Студений світ

Над Столицею займався блідий світанок, приносячи із собою лише світло, але не тепло.

З велетенської центральної вежі, що пронизувала низькі свинцеві хмари на висоті майже чотирьох кілометрів, відкривався краєвид, який пригнічував своїм нелюдським розмахом. З відкритого балкона здавалося, що до важкого небесного склепіння можна дотягнутися витягнутою рукою, варто лише злегка підстрибнути.

Крижана пустеля, мертва й німотна, простягалася на тисячі кілометрів навсібіч. Лише зрідка гладку поверхню вічної мерзлоти пронизували колосальні стовпи світла, що переливалися — залишкові аномалії Вищої магії, які забарвлювали горизонт у моторошні, неприродні кольори веселки.

А далеко на півдні, там, де біла рівнина мала б зливатися з небом, лінія горизонту неприродно потовщувалася до розмірів фаланги великого пальця на витягнутій руці. Ця межа іскрилася сліпуче яскраво, немов застигла дуга блискавки — монументальні блоки Великої Стіни, що наглухо розділяла континент Гарлен надвоє.

Сама вежа, суцільно закута в тисячолітній лід, височіла над найбільш густонаселеним мегаполісом Імперії в гордій, недосяжній самотності. Величезне місто біля її підніжжя, що розкинулося на десятки квадратних кілометрів, здавалося лише скупченням темного каменю. Люди на його вулицях з такої колосальної висоти виглядали навіть не мурахами — вони здавалися крихітними осяйними порошинками, що хаотично кружляли в крижаному повітрі. Усе тут уособлювало абсолютну владу свого незримого господаря.

На балконі цієї цитаделі, обдувана пронизливим вітром, стояла дівчина.

Її зовнішність здавалася продовженням навколишнього пейзажу: шкіра, позбавлена найменшого рум'янцю, нагадувала білий мармур, а невиразне, холодне обличчя немов застигло у вічній апатії. Срібне волосся до плечей металося на вітрі, періодично хльоскаючи по очах, але вона навіть не намагалася його прибрати. На ній була проста, але нечувано дорога сукня з найтоншого шовку. Тканину, зовсім не призначену для крижаного клімату, завозили контрабандою з іншої частини континенту — виключно заради неї. Привілей, за який будь-якого іншого жителя Імперії стратили б на місці.

Зробивши глибокий вдих обпікаюче холодного повітря, дівчина повільно обернулася.

Позаду неї виднілися відкриті масивні двері, зроблені зі справжнього дерева — найбільшої рідкості в цьому світі. Полотно було суцільно вкрите майстерним різьбленням стародавніх імперських майстрів. Через поріг безшумно переступив худорлявий чоловік. Його постать повністю ховалася під складками простої чорної роби, а каптур кидав густу тінь на обличчя.

— Альбіна, — голос чоловіка пролунав тихо, але від його вібрацій, здавалося, затремтів сам лід на поручнях. — Скільки разів я просив тебе не виходити на цей балкон? Третій раз за тиждень.

Дівчина навіть не змінилася на лиці.

— Навіщо тоді будувати у вежі балкон, якщо на нього заборонено виходити? — відповіла вона відстороненим, рівним тоном. — Я нічого не можу вдіяти із собою. Краса Вищої магії заворожує. І щоразу, дивлячись на ці стовпи світла, я борюся з думкою, що ти даремно заборонив академікам її відкрите дослідження.

— Ця вежа набагато старша, ніж ти можеш собі уявити, — сухо відрізав чоловік, роблячи крок до неї. — Цей балкон був спроєктований для того, щоб милуватися безкрайніми лісами з висоти пташиного польоту. А не для того, щоб розглядати наслідки мого абсолютного провалу. Я не можу допустити, щоб цей краєвид щодня нагадував усій моїй родині про мої помилки.

Альбіна провела блідим пальцем по зледенілих поручнях, стираючи паморозь.

— Тоді чому ти просто не зміниш саму вежу? — байдуже кинула вона. — Ти ж можеш.

— У такому разі я втрачу останні хороші спогади про своє життя, — втомлено зітхнув чоловік у чорній робі. — Ти ж сама знала відповідь. Навіщо запитала?

Нижня губа дівчини ледь помітно здригнулася, скривившись у швидкоплинній огиді.

— Забудь, — голос Альбіни став ще холоднішим. — Ти ніколи не приходиш до мене без мети. Що ти хочеш, аби я зробила цього разу... мій любий батьку?

Чоловік видихнув з легким, майже віковим розчаруванням.

— Пошуковий загін знайшов нові руїни на околиці, — вимовив він, переходячи до справи. — Я хочу, щоб ти виступила в ролі Імператорського констебля. Сповісти місцевих бібліотекарів про їхнє завдання.

Він відвернувся від пронизливого вітру, збираючись іти.

— На цьому завданні будуть шестеро людей. Мені потрібно, щоб ти представила їх одне одному належним чином і проконтролювала, щоб вони без проблем закінчили роботу. Я розраховую на тебе. Щойно вирушиш, я надішлю подробиці на твій амулет.

Альбіна мовчки кивнула. Коли вона разом із чоловіком покинула балкон, важкі дерев'яні двері з глухим стукотом зачинилися, відсікаючи завивання крижаного вітру.