Студений світ

Розповідь від імені Лінка

Щойно зір пристосувався до напівтемряви, погляду відкрилася циклопічна печера. Головне місце в ній займало величезне підземне озеро неприродно блакитного кольору, зо двадцять метрів у діаметрі. Просто на водній гладі погойдувалася масивна дубова труна, прикута до дна товстим, поржавілим від часу металевим ланцюгом.

На ближньому березі, просто навколішках, завмерло кілька десятків вампірів різної статі та віку. Вони благоговійно схилили голови перед маленькою дівчинкою — Прісциллою, — яка непохитно стояла на самій кромці води, обличчям до труни.

Але справжню увагу приковувало те, що знаходилося за її спиною, на протилежному березі. На широкій бетонній плиті височіла велетенська статуя Аїда, витесана зі слонової кістки. Статуя була осквернена: відтята голова бога Смерті спочивала біля його ж ніг, поруч із переповненою водою молитовною чашею та грубезним шкіряним фоліантом.

Крізь п'ятиметровий арковий пролом у склепінні печери лилося тьмяне денне світло, вихоплюючи з мороку постать на бетонній плиті. Чоловік. Зодягнений у таку саму кришталево-білу мантію, як і та, що приховувала мій каркас. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і явно на щось очікував. Його жорстке червоне волосся було зачесане назад, нагадуючи конус, а нашивка на грудях із гербом однієї з Імперських Академій Магії промовисто свідчила про його статус. Директор. Свого часу Аран читав нам довгу лекцію про ці Академії, але тоді ані я, ані Тсуна не стали вслухатися в нудні політичні деталі. Дарма.

Раптово Прісцилла полоснула довгим нігтем по своєму зап'ястку. Багряні краплі густої, насиченої маною крові почали падати просто у води підземного озера, забарвлюючи їх у червоне.

Що тут коїться?!

За кілька напружених хвилин кришка дубової труни з плескотом з'їхала у воду. З неї повільно, зі скрипом затерплих суглобів, підвелася висока постать. Перший вампір. Той самий, що впав у багатовікову сплячку.

— Батьку! — щасливо вигукнула Прісцилла.

Дівчинка радісно розвела руки, щоб обійняти його. Але наступної миті рубінове світло назавжди згасло в її очах. Носфера «відповів» на обійми, наскрізь пробивши грудну клітку власної доньки. Його бліда рука з хрускотом вийшла з її спини.

— Пробач, люба, — холодно промовив він, скидаючи зм'якле тільце у воду. — Але ти була потрібна лише для того, щоб розбудити мене.

Перший вампір повільно повернув голову до завмерлих на березі родичів.

— Негусто, — скривилися його по-мертвецьки сині губи. — Занадто мало крові, аби повністю відновити мої сили. Але це краще, ніж нічого.

У його долоні матеріалізувалася порожня ефірна колба. Тієї ж частки секунди з тіл десятків уклінних вампірів водограями бризнула кров. Вона полинула до посудини, за пару митей висушивши до стану мумій увесь народ, який прийшов зустріти свого прабатька.

Помітивши Директора Академії, Носфера без жодного звуку телепортувався до нього на бетонну плиту.

Червоноволосий маг навіть не поворухнувся. Він стояв посеред оскверненого вівтаря й вів невимушену бесіду з першородним монстром, абсолютно ігноруючи мою присутність біля протилежного краю озера.

Невже я їх взагалі не цікавлю?

У неіснуючих венах закипіла первісна злоба. Міцніше стиснувши кулаки, довелося зусиллям волі загнати емоції якнайдалі. Час навколо немов сповільнився. Я почав усвідомлено контролювати потоки мани, що втягувалися в ядро. Ще під час створення свого першого закляття я провів аналогію між магією та диханням.

Глибокий «вдих» — і в грудях стає важко, немов туди поклали ковадло. Видих. Вдих. Видих. Навіщо це було потрібно? Аби вони, зрештою, звернули на мене увагу.

Навіть перебуваючи за двадцять метрів від них, я фізично відчував, як стрімко порожніє простір. Мани тут бракувало, як кисню в замкненій кімнаті. І причина була очевидна: Носфера та Директор всмоктували навколишню енергію, немов дві бездонні губки.

Коли щільна хмара водного елемента, що огортала тіло Носфери, почала повільно, наче густий мед, перетікати в мій бік, перший вампір нарешті повернув голову.

— Го?.. — здивовано вирвалося з його горлянки.

— На що ти відволікся? — скривився Директор. — Ми так давно не бачилися, а ти все одно мене ігноруєш?

Носфера лише ляснув долонею по білосніжній мантії співрозмовника й мовчки вказав пальцем через озеро.

— То ось, значить, що тебе зацікавило? — Директор кинув на мене ледачий, знуджений погляд. — Що з того? Він же не вартий навіть твого обламаного нігтя.

Носфера слабко всміхнувся, дивлячись магу в очі.

— Я просто відмовляюся вірити, що за час мого сну жалюгідні скелети перевершили першого вампіра в контролі елемента Води.

Риси обличчя Директора вмить запеклися жорстокістю. Постать чоловіка розмилася в повітрі. Наступної мілісекунди він уже стояв просто посеред блакитної гладі озера, спираючись на воду, немов на твердий камінь. Усього за десять метрів від мене.

Його права брова ледь помітно піднялася.

Простір навколо невловимо змінився. Виникло нудотне, гнітюче відчуття, ніби ця людина просто зараз бачить мене наскрізь — кожен мана-канал, кожну кістку, кожну думку. Але ж він нічого до пуття не зробив! Звичайна телепортація на таке не здатна.

Директор театрально прикрив очі долонею, усім своїм виглядом зображуючи глибочезне розчарування.

— Усього-на-всього червоне ядро? Носферо, ти з глузду з'їхав? Чи це я минулого разу не так висловився щодо загрози?

Перший вампір незворушно сів на бетонну плиту, схрестивши ноги.

— Облиш свої розпитування. Краще поясни, відколи в цих краях стало так холодно.

Я завмер, немов натягнута тятива, накопичуючи довкола себе ману, аби елементарно мати змогу атакувати чи захищатися.

Директор розслаблено опустив руки, дозволяючи їм теліпатися вздовж тіла, наче батогам.

— До речі, — буденно кинув він, — де ти взяв таку майстерну мантію?

Неусвідомлено кістяна долоня ковзнула по білій тканині.

— Уже вибач, але це не серійне виробництво. Таку носять лише три... істоти в усьому світі, — вичавив я.

Маг картинно вирячив очі.

— Треба ж! Воно ще й розмовляти вміє. Приємно знати.

На поверхні лівого ока Директора раптом проявилися надскладні золотаві руни, що оберталися навколо зіниці, як шестерні годинникового механізму. Він знову уважно оглянув мою грудну клітку.

— Знаєш, — протягнув він, — цей специфічний мана-підпис надто вже нагадує почерк одного мого давнього знайомого. Розумієш, до чого я хилю?

Фаланги моїх пальців заскреготіли від напруги. Він упізнав руни Ренальда.

Директор важко, знуджено зітхнув.

— Як цікаво виходить. Якщо плащів три... Хто ж тоді третій? Не підкажеш? А, Лінку?

На його обличчі розквітла хижа посмішка передчуття.

Моє ім'я, що зірвалося з його губ, ударило по свідомості кувадлом. Цього не може бути! Я не вимовляв свого імені ані тут, ані зовні!

«Констеблі, — в паніці озвалася Тсуна. — Схоже, Аліса все-таки вижила в тих копальнях і доповіла про нас на самий верх!»

Прокляття!

— Ти бісове прав, конусоголовий блазню! — вирвалося крізь зціплені зуби. Терпіти цей тиск і мовчати було фізично нестерпно. Ще секунда очікування, і я втратив би розум.

Директор розім'яв шию, гучно хруснувши хребцями.

— Це було доволі образливе прізвисько, знаєш? — мовив він. І хоча його поза залишалася розслабленою, навколишня мана завібрувала, видаючи його готовність до бою. — Можеш не відповідати. Насправді мені абсолютно начхати. Аліса доповідала, що ти обожнюєш тактичні відступи. То чому б тобі не взяти низький старт... просто зараз?

Аліса. Тікати. Значить, Альміна — це було фальшиве ім'я! Або титул.

Директор зробив усього один легкий крок уперед. І безслідно випарувався.