Студений світ

Розповідь від імені Даона (екзаменованого)

Мене звати Даон, і мені двадцять два. Цього ранку я бадьоро прокинувся, одягнувся й вийшов із двоповерхового кам'яного будинку, купленого моїм батьком. До слова, батько сьогодні виступає одним зі спостерігачів на іспиті, тож по секрету він шепнув мені підказку. З його слів, «ключ» до успішного проходження лежить у командній роботі всіх студентів другого курсу.

Ви можете подумати, що я запізно вступив до Академії, і матимете рацію. Я найстарший на потоці, і завдяки цьому користуюся певним авторитетом серед однокурсників. Але, відверто кажучи, підказка батька здавалася глузуванням. Екзаменованих близько п'ятдесяти осіб! Як зібрати весь цей різношерстий натовп егоїстів під одним прапором? Швидше за все, старий просто пожартував наді мною.

Побажавши самому собі удачі, я ступив у величезну раму порталу. Щоправда, перед цим викладачі змусили нас підписати бюлетень про відмову від претензій у разі каліцтва чи смерті. Це трохи напружувало, але подібна бюрократія була й минулого року, тож я вирішив не накручувати себе. Зрештою, я входжу до трійки найкращих на курсі. Виживу.

По той бік порталу мене зустріла простора, сира печера зі спертим повітрям.

Озирнувшись, я зрозумів, що не один. Мабуть, усіх випробовуваних скинули в одну точку.

Біля самого виходу майнуло знайоме обличчя. Трея. Серце на мить забилося частіше. Я помахав їй рукою, і, на диво, вона помітила мене серед наростаючої метушні.

Підбігши до дівчини, я спробував посміхнутися.

— Привіт, Даоне, — її голос тремтів. Руки були стиснуті в кулачки від емоційної напруги, а не від страху. — Як думаєш, ми зможемо це пройти?

На інструктажі вчителі — і навіть сам Директор — попередили, що іспит буде чудовищно складним. У гіршому разі ми всі могли його провалити.

— Думаю, у нас високі шанси, — спробував я її заспокоїти.

Вона важко зітхнула й подивилася кудись у далечінь, за межі печери. Простеживши за її поглядом, я змушений був визнати: зовні краєвид був приголомшливим. Судячи з усього, нас викинули десь на середині високої гори.

Раптово через кам'янистий уступ біля виходу показалася чиясь рука. Я напружився, готовий до бою, але з-за каменю виліз Терен. Я видихнув.

— Що, варто було мені відійти, як ти вже фліртуєш із моєю дівчиною? — хмикнув він, обтрушуючись.

Я прикрив очі долонею. Господи, який же він кретин. Але його впертість і сила перекривали цей недолік.

— Ой, та годі тобі. Шкода, чи що?

Ми втрьох нервово розсміялися, але сміх потонув у чиємусь лютому крику.

Обернувшись, я побачив, як двоє хлопців із паралелі готові вчепитися один одному в горлянки через флягу з водою. Серйозно? Кожному ж видали по одній флязі та пайку на тиждень. Я машинально поплескав по своїй простенькій торбі, що висіла на плечі.

Пристрасті розжарилися. Той, що стояв ліворуч, у пориві гніву штовхнув опонента на землю.

— Кому ти дав хабара?! — загорлав він. — Чому в тебе дві фляги, а в мене жодної?! Чи ти її вкрав?!

Дідько, не пощастило. Це були єдині двоє хлопців, із якими в мене були натягнуті стосунки. Розборонити їх миром буде складно.

Раптово біля дальньої стіни заверещала дівчина. Усі дружно повернули голови до неї.

— У... у мене взагалі порожня сумка! — крикнула вона, демонстративно вивертаючи її навиворіт.

Та що тут діється?

Я обернувся до своїх товаришів, щоб перевірити, чи все в них на місці. Трея і Терен уже відійшли від виходу, сховавшись за кам'яним виступом так, щоб їх бачив тільки я. Терен поманив мене рукою.

Від кого вони ховаються? Кретинізм Терена заразний?

Підійшовши ближче, я почув його квапливий шепіт:

— Даоне, я чесна людина, ти знаєш, я нічого не крав. Але, на відміну від решти, моя сумка забита їжею під зав'язку, і в мене три бурдюки з водою.

В його очах читалася параноя, а в погляді Треї — сліпа надія. Терен був надто гордим, щоб розкривати закриті склади інвентарю перед іспитом. А отже, це зробили спеціально. Але навіщо?

Трея схопила хлопця за руку, щось прошепотіла йому на вухо й вказала кудись далеко, за крони гігантських дубів унизу.

— Коротше, ми йдемо. Удачі тобі, Даоне, — сухо прокашлявся Терен.

Трея дістала посох, активувала закляття левітації, і вони удвох плавно спустилися з гори, швидко зникнувши у високій траві.

Я залишився стояти з відкритим ротом. Що? А як же я?.. Ми ж домовлялися триматися разом! Ось тобі й клятви, клятий підкаблучнику! Добре, треба тримати себе в руках.

Повернувшись до натовпу, я був збентежений тим, як швидко загострилася обстановка.

Студенти розбрелися по печері, цураючись один одного. Кожен був напружений як струна, готовий живцем зжерти будь-кого, хто хоч на крок наблизиться до його дорогоцінної сумки.

Та що за імбецили! Добре їжа, але ж воду можна закликати магією! Та й зловити, а потім засмажити кролика в лісі — не проблема для другокурсника Академії. Чому вони поводяться як дикі звірі?

Я підняв руки, намагаючись волати до голосу розуму.

— Народ! Послухайте! Давайте все обговоримо і просто поділимо припаси порівну.

У відповідь на мене втупилися десятки озлоблених очей. Виникло відчуття, ніби я замкнений у клітці з голодними ведмедями.

— Порівну?! — верескнув хтось із натовпу. — Та тут усе ясно від самого початку! Ті, хто підлизувався до вчителів, отримали все, а решта — нічого!

Я повільно відкрив свою сумку, збираючись довести, що це просто помилка розподілу.

Але та сама дівчина з порожнім інвентарем подивилася на мене з неприхованим презирством.

— Ти що, викинув свої речі?! Який марнотрат!

Безнадійно. Занадто пізно. Стадний інстинкт уже взяв гору, і мого авторитету не вистачить, щоб вправити їм мізки.

У голові спливли слова батька. Невже... щоб посіяти розкол і хаос на самому початку, вони спеціально підтасували вміст сумок? Якщо так, то справи кепські.

З думок мене вирвав грубий поштовх у плече.

Я рефлекторно вчепився в ремінь своєї сумки, але було пізно. Грабіжник уже зістрибнув зі скелі, несучи мої припаси.

Немов за сигналом, натовп зірвався з ланцюга. Студенти почали бити один одного, відбираючи рюкзаки.

Кретини! Чим краще ми спрацюємося, тим більше шансів вижити при зустрічі зі Жнецем!

Пролунав пронизливий крик. У хід пішла бойова магія.

Товста крижана стріла наскрізь пробила череп мого однокурсника. Бризнула кров.

Ледве стримавши блювотний позив, я кинувся до краю гори. Використавши магію вітру, я зістрибнув зі скелі, лавіруючи повітряними потоками, і жорстко приземлився на крону одного з велетенських дубів унизу. Потрібно було перечекати це божевілля.

Зуби скреготіли від люті.

Як ці ідіоти взагалі дожили до другого курсу?! Утім, це може зіграти мені на руку. Ніхто з них — за винятком мене, втікачки Треї та ще одного зарозумілого хлопця — не володіє закляттями площі, здатними накрити всю печеру. Швидше за все, вони переб'ють найслабших, зіб'ються в дрібні групи по три-п'ять осіб і на гарячу голову розбіжаться лісом.

Найкраща тактика — простежити за їхніми маршрутами, а потім спробувати об'єднати вцілілих частинами. Батько завжди говорив: «Два роки людина вчиться говорити, а потім усе життя, що залишилося, вчиться мовчати».

Через пів години все сталося в точності за моїм сценарієм. Проте об'єднання довелося відкласти. Мало того, що психопати заспокояться тільки до ночі, так у мене ще й зрадницьки забурчало в животі. Через ранкове хвилювання я забув поснідати, а сумку вкрали.

Зітхнувши, я змирився з неминучим. Доведеться пополювати.

Злізаючи з дерева, я вирішив, що найкраще знайти лігво якогось хижака в пагорбах. Так м'яса вистачить надовго.

По дорозі до пагорбів удача мені посміхнулася. Я зіткнувся зі знайомою командою з чотирьох осіб, серед яких був украй корисний маг Світла. В умовах цього божевільного іспиту надійні союзники були на вагу золота, тому ми швидко уклали тимчасову угоду: я ділюся з ними м'ясом, а вони беруть мене в групу. Зустрітися домовилися біля прикметного Горіхового дерева за тридцять метрів на південь.

Сховавшись у кущах, я вистежував фіолетового вовка з темно-коричневою гривою. Штучно виведений вид для цього виміру. Судячи з повадок, тварина територіальна. Значить, у її печері може бути максимум самиця. Навіть якщо їх буде двоє, я впораюся.

Вовк ліниво зайшов у печеру, розчинившись у темряві. Час.

Для початку потрібно забезпечити шляхи для відступу. Вийшовши з кущів, я вже тримав напоготові закляття. На моїй правій долоні м'яко світилася руна — золотий квадрат. Мені страшенно пощастило, що майстер Ксандр почав викладати нам основи рунної магії на другому курсі, а не на третьому, як іншим.

Я щільно приклав руку до сухої кам'яної стіни біля входу. На породі відбилася золотава копія руни. Ховати візерунки я ще не вмів, але цей квадрат при активації повинен був витягнути камінь і сформувати бар'єр товщиною в кілька метрів. Таку стіну не пробити звичайним закляттям.

Шкода, що я поки можу лише деформувати породу, а не матеріалізувати її з чистої мани, — зітхнув я. — Інакше поставив би атакуючу пастку. Але й так зійде.

Ступаючи абсолютно безшумно, я рушив углиб печери. Магія вітру глушила звуки кроків і не дозволяла пилу підніматися в повітря. Я мимоволі випнув груди від гордості: Треї був потрібен магічний посох, щоб зрівнятися зі мною в мистецтві керування вітром і вогнем.

Проте пильності я не втрачав.

Раптово в ніс ударив важкий, густий запах крові. Вдихнувши через рот, я виразно відчув на язиці металевий присмак.

Щось не так. Хижаки рідко приносять здобич у лігво, та й вовк заходив порожній.

Примружившись, я спробував увіп'ястися поглядом у темряву, але нічого не розібрав. Доведеться видати себе. Але спочатку — укриття.

Приклавши руку до підлоги, я змусив камінь вигнутися, немов глину, формуючи невисоку природну кладку. Щільно притиснувшись грудьми до каміння, я випустив із кінчиків пальців закляття «Світлячка».

Яскравий спалах освітив склепіння печери. Моргнувши, звикаючи до світла, я подивився вперед і завмер.

Двометровий, обсидіаново-чорний скелет голіруч розпорював черево фіолетовому вовку, явно щось вишукуючи в його нутрощах.

Я ковтнув клубок, що встав упоперек горла, судомно аналізуючи ситуацію.

Скелети — прості супротивники. Вони повільні, хоч і сильні, а кістки стійкі до жару й рублячих ударів. Бувають різні особини: з червоними, синіми або блакитними ядрами. Якщо фіолетове — це вже міфічний Ліч.

Придивившись, я помітив за його грудиною тьмяне багряне світіння. Червоне ядро.

Я з полегшенням видихнув. Слабкодух. Це буде просто...

Раптом скелет із роздратованим риком жбурнув тушу вовка в стіну, перетворивши її на криваве місиво.

От же чорт! Тепер це м'ясо точно не з'їсти. Ах ти гад, це була моя здобич!

Розум уже потягнувся до закляття Вогняної Стріли, але я завмер, коли череп монстра повернувся. Погляд його порожніх очниць ковзнув у бік виходу, мазнувши по моєму укриттю.

І тут мене пробив холодний піт. На його гладкій лобовій кістці була викарбувана мітка у вигляді коси.

Блядь! Це не просто нежить! Це Жнець!

Поки він мене не помітив, треба бігти з усіх ніг! Я прийняв низький старт. Скелети — нижча нежить, вони не вміють використовувати магію і вкрай повільні. Я встигну.

Але я не зміг зробити й кроку. Тіло паралізувало.

Немов невидима скеля звалилася мені на плечі. Чудовищний, пригнічуючий тиск, що виходив від цієї істоти, заблокував самі нейронні імпульси, які йшли від мозку до м'язів.

Неймовірним зусиллям, напружуючи шию до хрускоту, я зміг скосити очі собі за спину.

Якого біса?! Очні яблука були готові луснути від тваринного жаху. Мало того, що він мене бачив, так він виявився ще й воїном із вивільненою аурою!

Головні вороги магів — воїни ближнього бою. Але вже кілька століть в Імперії не народжувалося нікого, хто міг би втілювати «Кі», Жагу Крові. Я думав, це просто страшні казки! Як цей мрець здатний на таке?!

Нерви не витримали, і я зірвався на істеричний крик:

— Ти просто безмозка купа кальцію!

Силует Женця змазався, перетворившись на чорну пляму. І в ту ж мілісекунду він уже стояв прямо переді мною. На відстані витягнутої руки.

Його щелепа брязнула з оглушливим тріскотом, відлуння якого заметушилося печерою.

— Хтось настільки слабкий сміє називати мене купою кісток? — голос пролунав прямо в моїй голові, холодний і мертвий.

Його важка кістяна рука м'яко опустилася мені на плече.

— Ти не перший, хто вважає мене слабким... І, скажу я тобі, не без причини.

Я-я не розумію, про що він говорить! Я спробував відкрити рот, але тиск аури не слабшав. М'язи зсудомило. Навіть дихати було важко.

— Не хочеш послухати мене? — продовжив Жнець. — Може, я тебе навіть відпущу? А, ні... марення божевільного.

Що з ним не так?!

— Скажу тобі дещо, хлопче. Подякуй Ксандру, коли зустрінеш його на тому світі. І передай Аїду, що ти від мене.

Тиск на мить пом'якшав, і я зміг вичавити із себе:

— А-але пан Директор непереможний!

Скелет раптово зайшовся маніакальним, дзеленчливим сміхом.

— Можеш вірити в це. Але я клянуся своїм ім'ям — тим небагатьом, що від мене залишилося, — що цей червоноволосий бруд здохне від моїх рук у найближчому майбутньому!

У нього не було губ, але я чітко бачив у своїй свідомості його моторошну, божевільну посмішку.

— А хто такий Аїд? — писнув я, намагаючись потягнути час. — Якийсь твій знайомий?

Його пальці задумливо забарабанили по моєму плечу.

— Ні. Щось набагато більше.

Треба заговорити йому зуби! Виграти час, щоб зібрати елемент Темряви й телепортуватися! Це був колосальний ризик, але єдиний шанс на порятунок. Моя рунна пастка біля входу могла послужити якорем для тіньового переміщення. Треба було лише ввібрати достатньо мороку.

— Хто ти такий? — випалив я перше, що спало на думку. — Ти не схожий на штучно створену тварюку на кшталт того вовка!