Студений світ

Свідомість повернулася не одразу. Спочатку прийшло дивне відчуття невагомості. Очниць не було, але «зір» повільно сфокусувався на високій, монументальній фігурі. Обсидіанова шкіра божества слабко переливалася, хоча в цій порожнечі не було жодного джерела світла.

Я знову опинився в чертогах Аїда.

— Я остаточно помер? — думчасте запитання пролунало глухо.

Аїд повільно похитав головою.

— Ні. Просто зараз твоє фізичне тіло перебуває на самій межі знищення, тому перетягнути твоє свідомість сюди було простіше простого.

— Що ти маєш на увазі? — загадки бога смерті починали дратувати.

— Коротше кажучи, без моєї крихітної допомоги ти б не зміг загасити те Вище закляття, — Аїд скрестив руки на грудях. — Пам'ятаєш, я обіцяв допомагати в критичних ситуаціях? Тобі неймовірно пощастило. Я навіть не вимагатиму нічого натомість за цей порятунок, однак...

Він нахилився ближче, заглядаючи мені просто в душу пустими проваллями очниць, і підняв довгий палець до губ. Здалося, чи його образ став трохи більш... людяним?

— Пам'ятаєш, ти давав клятву, що виконаєш одне моє прохання?

— Звісно, пам'ятаю.

Обсидіанове обличчя розпливлося в широкій, моторошній посмішці.

— Візьми з собою в подорож стару дварфійку. Агуру. Вона погодиться, я впевнений.

Стоп. Що? Навіщо богу смерті знадобилася стара королева, яка втратила все?

— Невже володарю Підземного світу стало шкода стареньку? — зірвалося іронічне запитання.

Аїд картинно зітхнув.

— Можеш інтерпретувати мої мотиви як завгодно, смертний. Але завдання ти зрозумів?

Довелося кивнути.

— Зрозумів. Але як саме ти зміг мені допомогти там, у бою? — я ретельно добирав слова. — Жодного неприродного сплеску сили чи мани всередині ядра не відчувалося. Я все робив сам. На граничній межі.

Аїд роздратовано тупнув ногою.

— Ай-яй. Я ж бог, забув? Я можу смикати за потрібні ниточки самої тканини магії. Через моє легке втручання в рунну структуру того штучного «сонця», воно критично швидко втрачало стабільність і силу. Тільки тому твого тайфуну вистачило, щоб його загасити.

І ось тут у моєму розумі ніби клацнув невидимий тумблер.

Брехня.

Відверта, нахабна брехня.

Я пам'ятав кожну мілісекунду тієї агонії. Я пам'ятав, як викручував власне ядро навиворіт, як моя воля, мій фантомний біль і відчай змусили цю прокляту руну спалахнути. Жодного зовнішнього втручання не було. Сонце не втрачало стабільності — воно пекло мене до останнього, поки я не задавив його своєю абсолютною могутністю. Аїд не рятував мене. Він просто прийшов забрати лаври переможця, щоб я й далі почувався залежним, слабким боржником, зобов'язаним йому життям. Руни на моєму ядрі — не дар. Це божественний повідок.

Впевненість у тому, що цей бог мене цинічно дурит, запеклася в свідомості залізобетонним монолитом. Але показувати це було категорично не можна.

Бог смерті показал великий палець на знак схвалення.

— Але мушу визнати: якби ти виявився бодай на краплю слабшим духом, усе одно б випарувався. Було б вкрай прикро втратити таку кумедну фігуру на дошці.

— Зрозуміло. Дякую, — рівно відповів я, надійно ховаючи свої справжні думки за глухою ментальною стіною.

— Мені просто цікаво спостерігати за твоїм життям, солдате, — відмахнувся бог. — Але пристрасті там, нагорі, тільки розпалюються! А тепер — провалюй назад!

Його важка долоня штовхнула мене в груди. Простір перекинувся, і свідомість із силою вкинуло назад у покалічене кістяне тіло.

Тск. І що він мав на увазі? Які ще пристрасті?

Повернення в реальність принесло розуміння абсолютної безпорадності. Каркас не слухався. Мани ледь вистачало на підтримку іскри свідомості, не кажучи вже про те, щоб поворухнути бодай фалангою пальця чи відкрити «зір». Залишалося тільки лежати в темряві й чекати. Довго чекати.

Раптом десь удалині, ніби крізь товщу вати, донули вібрації. Глухі, ритмічні удари передавалися просто через кам'яну підлогу полігону в таз і хребет. Миріади дрібних вибухів. Та що там таке відбувається?

Через деякий час гуркіт припинився. Зір урешті-решт почав прояснюватися. Повернувши череп праворуч, відкрилася дивовижна картина: монолітна біла стіна з кварцу, за якою гриміли вибухи, просто на очах мутніла й перетворювалася на товсте непрозоре скло. Процес ішов повільно, але виглядав лякаюче вражаюче. Хтось буквально розплавив стіну.

Абияк підвівшись на ноги, кістки наблизилися до перешкоди. Притулившись черепом до гладенької поверхні, розгледіти нічого так і не вдалося. Біля самої кромки скло було прозорим, але глибше ховалася лише непроглядна темінь, схожа на океанську безодню.

«Знаєш...» — пролунав у голові голос Тсуни. «Це, звісно, все дуже заворожує, але як ми виберемося з цієї коробки?» Відійшовши від стіни, довелося визнати, що тіло все ще відчувається повільним і неповоротким. Зате тягуча слабкість із лихвою компенсувалася сплеском адреналіну від пережитої битви. Як ветеран, я був залежним від цього відчуття. Це змушувало почуватися майже живим.

Погляд опустився на грудну клітку. Той старий, затерганий одяг, який видав Аран у бібліотеці, безслідно згорів. Шкода. Він слугував якорем, нагадуванням про ті спокійні дні, про перше закляття. Раптом думки зісковзнули в темне річище, переносячись до моменту смерті Міллера, Алдуїна, Дренбелла...

Через пару хвилин рефлексії стало нестерпно. А що, якби тоді, у тому останньому бою, у мене була нинішня сила? Вдалося б їх урятувати? Однозначної відповіді не було.

Тсуна матеріалізувалася з крапель вологи на плечі й із розмаху ляснула долонькою по кістяній щелепі. Вода з бризками розлетілася об тверду перешкоду.

«Це нечестно! І взагалі, годі!» — обурилася вона. «Навіть теоретично ти не міг бути тоді таким сильним, як зараз! Припини себе гризти!» Так. Вона була права.

Раптом усі інстинкти, викувані десятиліттями війни, несамовито заверещали про небезпеку. Безмовний внутрішній голос волав тільки одне: біжи! На мить виникло мерзенне відчуття загнаної в кут миші перед пащею хижака. Навіть процес відновлення мани завмер.

Тсуна миттєво втягнулася назад у ядро.

«Щ-що це було?» — її голос тремтів. «Було таке відчуття, що будь-якої секунди я просто зникну. Стерюся з реальності». «Значить, мені не здалося. Але напруга вже спала. Загроза минула». Через годину резерв багряного ядра заповнився достатньо для вільного пересування. Піддавшись старій армійській звичці, каркас виконав серію розминкових рухів. Без суглобів і м'язів це виглядало безглуздо й не дало нічого, крім морального заспокоєння.

Голова розривалася від запитань. Як там Аран? Агура? Чому Удзан із Клементином так і не з'явилися?

Дзвінку тишу полігону раптом розрізав до болю знайомий, але страшенно хрипкий голос:

— Я дивлюся... тобі тут весело, так?

Ренальд. Але що з його голосом? Ніби зв'язки порвані на шматки.

«Безглуздий жарт», — фиркнула Тсуна.

— Можна сказати й так, — сухо пролунало у відповідь порожнечі.

Почувся звук пальця, що стукає по твердій поверхні, і Ренальд, важко дихаючи, продовжив:

— Ти не будеш проти... поговорити? Віч-на-віч?

«Що, якщо це ще одна пастка?» — підозри збіглися з думками Тсуни.

— І як мені знати, що це не черговий фокус?

Ренальд довго мовчав.

— Щоб ти був упевнений... можу запропонувати піти разом із... Араном, здається?

У центрі зали спалахнув вихор чорного полум'я. З телепорту вивалився Аран. Мантія розірвана на шматки, борода обпалена, а все обличчя та одяг вкриті густим шаром сажі й скляного пилу, ніби він тільки-но кочегарив пекельну піч. Але де Агура?

— А на тобі ні пилинки! — Аран закашлявся, оглядаючи мене. — Тільки... де твій одяг?!

Кістяний палец незворушно пошкреб щелепу.

— Згорів, гадаю.

Аран з полегшенням видихнув і, навалившись усією вагою, поплескав мене по плечу.

— Молодець. Я знав, що ти не програєш такому слабкому противнику.

Він спробував задорно штовхнути мене в бік, але лише відбив плече об тверді кістки.

— Ти знущаєшся? Я ледь не випарувався! — обурення було щирим. — І чому ти весь у сажі? І де пані Агура?

Аран спохмурнів, струшуючи пил.

— Чи не міг би ти хлюпнути мені води на руки?

— Ядро порожнє. Зможу вмити тебе не раніше, ніж через пів години.

Аран невдоволено цокнул. Прикликавши з кольця сферу води, він занурив у неї обличчя, змиваючи кіптяву.

— Отак-то краще.

Голос Ренальда перервав нас:

— Ну то що? Йдете? Чи так і залишитеся там стояти?

З підлоги з тихим гулом висунулася кам'яна платформа, усіяна рунами телепортації. До неї вели три глянцеві сходинки.

Аран серйозно подивився в мої очниці.

— Ми можемо в будь-який момент екстрено переміститися в музей замка за моєю міткою. Думаю, немає нічого страшного в тому, щоб зустрітися з ним.

Старий підняв голову до стелі.

— Ти ж відключив УСІ бар'єри проти телепортації, як обіцяв?

Ренальд хрипко зітхнув.

— Я відключив абсолютно всі захисні руни й пастки.

Кивнувши, ми ступили в коло.