Дивакуватий Лебідь

Вода змиває все, навіть поганий настрій. Злегка зеленувата,  прохолодна, вона кутається в пахощі терпкого верболозу, віддає настояними в ній пузатими стеблами очерету і трохи болотяним духом жабуриння, що видніється ближче до берега, там, де в воду упав стовбур старої верби і почорнілі слизькі гілки.  Але вода чиста; вода ще й сама очищає, змиває, підтверджує, що ти славніший, ніж здаєшся, сильніший, ніж думаєш, ще й надихає вірити, що все буде краще, ніж плануєш.

А може, це не вода, а Дана, котра сидить на березі, її погляд. Хор бачить, як вона стріляє сердитими очима і час від часу гордо відвертає голову.

Хор мився першим. Знав, що зараз йому відверто заздрять, хоч і не признаються.

Біля Соколиці гіркою стирчить шорстке листя піжанки; якщо його  потерти до жанки, воно стає м'якшим, з'являється ароматна піна з гіркуватим ароматом, якою можна мити навіть волосся. І випрати одяг.

Хор свої запаси вже використав, вийшов з річки  в одних мокрих підштанках, щоб взяти ще, Дана почервоніла, як мак, зіжалась.

— Навіть не думай, бачачи мою неземну красу, втрачати свідомість чи рачкувати в кропиву: я витягував  і лікував  тебе до того, — наголосив на останніх словах,  — як ти назвала Соколів огидними птахами.

Хор наблизився до Соколиці.

Взагалі-то він вважався вродливим, і навіть тепер з легким задоволенням відмітив в очах Дани думку-реакцію на свою зовнішність.

Хоча, звичайно, вона пирхне, проігнорує. І дійсно, Дана обійняла коліна, застигла, відвернувшись і вчепившись в заплічну сумку.

Хор приступив до прання одягу так, щоб бачити Соколицю, свою зброю, і тримати під контролем всю долинку.

— Помиєшся, як появиться Ромашка. Вона повинна повернутись через пів години; тоді буде кому приглянути за тобою і створити захист.

Люфлорка з'явилась ще швидше, ніж чекали. Окинула підозрілим поглядом голий торс Хора, Дану, тонко усміхнулась, поклала коло розведеного вогнища торбу з пирогами і зникла з Соколицею в кущах верболозу.

По дорозі Дана все ж підхопила розтерті листки піжанки-жанки. Хор усміхнувся, радий, що зумів допомогти, бо ж рученята в Соколиці занадто ніжні, могла поколотися чи й поранитись, поки сама розтирала б пінне листя.

Ромашка повернулась без Дани.

— Твоя Соколиця занадто сором'язлива, я нашептала захист, веліла не виходити за його межі, — відповіла на запитально ‐ сердитий погляд Хора. — Дана горда, але не дурна, думаю, дослухається.

— Щось я в цьому сумніваюсь.

Ромашка знизала плечима, прошепотіла заклинання — одяг Хора, розвішений біля багаття, миттю висушився. В казанку нагрівся ромашковий чай.

Магія люфлорів багатогранніша, ніж він думав. Одні флортали чого варті. Едель змогла з'явитись в Холодній вежі! Ще й не сама.

— Матінка Едельвейс жива? — тихо запитав, одягаючись.

— Так, лікується від обмороження.

— Стара інтриганка.  Послала дівча на вірну смерть!

— Вона мусила це зробити, Хоре. Великий Луг гинув, — Ромашка протягнула йому пиріжок. Неймовірно свіжий хлібний аромат нагадав, який же він голодний.

— Гриф це теж розуміє.  І тому час від часу дозволяє викрадати  ваш Гримуар, тому матінка досі жива, а Храм Іскриці існує і навіть недоторканний.

Пиріжок виявився з сиром. Дану б нагодувати. Проте їй задоволення помитись, напевно, перекриває всі інші бажання. Хор уявив її в прилиплій до тіла спідній сорочці, короткій, бо довгу зі штанами не одягнеш, з мокрим волоссям...

— Ти б допоміг матінці, чи що. Я чула, що ти гарно лікуєш, — проговорила Ромашка.

— Гаразд, — буркнув Хор.

Тепер він знає, яким буде наступний крок. До того ж Дана розповідала цікаві речі про підвали Храму.

Вона милась занадто довго, а сонце вже сідало за горизонт. Хор не витерпів, послав по неї Ромашку. Невдовзі прийшли обоє Тільки от з Даною було щось не те. Якась вона була підозріло замріяно – шокована. І цей її стан тривожив, заважав милуватися розпущеним, вже сухим завдяки магії люфлорки волоссям,  рожевим  личком. Сонце сідало, на землю  пускались сутінки і прохолода. Дана закуталась у свій зелений плащ, задумалась, пиріжок їла без апетиту.

— Дано, у тебе все нормально?

Мовчанка.

— Дано!

— Що?! А, так, все нормально, — вона знову замислилась, однак Хор не дозволив відлетіти в мрії.

— Ні, не нормально. Признавайся, що сталось.

— Нічого.

— Не бреши. І не розказувати всієї правди в зграї теж прирівнюється до брехні. А ми ж зграя? — владно глянув на Ромашку, котра зиркала на них збоку, їла пиріжок і щось писала.

— Так, мої молоді-зелені, ми зграя, — підтвердила охоче. — Я теж її член! Дано, розказуй все й відверто!

Дана усміхнулась логіці слів Ромашки, трохи відтанула.

— Ну, здається, ...я зустріла дивакуватого  Лебедя!

— Що?!

— Де?! — одночасно вигукнули Хор і люфлорка.

— Ти виходила за межі захисту? — Ромашка аж відклала писанину.

— Так, трохи далі в нашу річечку впадає струмок і створилось невелике озерце. Там на камені сидів Лебідь! Людина ‐ Лебідь.

— З чого ти взяла, що то саме він? — спитала Ромашка.

— Ну, він в білому одязі, красивий. Я купалась, не одразу помітила.

— Він тебе бачив? — напружився Хор.

— Так. Але він дивився лише на камінь, казав, що навіть звичайний граніт дуже красивий. Я не повірила, а він раз — і чимось  розсік камінь надвоє! На ньому дійсно гарні візерунки, як я раніше не помічала... — І знову отой здивовано ‐ зачарований вираз.

Хор подумки лайнувся.

— То ви ще й говорили!

— Так, але недовго, Ромашка покликала і я втекла за межі захисту.

— Що він ще казав?

— Що в нього є безліч набагато красивішого каміння, хотів показати один свій улюблений, але я не встигла побачити..

Хор закрив лице руками.

— У нього біле коротке волосся, карі очі з трохи навислими повіками, світлий  плащ з білим хутряним коміром?

— Так... Звідки ти знаєш?

— Дідько! Лебедя вона найшла!  Лебедя, трясця твоїй матері!!  — Хор засміявся, а потім гаркнув: — Забираємось звідси!

Він почав зло збирати речі.

— Гриф, напевно, полетів у Темні Гори, він завжди повертається в замок до заходу сонця, однак напустить Кажанів. І моліться Іскриці, щоб по дорозі ми не зустріли інших монстрів, а то недовго бути нам чистими та свіжими.

— Нічого не розумію, причім тут Гриф? — розгублено і жалібно запитала Дана. Вона теж збиралась, але повільніше. Ромашка поплескала її по плечі.

— А ти не знала, що Гриф білий? Ох,  Едель, чому ти тільки навчаєш у своєму Храмі?! Зло не завжди має огидну оболонку, Дано.

— Побігли! — скомандував Хор.

Ромашці добре, вона просто розчинилася в степу. А Дана бігла ззаду Хора, спотикаючись. Він не витерпів, присів, підставив спину.  Не впиралась, вискочила на плечі, обвила руками, по лікті Хора калатнула сумка з невидимим Гримуаром, в рот попало завіяне волосся Дани.

"От тобі й "полон дівочих ніжних рук""!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.