромашко, спускайтеся, ми врятовані!

Зграя летіла просто над ними і низько. Так, що виразно чувся шурхіт крил одного Ворона, другого, третього. Хор спостерігав крізь замаскований сухою ромашкою лаз, такий вузький, що їхнє сховище залишилося непомітним.

— Трясця! І Гриф завітали.

Хор притис палець до губ, притулився до стіни. Здавалося, навіть дихати перестав. Дана теж.

Пахло землею і зерном.

Соколиця сиділа в кутку, сумувала. Всі думки були написані на її обличчі. От вона глянула на пшеницю, от, напевно, перед очима постала постать худої жінки. Вираз непомірної жалості. А тепер відрази — подумала про товстих Мишей. Згодом подивилася на Хора — згадала бій. Плечі смикнулися, погляд став гнівним. А потім, потім вона подумала про весь Великий Луг, бо личко стало печальним. І про Грифа, бо стиснула кулаки, запалала праведною ненавистю.

Ой, дівчинко! Проти кого ти повстала? Що ти можеш? Які ж то нерівні сили, якби ти знала...

Шурхоту вгорі вже не чутно. Хор підібрався до Дани, але не надто близько, щоб не злякати, і тихо заговорив:

— Гримуар знаходився у Холодній Вежі в ніші з фосфорним каменем. Матінка Едель — а з люфлорів лише вона одна може брати з собою у флортали ще когось — доставила тебе за скляну стіну до Зоряної Карти — стіни зі спалахами. Хтось завбачливо посипав її рідної землі, а потім, звісно, прибрав. Тобі було наказано взяти Гримуар, нічого більше не торкаючись. А потім тебе знову перекинули, вже у Великий Луг. Так?

— Так, — Дана схлипнула. — У Вежі було жахливо холодно. Матінка Едель... Її тіло пішло пухирями, вона обморозилася! Якби не підтримала та жінка без смаку, вона б не змогла флортувати мене назад.

— Що за жінка? Опиши.

— Висока. Ні обличчя, ні кольору кіс я не розгледіла: вона була в масці і чорному плащі з каптуром. Але можу сказати от що, — Дана оживилася. — Сукня тієї пані — смішного крою. Спереду вузька, ззаду пишний хвіст, як у півня.

— Зараз у Темнограді всі таке носять.

— Бідна матінка Едельвейс! — знову схлипнула Дана. — Найвідоміша цілителька, а постраждала так, що не знаю, чи виживе.

— Ти її жалієш, — зауважив Хор. — Ти сама хоч розумієш, що тебе прирекли, наказавши викрасти Гримуар? А ти, як покірне ягнятко, пішла на заклання.

— Покірне ягнятко?! Справа не в покорі! Я йшла добровільно і ні про що не шкодую: навкруги все розквітало, я несла людям щастя, надію на краще життя! Це так приємно — робити для людей щось гарне, творити добро! Хоча що це я: ти все одно не зрозумієш.

Хор розгнівано засопів. Все він розумів. Навіть більше, ніж вона сама.

— Матінка знала, що ти Соколиця?

— Ні. Я теж навіть не здогадувалася, — запал Дани потух.

— А коли дізналася?

Дана схилила голову.

— Коли я влучив? Тоді з'явилося крило, так?

Вона кивнула, знову стала погірдливо - холодною.

Хор стиснув зуби. Він поранив її. І повільно йшов слідом, поки вона, крім рани від його болта, ховала під плащем несподіване крило.

— Я не хочу бути Соколицею! Огидні птахи! — вигукнула раптом Дана.

Ромашка з'явилася поряд, затулила їй рота сухорлявою долонею.

— А ким ти хочеш бути? Лебідкою? — кинув Хор роздратовано і знову вгадав. Дана поникла, очі наповнилися сльозами.

— Досить вам! — гнівно шепнула Ромашка.

Вибралися лише тоді, коли розвідка люфлорки донесла, що небезпека минула. Сонце схилялося на захід.

— Куди тепер? — запитала Ромашка Хора. Одна вона, як істинна квіточка, мала бездоганний вигляд, навіть зачіска не розкуйовдилася. Дана понуро мовчала. Хор глянув на себе. Від нього тхнуло кров'ю Мишей і блювотинням Дани. Це і визначило напрямок.

— Ми до річки, не завадило б помитися. А ви, Ромашко, повідомте селянам, що Мишей вже немає, покажіть це сховище зерна. І нехай пошукають ще подібні пагорби, я бачив їх декілька.