Студений світ

Оповідь від особи Лінка

Я навіть не помітив, у який момент так сильно прив'язався до

Тсуни. Її постійна ментальна підтримка та підбадьорливі жарти, нехай часом і

безглузді, допомагали мені тримати розум у вузді. Допомагали забути минуле життя,

відволіктися від кривавих фантомів. Але зараз, коли в моїй голові запанувала

абсолютна, дзвінка тиша, я не міг викинути з пам'яті той фатальний день у

Королівському замку.

День, коли я дав свій вирішальний бій і... виграв. Але ціна...

Цю ціну я не забуду до кінця часів. Та перемога випалила мою душу дотла,

зламала мене і в підсумку призвела до того, що через кілька місяців я добровільно

й наодинці вийшов проти цілої армії, шукаючи смерті. Глуха стіна амнезії дала

тріщину. Минуле не питало дозволу — воно обрушилося на мене, безжально

і насильно випалюючи забуті образи прямо в розумі, кадр за кадром, немов

розпеченим тавром.

Спогад: Королівський замок, Зал прийомів

Я стою по праву руку від трону. Якщо чесно, Король так

дістав мене своїми цинічними та кривавими наказами, що зараз я навіть не можу

згадати його імені. Але його вигляд врізався в пам'ять намертво.

Для монарха він був молодий — усього тридцять два роки. Довге,

злегка сальне темне волосся було заплетене в безліч тугих кіс. І нехай він

ніколи не проходив армійську муштру і не нюхав пороху на передовій, його погляд

був важким, прямим і пронизливим. Він завжди дивився прямо в очі тому, кого

відправляв на смерть. Ранні зморшки поборознили його колись підтягнуте обличчя, а

густі, зворушені сивиною брови були вічно зведені на переніссі, надаючи йому

виразу перманентного невдоволення. Повні губи, здавалося, застигли в часі

— я жодного разу не бачив на них усмішки з тих самих пір, як у країні спалахнули

перші вогнища повстання і почалася громадянська війна.

Народ був зовсім не дурний. Люди швидко зметикували, куди

таємничим чином зникла Королева. Але ж не одному мені подобалася її м'яка

харизма, що так вдало контрастувала із суворістю чоловіка. У той момент мені було

двадцять вісім років. Жити мені залишалося менше року.

По ліву руку від монарха мало пустувати місце

Королеви. І, як можна здогадатися, я, будучи ідеальним, безвідмовним

інструментом Корони, виконав своє завдання бездоганно. Ні свідків, ні слідів.

Я спалив її тіло прямо в каміні її ж покоїв. Мені було щиро шкода вбивати

цю жінку, але накази не обговорюються. Цей факт не скасовує того, що кров

на моїх руках уже не змити ніяким покаянням.

Зал прийомів пригнічував своєю величчю. Щоб просто дійти від

масивних дубових дверей до підніжжя трону, потрібно було бігти підтюпцем хвилини

три. Уздовж високих кам'яних стін, на відполірованій до блиску мармуровій підлозі, вишикувалися

ряди позолочених канделябрів. Сотні свічок кидали тьмяні, тремтливі відблиски на

важкі гобелени та портрети предків. Я ніколи не вдивлявся в цей помпезний

несмак. Нікому з нинішньої верхівки ці блискітки не подобалися, але статус

вимагав пускати пил в очі послам.

Важкі двері залу здригнулися від потужного тарана.

— Ваша Величносте, — звернувся я, маючи на це право

головнокомандувача. — Чи вся прислуга встигла покинути замок таємними

коридорами?

Король відчайдушно зітхнув і зайшовся у важкому, гавкаючому кашлі.

— Так. Дякую, що залишився зі мною до кінця, генерале.

Чутки свідчили, що я просто щасливий вояка, який дослужився

від рядового рекрута до воєводи, що управляє всією королівською армією. Але це

лише половина правди.

Від батьків у мене залишилася тільки одна статична картина,

намертво випалена в мозку: розбита пляшка у всохлій руці батька і міцно

замружені, заплакані дівочі очі матері. У тому спогаді я був

настільки малим, що заледве діставав маківкою до їхніх колін. Я не пам'ятаю, що з ними сталося.

Скільки я себе знаю, я завжди був сиротою. Навіть ім'я «Лінк» я не отримав від них

— просто взяв те, яке одного разу почув на вулиці, і воно мені сподобалося.

Моє дитинство складалося з крадіжок, бійок у брудних столичних

підворіттях і вбивств за скоринку хліба. Ніхто не вклав у мене мораль, милосердя

або кодекс честі. Тому, ставши трохи старшим, я без довгих роздумів узяв замовлення

на вбивство за дзвінку монету. Але жертва виявилася не простим містянином, а

солдатом королівської армії.

За мною прийшли швидко. Спливаючи в пам'яті, цей момент

віддається тупим болем: фігура командира карального загону, який зробив крок до мене

з тіней, немов вирізана з мого розуму кривим ножем, як шматок пергаменту.

Від його вигляду залишилася лише зяюча порожнеча та пара нестерпно болючих

очей.

Він приставил сталь до мого горла і змусив вибирати:

здохнути на місці за вбивство солдата або піти служити і спокутувати провину кров'ю.

Я відчайдушно хотів жити. Я вибрав службу.

Але простому смерду, брудному покидьку з нетрів, шлях до

регулярної королівської армії був замовлений. Туди брали тільки за шляхетною

кров'ю. Однак цей командир карателів з якихось своїх, абсолютно незрозумілих

мені міркувань узяв мене під особисту опіку. Я пам'ятаю його ім'я — Естон. Але не

більше того.

В обхід усіх військових статутів і законів він засунув мене

прямо у свій елітний гвардійський загін. І саме там, намагаючись вижити і

виправдати цю дивну милість, я розкрився. Я вбирав тактику як губка,

тренувався до кривавих мозолів, а головне — навчився вивільняти Кі. За

негласним правилом, будь-який рекрут із таким даром миттєво переводився в елітний

загін. Так я опинився під прямим командуванням Естона. І саме там, стоячи в

строю на одній з урочистих церемоній, я вперше побачив свого Короля.

Тоді він тільки зійшов на престол, але вже вселяв у солдатів

фанатичну віру. Він ніколи не брехав своєму народу. За винятком, хіба що,

вбивства власної дружини. Якби він, як заведено, набирав почет тільки з

чванливих аристократів, мене б тут не стояло. Він дав мені все: статус, чин,

маєток, мету в житті. Єдине, чого я так і не зміг зрозуміти — навіщо

знадобилося усувати Королеву?

Двері залу загрозливо затріщали. Петлі почали піддаватися.

— Чи варте воно того, мій Королю? — я кивнув у бік

дверей, що ламалися.

Монарх опустив голову і закрив обличчя тремтячими долонями.

— Я... я не знаю. Можливо, я зробив фатальну помилку. А

може, ми від самого початку були пішаками в чиємусь продуманому плані.

Поки дуб остаточно не розлетівся на друзки, я поставив

останнє запитання:

— Ви точно не хочете піти прихованим тунелем разом з

іншими?

Король підняв на мене почервонілі очі.

— Ти правда думаєш, що я цього гідний?

Я мовчки кивнув. Несподівано для мене він різко піднявся з

трону і, згорбившись, швидкими кроками попрямував до непомітних дверей за

гобеленом.

Думаю, він зробив правильний вибір. Хай там як, живі

завжди мають шанс почати все спочатку. Мертвим такої розкоші не дано.

Оголивши свій півтораручний меч, я став прямо по центру залу. Я

залізобетонно вирішив, що виграю своєму сюзерену стільки часу, скільки

зможу.

З оглушливим гуркотом триметрові дубові стулки

розлетілися на друзки. У зал увірвався шквальний порив вітру, від якого задзвеніли

пластини мого легкого обладунку. Натовп розлючених заколотників хлинув усередину, і

попереду всіх, міцно стискаючи оголений клинок, ішов Естон. Мій наставник. Мій

найкращий друг. Людина, яку я називав братом...

*** З виру передсмертних спогадів мене грубо

висмикнув дзвінкий голос.

«Сумував за мною, так? А ось і я!» «Що... Тсуно?..» — я

спробував сформувати думку, але розум усе ще плив. «Де ти була?» — це все,

що я зміг видавити.

Елементаль єхидно хмикнула у свідомості:

«Там само, де й завжди. Сиділа у твоєму ядрі і чекала». «Але

чому ти мовчала?» «Дурненький! Якби я спробувала пробитися до тебе ментально,

тобі б стало тільки гірше. Ти критично перевантажив манові канали. А ми

спілкуємося шляхом прямої циркуляції енергії між нашими ядрами. Не знав?» «Уявлення

не мав». «Коли я спробувала відновити зв'язок, з твого боку не йшло ні

краплі потоку. Так я і зрозуміла, що ти зловив перевантаження. Та й ваш світлий лікар

незабаром підтвердив мою здогадку вголос». «Клементин? Значить, він отямився?» «Так. І,

до слова, прямо зараз сидить навпроти тебе і витріщається». Сфокусувавши зір, що тьмянів,

я дійсно побачив блідого мага. Він безцеремонно роздивлявся мою

грудну клітку, де пульсувало ядро, що відновлювалося. От же ж цікавий

знайшовся! Я роздратовано відштовхнув його кістяною долонею, від чого маг не втримав

рівноваги і стрімголов відкотився прямо під ноги Леону.

Клементин ніяково почухав забите плече.

— Можна було просто сказати, що ти отямився.

Битися навіщо?

Я загрозливо клацнув щелепою.

— Нічого роздивлятися чужі нутрощі без попиту.

Світлий маг невдоволено пирхнув.

— Було б на що там дивитися! Воно й так у всіх на виду.

Людина-протяг.

Леон не стримав смішка і легенько тицьнув лікаря носком

чобота.

— Довго прохолоджуватися на підлозі будеш, світило медицини?

Клементин крекчучи піднявся і сів за стіл.

— Тобто, ти відмовляєшся від професійного огляду

після важкого манового отруєння?

Я коротко кивнув.

Стукнувши вказівним пальцем по металевій стільниці,

маг констатував:

— Як знаєш. Якщо цікаво, ти провалявся в отключці рівно

півгодини. Відбувся легким переляком.

Він вказав на круглий годинник, пригвинчений до стіни візка.

Була восьма вечора. Взимку в пустках сутніє стрімко. Прислухавшись, я

зрозумів, що жахливий рев зовні остаточно стих. Магічний шквал вигорів,

і тепер метал візка дряпали лише рідкісні, зривисті пориви крижаного

вітру. Буря минула.

Двері розчахнулися, впускаючи порцію колючого морозного

повітря, і всередину зробив крок Аран.

— Пане Аране! Ви з глузду з'їхали — виходити назовні, коли

буря тільки-тільки вляглася?! — нервово підскочив до нього Леон.

Учитель спокійно обтрусив мантію від рідкісних сніжинок.

— Заспокойся, торговцю. Я сидів у глухому укритті: з одного

боку мене закривали візки, а з іншого — велетенські контрфорси замку. Туди

навіть вітер не залітає.

Побачивши, що я сиджу, він помітно повеселішав і голосно плеснув у

долоні.

— Радий бачити тебе в строю, генерале!

Прикривши за собою двері, старий обернувся до Клементина:

— Хлопче, ти знаєш заклинання Світла, здатне створити

ізольовану освітлену арену?

Лікар задумливо потер підборіддя.

— Можу. Але плетіння забере час. А вам навіщо?

Аран хижо посміхнувся.

— Лінку! Піднімай свої кістки і виходь назовні. Твій великий і

неповторний наставник збирається провести позапланове практичне заняття.

Я схилив череп набік.

— Про що ти, старий? Яке заняття в такий мороз?

Аран нетерпляче зітхнув.

— Виходь, кажу! Поки наш лікар креслитиме арену, я

введу тебе в курс справи.

Леон скосив очі на Удзана, який згорнувся в кутку. Ветеран,

прийшовши до тями, розсудливо вирішив доспати своє.

— Капітан точно не пробачить, якщо пропустить таке видовище.

Дозволите розбудити?

Я не встиг дослухати відповідь — Аран безцеремонно схопив мене

за зап'ястя і виволік на пронизливий вітер.

Відійшовши метрів на десять від візка, де вітер трохи стих,

розбиваючись об стіни невидимого в мороці замку, вчитель почав інструктаж:

— Б'ємося на повну силу. Без поблажок. Дозволені будь-які

хитрощі, заклинання і брудні трюки. Головне правило — раунд триває рівно п'ять

хвилин.

Тсуна розчаровано позіхнула в моїй голові.

«Тільки й усього?» — Чому саме зараз? — проскреготав я. —

Чому не влаштувати спаринг вранці, на свіжу голову?

Аран підняв вказівний палець.

— По-перше, завтра на світанку ми знову йдемо штурмувати

цей проклятий замок. — Він кивнув у бік Леона, що стояв біля дверей. — Буря

скінчилася, але Білий Кристал усередині замку зациклило. Він генерує колосальне

просторове спотворення. Усі компаси та навігаційні артефакти у візках

просто з'їхали з глузду. Якщо караван виїде зараз — ми будемо блукати крижаною

пусткою колами, поки не замерзнемо на смерть. Нам доведеться пробитися до ядра і

відключити цю аномалію вручну.

Він підняв середній палець.

— А по-друге, ми фізично не встигнемо відновити резерв

мани до ранку, якщо влаштуємо бій пізніше. Ось такі тактичні реалії.

До кінця його промови з візка вивалилися інші глядачі,

включаючи позіхаючого Удзана. Ветеран бадьоро помахав мені здоровою рукою:

— Доброго ранку, командире!

Я кивнув. Судячи з його обличчя, Леон уже ввів його в курс

прийдешнього шоу. Настав час розім'яти кістки.