Студений світ

Розповідь від імені Лінка

Дідько! Дідько!.. Жага крові остаточно затьмарила мій розум. Як я міг так дурно підставити голову під удар?!

Вихлюпуючи лють, я кілька хвилин ошаліло топтав землю, перетворюючи мальовничу галявину півоній та дзвіночків на криваво-брудне місиво.

Його магія Світла! У свідомість пробилася твереза думка. Саме через неї череп регенерував так повільно, дозволивши напівельфу втекти. Більше того, цей елемент якимось чином повернув мені здатність відчувати фантомний біль! Виникло непереборне бажання вдихнути на повні груди, але у відповідь лише сухо брязнули ребра.

Та пропади воно все пропадом! Бісить! Дратує все навколо! Моя власна дурість, слабкість, зарозумілість ворогів!

Щелепа нервово клацнула. Голод знову вдарив у двері свідомості, і реальність перед очима затремтіла, як під час землетрусу. Цей Голод виводив мене із себе більше за все інше. Тріщина на правому оці так і не затягнулася. Бажання рвати плоть і поглинати ману переслідувало мене навіть тоді, коли я просто зупинявся, щоб перевести дух.

Трохи заспокоївшись, я підрахував свої трофеї за весь час полювання.

П'ять ядер. Усього-на-всього п'ять.

Але я робив ставку на того однорукого мага Землі. День-два, і він збере навколо себе решту.

Крижаний клинок розчинився в повітрі. Запхавши кістяні руки в кишені білої мантії, я неспішно побрів крізь ліс. Цікаво, чому Директор та Аліса не зняли з мене цей плащ перед тим, як скинути сюди?

Перестрибнувши через зсув, я дістався скельного уступу, з якого відкривався найкращий краєвид на фіолетові рівнини. Гладкий камінь нагадував ідеальний оглядовий майданчик.

Щільний вітер завивав на висоті, проходячи крізь мої ребра. Дивлячись на свої фаланги, я вперше поставив собі запитання: наскільки міцні магічні нитки, що скріплюють мій каркас? Утім, самі кістки зламаються швидше, ніж порветься магія, яка їх зв'язує.

Крізь шум вітру до слуху долинув знайомий крик. Звук ішов звідкись знизу, метрах у п'ятнадцяти під уступом.

Матеріалізувавши меч, я підійшов до краю. Але кидатися вниз не поспішав, силою пригнічуючи Голод.

Я не вважав цих студентів ідіотами. Особливо після сутички з магом Світла. Якщо увімкнути логіку, їхній задум лежав на поверхні: дев'яносто дев'ять відсотків імовірності, що вони спробують заманити мене в пастку й задавити кількістю. Деталей плану я не знав, тому залишалося лише діяти максимально обережно.

Унизу, серед каміння, виявився той самий білявий напівельф. Звідси я бачив лише його закинуту голову та очі, сповнені сліз.

— Яка приємна зустріч, — протягнув я зверху. — До речі, як тебе звати? Хотілося б знати ім'я людини, яка познайомила мене з бойовою магією Світла.

Він не відповів. Продовжував кричати в агонії та кликати на допомогу, немов узагалі мене не помічав.

Дивно. Мозок ветерана тут же почав аналіз. Найлогічніше пояснення — невдале приземлення з його левітуючої платформи. Але деталі не сходилися. Чому такий сильний маг не зцілив себе сам? І чому досвідчений боєць упадає в таку жалюгідну істерику від простого перелому?

Придивившись, я дійсно побачив, що його нога зламана у двох місцях. Судячи з неприродного кута, стопа була роздроблена, а коліно вивернуте назовні. І все ж я не розслаблявся. Я вмів учитися на своїх помилках.

— Д-допоможіть! — надривався він, у розпачі гатячи кулаком по камінню до крові.

Або він геніальний актор, або з якоїсь причини дійсно не може зцілитися.

Мій погляд ковзнув до темної печери неподалік. Неозброєним оком там нікого не було видно. Але на запиленій підлозі залишилися свіжі відбитки чобіт, які підозріло обривалися за кам'яною кладкою. Значить, маг Світла — наживка, а в печері ховається вудильник.

Якщо вудильник там один, то їхній план приречений на провал. Той хлопець із магією Землі не допустив би такої дурості. Висновок: вони обоє — приманка. А отже, мені потрібно було підіграти, не втрачаючи контролю над простором.

Голод рвав свідомість на частини. Міцніше стиснувши руків'я меча, я зробив підкреслено повільний, важкий ривок до хлопчиська, що кричав.

Як і очікувалося, з печери вискочила друга студентка. Волаючи щось про порятунок товариша, вона випустила в мене потужний повітряний потік. Я навмисно дозволив потоку відкинути себе назад, удавши, ніби атака завдала шкоди, й опустився на одне коліно.

У цей момент висока дівчина в обтягуючому комбінезоні підхопила мага Світла, і вони разом кинулися бігти.

Я підвівся й неспішно кинувся навздогін. Упевнений, вони розраховували, що я переслідуватиму їх по землі. Але в мене були свої методи.

Я набирав швидкість. Коли втікачі різко змінили вектор руху й кинулися по прямій, я встромив вістря клинка прямо в скельну породу. Використовуючи меч як важіль, я погасив інерцію й повис на руків'ї, мов маятник.

Із грацією гімнаста я вискочив на широке лезо. Вирахувавши траєкторію їхнього приземлення за кронами дерев, я щосили відштовхнувся ногами від скелі. З гуркотом осипного каміння я злетів у повітря, описавши в небі круту дугу.

За ті довгі секунди, що я перебував у польоті, мій понівечений, але зіркий зір просканував ліс.

У кронах дерев майстерно ховалося близько двадцяти осіб. Точка мого приземлення опинялася точно в центрі їхньої пастки. Ще десяток магів укрився за стовбурами. Решта п'ятнадцять були розкидані за межами зовнішнього кільця.

Їхня мета була очевидна: заманити мене в центр і стерти на порох перехресним вогнем. Але в такому разі приманка — дівчина та маг Світла — загинуть разом зі мною.

У будь-якому разі...

Викликавши зустрічний потік вітру, я погасив горизонтальну швидкість і почав падати рівно вертикально — просто на те дерево, під яким ховалася приманка.

У польоті я крутнув меч, завдавши перпендикулярного до землі удару. Вітряне лезо зірвалося з клинка. Йому бракувало інерції, аби набути звичної колосальної руйнівності, але зменшені габарити дозволили прицілитися ідеально, не пошкодивши дорогоцінні ядра.

Студент, який сидів у кроні цього дерева, загинув миттєво, навіть не усвідомивши, що їхній план дав осічку. Дівчина внизу встигла лише інстинктивно скинути руки, перш ніж вакуумне лезо розсікло її та стовбур дерева навпіл. Обидва ядра залишилися цілими.

Студенти біля сусідніх дерев устигли відскочити або підняти щити.

Ущільнивши ману в кістках, я приземлився з глухим ударом, залишивши в ґрунті невеликий кратер. Часу на роздуми їм давати було не можна. Треба було вирізати їх до того, як вони перегрупуються.

Один горизонтальний помах — і ще двоє вирушили на аудієнцію до Аїда.

Три десятих секунди — ривок — і ще дві голови опинилися настромленими на мій меч, мов на рожен.

Тим часом уцілілі поспіхом стягувалися до мага Світла. Цілитель у рясі вже практично закінчив зрощувати його кістки, поки сам Кенші роздавав накази.

Лівою рукою я випустив крижані ланцюги. Ланки, немов живі змії, впивалися в трупи, вириваючи з них ядра й доставляючи їх мені. Кожне поглинене ядро відгукувалося всередині різким, п'янким сплеском енергії.

Поки студенти остаточно брали мене в кільце, я встиг вирізати й поглинути десяток магів. Але моєму ядру було мало. Воно жадало більшого.

Червоне світіння в грудях уже почало витіснятися глибоким синім кольором. Мана вирувала, переповнюючи кістки. Я почувався могутнім як ніколи.

Кенші Ітсувару твердо встав на ноги. Студенти обступили його щільним кільцем, піднявши щити з чистої мани. Повітря затремтіло від щільності їхнього об'єднаного захисного закляття.

Напівельф високо підняв над головою свою кришталеву сферу.

— ЗРИ Ж КАРАННЯ АПОЛЛОНА! — фанатично заревів він.

Мої інстинкти зайшлися нестямним вереском, коли кришталева сфера взялася тріщинами від об'єму вкладеної в неї магії. Температура повітря миттєво підскочила на десятки градусів. Трава в радіусі п'яти метрів навколо мене спопелилася на порох, а земля взялася глибокими тріщинами, висихаючи на очах.

Підвівши голову, я побачив, як високо в небі наді мною формується колосальне кільце зі сліпучого світла, розписане стародавніми рунами.

Наступної миті все моє поле зору залило нестерпною білизною.

По кістках ударив пекучий, очисний біль. Відчуття, порівнянне з вічною агонією грішників у пекельному пеклі, стиснуло мене в сталевій хватці й не збиралося відпускати.

Розповідь від імені Даона

— Так! Кенші, в тебе вийшло! — на все горло заволав я.

Я стояв у безпеці, всередині нашого мана-бар'єра, і на власні очі бачив, як світловий стовп тридцятиметрової висоти повністю поглинув Женця. Жар від закляття обпікав обличчя навіть на відстані двадцяти метрів.

У голові билася торжествуюча думка: Він же точно мертвий після такого, правда?

Тягуче очікування закінчення «Карання Аполлона» лоскотало нерви всім уцілілим.

Різко, так само раптово, як і з'явилося, закляття розчинилося в повітрі.

Мої очі розширилися від жаху. Клянуся, вони готові були луснути.

Жнець вижив. В останні секунди він трансформував частину своїх кісток у чисту воду, пожертвувавши ними. Більша частина його тіла випарувалася. Залишилися лише грудна клітка, череп і повністю функціональна права рука.

— Він мав згоріти дотла в будь-якому разі! — істерично вигукнув хтось у натовпі.

Але Кенші не поділяв цього оптимізму.

— Заткнулися всі! — гаркнув він, бліднучи. — Він живий! Подивіться на його ядро! Воно синє!

Золоті руни, що обплітають синє ядро монстра, закрутилися в шаленому темпі, видаючи скрегіт, схожий на крик божевільного.

І тут сталося щось немислиме. Наше об'єднане закляття мана-бар'єра почало стрімко всмоктуватися в нього, немов у чорну діру.

Розповідь від імені Лінка

На якусь частку секунди я дійсно вирішив, що це кінець. Але очі розплющилися.

Дратівлива тріщина на правому оці затягнулася, зникнувши як неприємний спогад. Від мого еволюціонованого ядра виходило стільки мани, що здавалося, воно ось-ось здетонує. Відчуття було схоже на моторошне переїдання, але в енергетичних масштабах.

Мені терміново потрібно було скинути надлишки мани!

У паніці я почув голос, який мовчав надто довго.

«Тут занадто мала концентрація елемента Води! Ланцюг угору, ідіоте!» — прокричала у свідомості Тсуна.

Я підкорився інстинктивно. Скинувши вцілілу праву руку до небес, я випустив товстий крижаний ланцюг, помережаний чорними рунами. Він скреготав і голодно звивався, мов навіжений дракон, прямуючи все вище й вище, поки не пронизав густі хмари.

І тут я зрозумів геніальність задуму Тсуни.

Дотягнувшись до хмар, я отримав прямий доступ до наймасштабнішого, невичерпного резервуара елемента Води! З червоним ядром це було фізично неможливо, але тепер, ставши володарем синього рангу, я міг витримати таке навантаження.

Мій каркас почав відновлюватися за межею здорового глузду. Чиста волога небес, перетворена на ману, шмагала по ланцюгу прямо в моє ядро, миттєво відтворюючи знищені кістки.

Але тиск усе ще був критичним. Ману потрібно було скинути.

«Увага на те, що перед тобою!» — скомандувала елементаль.

Засліплений регенерацією, я не відразу помітив, що студенти всередині захисного кола вже готують нову атаку.

Це погано, — тільки й устиг подумати я, коли десятиметровий спис із твердого світла зірвався з їхніх позицій. Розігнаний вітряними потоками решти магів, він породив ударну хвилю, здатну стерти на порох цілу армію.

Він точно вбив би мене. Того колишнього, слабкого, крихітного Лінка. Але не зараз.

Єдиним мінусом мого нового джерела сили було те, що я не міг використовувати меч: будь-який різкий рух розірвав би крижаний ланцюг, що тягнувся до хмар. Другий мінус — швидкість обміну елементом між мною та небом. Але Сфера Елементаля легко компенсувала обидві проблеми.

Щиголь кістяних пальців. Біла мантія, що вціліла навіть після «Карання Аполлона», миттєво вкрилася памороззю, перетворившись на броньований крижаний плащ. Крижана корона, що левітувала над моїм черепом, засяяла синім світлом.

Волога навколо мене сконденсувалася в тисячі крихітних кристалів льоду. На кожному з них пульсувала чорна руна. Небо над галявиною миттєво затяглося чорними грозовими хмарами, закривши штучне сонце.

«Я поясню все пізніше! — квапила Тсуна. — Використовуй ці кристали як каталізатори!»

Чорна руна на моєму ядрі, яка раніше відповідала за закляття водяної хвилі, тепер відчувалася інакше. Вона вимагала масштабності. Вона відгукувалася на ім'я «Всесвітній Потоп».

Моя свідомість потягнулася до кристалів.

Перед моїми грудьми виник порожнистий півметровий ромб зі світла, який тут же заповнився крижаними каталізаторами. З оглушливим, скляним дзвоном руни спалахнули.

Простір розірвався. Гігантське Цунами, що змітало все на своєму шляху, матеріалізувалося з порожнечі, повністю перекривши горизонт. Об'єм води був настільки колосальним, що навіть мені стало шкода витрачати таке закляття на жменьку смертельно переляканих студентів.

— Станьте ж моєю першою сходинкою на шляху еволюції у Вищу Нежить, — прошепотів я, дивлячись на навалу хвилі. — На славу Аїда. Того самого Аїда, чию мерзенну постать я одного разу розтопчу власними чоботами.

Розповідь від імені Даона

— Швидко! Закляття вітру! Відштовхуємо його! — в істериці заволав Кенші.

Ми відразу зрозуміли, що він мав на увазі, коли назустріч нам із ромба вирвався океан. Вибух повітря, що розширювалося, луснув мої барабанні перетинки. Світ занурився в глухий, ватний дзвін.

Я мимовільно підвів голову. Небо, ще секунду тому затягнуте хмарами, раптово очистилося, заливши галявину яскравим світлом. А перед Женцем розгорталося рунне закляття таких масштабів, сенс яких виходив далеко за межі людського розуміння.

Повітря поруч із Кенші спотворилося. Простір тріснув, і з порталу вийшов мій батько. Він грубо схопив напівельфа за ковнір і жбурнув його в сяючий розлом.

Десятиметрова стіна води з шаленою швидкістю обрушувалася на нас.

Батько обернувся до мене. Він навіть не спробував простягнути руку. Він просто похитав головою. За його губами я чітко прочитав:

«Пробач, я не встигну».

Ні! НІ! Я Ж ТВІЙ СИН!..

Вода накрила нас.

Розповідь від імені Лінка

Цунами затопило абсолютно всю рівнину, з ревом ударившись у невидимі бар'єри цього штучного виміру й перетворивши ліс на вируюче озеро.

Я твердо стояв на бурхливій гладі води. Усі студенти були мертві.

Але сенсори вловили просторовий зсув високо в повітрі. Дві постаті, дивом уникнувши загибелі, телепортувалися геть.

Судячи зі знайомого крою мантії... це точно були не студенти.