35
Аран, важко спираючись на коліна й жадібно ковтаючи морозне
повітря, перевів погляд у мій бік.
— От уже не думав... — прохрипів він, — що мій учень... так
швидко стане повноправним союзником у бою.
Його втомлені, почервонілі очі світилися добродушною,
щирою усмішкою.
«А я ніколи не думав, що знайду такого союзника в цьому
світі, учителю», — майнула думка.
«Відставити сентиментальності. Ще занадто рано для цього», —
подумки обірвала Тсуна, хоча в її тоні явно ковзали нотки моїх власних
командирських манер.
Випроставшись, я почав тактичний огляд місцевості.
Три вози, включно з тим, де ховався Леон, вціліли.
Інші п'ять були або рознесені на друзки супутнім збитком битви, або
перевернуті вибуховими хвилями. Всюди були розкидані зледенілі фрагменти
тіл і застиглі чорні калюжі крові найманців.
Хоч би як сильно дратувала їхня легкодухість і покинута зброя,
з погляду офіцера цей тваринний жах був зрозумілим. Вони не регулярна армія.
Вони — списаний резерв, викинутий командирами напризволяще як
бракований товар. Їх можна було тільки пожаліти.
Скануючи периметр, погляд зачепився за єдину
вцілілу людину. Вона лежала на спині в калюжі крові — своєї чи чужої, у цій
м'ясорубці було вже не розібрати.
Раптом багряне ядро в грудях конвульсивно запульсувало.
Каркас почало зводити дивною судомою.
Зв'язок із фалангами пальців на руках і ногах раптово
обірвався — вони немов зовсім перестали існувати, хоча зір уперто
підтверджував, що кістки все ще на місці. Заціпеніння поповзло вище, вздовж
хребта, поки не скувало ребра. Кістяні коліна підігнулися, і послідувало
важке падіння на спину.
Через час, за який звичайна людина робить пару вдихів,
прийшло вже знайоме, але від цього не менш моторошне відчуття. Щось ефемерне,
що підіймалося від просоченої кров'ю землі, почало насильно всмоктуватися прямо в
моє ядро. Подібне вже відбувалося під час убивства гоблінів і голема, але вловити
алгоритм цього процесу досі не вдавалося.
Однак результат був очевидним. Щойно всмоктування
припинилося, каркас наповнився первісною, вируючою енергією. Виникло
лякаюче відчуття... життя. Раптом прийшло усвідомлення, що мікроскопічні пориви
морозного вітру, що проходять крізь ребра, відчуваються так виразно, ніби
з'явилася фантомна шкіра! Самонавіювання? Магічна аномалія?
Для аналізу немає часу.
Спроба піднятися й опертися на руку принесла жорсткий
відкіт. Фантомний удар кувалдою по черепу. Зір почав тьмяніти, погрожуючи
повністю відключитися. Довелося опертися на другу руку, щоб просто
втриматися у свідомості. Жорстока плата за активацію «Сфери Водяного Елементаля»
до того, як ядро повністю відновилося. Все одно що намагатися підняти
великоваговий облоговий валун виснаженими, надірваними м'язами.
Поруч хруснув сніг. Аран підбіг, підхопив мене під
кістяне плече й ривком поставив на ноги.
— Не так різко, Лінку, — важко дихаючи, вимовив старий. —
Заспокойся. Розслабся.
Розслабитися?
Череп повільно повернувся в бік учителя. Зір
поступово фокусувався, повертаючи контроль над моторикою.
— У сенсі «розслабитися»? — сухий скрегіт розрізав тишу.
— Як можна розслабитися, коли ти навіть не зміг врятувати своїх... солдатів! Втрати
катастрофічні!
Аран повільно похитав головою.
— Лінку... ми найманці. І ми не всесильні. Ти їх навіть не
знав.
— Це не скасовує того факту, що я мав їх врятувати!
Це було моє тактичне завдання! Оцінити загрозу! Дати їм шанс! Якби ми
перегрупувалися і приєдналися до авангарду раніше, можливо...
Аран глибоко, з надривом зітхнув. Клуби пари з його рота
розсіялися за вітром, прямо як ці ідеалістичні, відірвані від реальності
слова.
— І що тоді, Лінку? — тихо, але жорстко запитав наставник. —
Якби ми побігли до них, то нікому було б затримати тих двох сороконіжок біля
нашого воза. Вони б ударили нам у спину, взяли в кліщі, і нас би розчавили
разом з іншими. Шансів вижити не було б ні в кого. Навіть у цих двох.
Кістяна долоня відпустила плече наставника. Ні, вірніше
буде сказати — бойового товариша. Обернувшись, я подивився на вцілілих.
Їх було всього двоє з чотирнадцяти охоронців. У того, що
сидів ближче, геть-чисто була відсутня ліва рука по самий лікоть. І що вражало
найбільше — кукса вже була щільно затягнута новою шкірою, без слідів
кровотечі.
Чоловік сидів на снігу, погойдуючись. Очі скляні,
погляд спрямований в абсолютну порожнечу. Чоловік середніх років, чорні густі
брови, тонкі губи, ніс із невеликою горбинкою. Кров розписала його бліде,
колись гарне обличчя страшными візерунками.
«Ризикну припустити, що це магія Світла, яку екстрено
застосувала людина, що лежить поруч із ним», — тихо зауважила Тсуна.
Дійсно. Якщо придивитися до одягу другого
вцілілого — того самого, що лежав у калюжі крові, — на його щільній мантії можна
було розгледіти вишите золотими нитками сонце, що займає майже всі груди.
Обличчя через позу було не розгледіти, але по щуплій статурі було ясно: це
не боєць. Той самий цілитель.
Були б у каркаса лицьові м'язи — вони б спотворилися від
відрази до самого себе.
Поведінка була як у фанатичного ідіота. Образити пам'ять
цих людей, звинувативши їх у боягузтві... Вони померли не просто так. І не через
тактичну помилку. Звання головнокомандувача багатотисячною армією залишилося в
минулому житті. Тепер статус — охоронець замикаючого воза. Відповідальність за
кожну пролиту краплю крові в цьому світі більше не лежить на цих кістяних плечах.
Пора вже, нарешті, до цього звикнути.
Виникло бажання підійти й мовчки кивнути ветерану, що сидів у трансі,
але прийшло розуміння: він не оцінить жесту від закривавленого скелета.
Не переводячи погляду з тих, хто вижив, послідувало звернення до
Арана:
— Наставнику. Перевір, чи живий Леон. Він ховався в першому
возі.
Аран відкрив рота, збираючись запропонувати піти разом, але
передумав, побачивши застиглу позу скелета. Він мовчки розвернувся й захрустів
снігом у бік розбитого авангарду.
«Ти хочеш поговорити з цими людьми? Але...» — невпевнено
почала елементаль.
«Тсуно. Їм зараз потрібна хоч якась присутність. Можливо,
їм потрібно виговоритися, якщо вони ще здатні говорити».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!