Студений світ

Розповідь від імені Лінка

Ширяння в абсолютній Порожнечі стерло саме поняття особистості. Зір одночасно існував і був відсутній. Простір нібито відчувався, але в ньому не було абсолютно нічого. Навіть звичної темряви. Коли живі думають про порожнечу, вони уявляють собі густий, непроглядний морок. Реальність виявилася куди більш чужою та всеосяжною. Чи існувала вона взагалі в цьому вимерлому місці без часу й напрямку?

Але раптово абсолютний вакуум здригнувся. Крізь глуху пелену пробився до болю знайомий голос. Виникло стійке відчуття безпорадного пташеняти, замкненого в тісній шкаралупі, якого намагаються грубо виколупати назовні раніше визначеного терміну.

«Вилізай, придурку! — пролунав дзвінкий ментальний зойк Тсуни, що вібрував на гранях зникаючого глузду. — Куди ти зібрався, сучий сину?! Помирати надумав?!»

Гладка стіна Порожнечі, що здавалася непорушною, вкрилася мережею тонких тріщин. Ззовні долинули ритмічні, глухі удари, відгомони яких віддавалися в кожній кістці.

ГУП. ГУП. ГУП. ГУП. Тільки зараз став помітним повернений фантомний біль на місці давно відсутнього серця. Він пік, нагадуючи про прив'язаність до світу живих.

Але парадоксально — йти геть абсолютно не хотілося. Тут було так... спокійно. Жодного болю, жодних інтриг богів, жодної необхідності вбивати. Явно краще, ніж у тому жорстокому світі, що стікає кров'ю зовні.

Тріщини на Порожнечі почали стрімко затягуватися. Шкаралупа відновлювалася, прагнучи знову занурити розум у вічний сон.

«Згадай Ренальда! Згадай Арана! — відчайдушно, на межі істерики кричала елементаль. — Забудь уже про мерців! Живи для живих! Ті, хто пішов, уже ніколи не повернуться! Невже ти хочеш утратити й цих двох, так і не створивши нічого доброго?! Невже все твоє друге життя було лише заради того, щоб здатися?!»

Слова вдарили в саму суть, пронизуючи апатію. Порожнеча знову здригнулася, але цього разу удар виходив зсередини. Шкаралупу рвало на частини. Нехай тут не було фізичних об'єктів, шлях прокладався буквально метафоричними зубами, кістяні пальці розсували невидимі тріщини. Здавалося, череп зараз розплющить колосальним тиском Безодні, що намагається втримати здобич, але, напружуючи кожну нитку мани в каркасі, вирватися все ж удалося.

Позаду залишилося те, що слугувало тимчасовим прихистком: гігантське яйце абсолютно чорного кольору, що поглинало навіть крихти світла. Воно пульсувало, немов живе серце світобудови, випромінюючи холод, здатний заморозити саму душу.

Але ненависті до нього не було. При погляді на цю моторошну колиску прийшло лякаюче усвідомлення: ця Порожнеча — невіддільна частина кістяного каркаса. Без неї цілісність буде порушена, як у складного механізму з відсутньою шестернею. Жодна мисляча істота не може бути кришталево білою або абсолютно чорною. У минулому й сьогоденні змішалися вбивця, рятівник, маріонетка й кат. Це була сама рівновага.

Рука витягнулася вперед. Кістяна кисть увійшла в шкаралупу, як у густий, крижаний вир. Яйце негайно відреагувало, спробувавши засмоктати втікача назад у своє небуття, але опір виявився сильнішим. Стиснутий із хрускотом суглобів кулак підкорив чужу волю. Чорна, первісна маса покірно втягнулася в синє ядро. Цього разу правила гри диктував тільки один власник тіла.

Мить — і реальність повернулася.

Увесь штучний вимір іспиту навколо перетворився на гниючу, безформну рідину. Дерева, пагорби, каміння — все розплавилося, втративши свої обриси й кольори, перетворившись на первинний бульйон.

Невже... це все сталося під час сну в шкаралупі? Безконтрольна аура зруйнувала цілий вимір?

Погляд опустився на грудну клітку й завмер у здивуванні. Синє ядро рівно й потужно пульсувало, випромінюючи глибоке сапфірове світло, але всі золоті руни Аїда, що обплітали його раніше немов паразити, безслідно зникли. Каркас немов очистився від божественної скверни. Якщо раніше руни постійно скреготіли й оберталися, незримо підкоряючи волю й зводячи з розуму, то тепер усередині панувала абсолютна, дзвінка тиша. Нарешті прийшло визволення від чужого, пригнічуючого контролю. Ланцюги розірвані.

Тсуно? Ти тут? — полетів подумний поклик, супроводжуваний побоюванням найгіршого.

«Ну звісно тут, телепню! Куди я від тебе подінуся?! — схлипнула напарниця, і в її голосі читалося неймовірне полегшення. — Не смій більше ніколи так лякати! Мене попереджали, що подібне може трапитися, але я до останнього не вірила...»

Про що ти? Хто попереджав?

«А... пам'ятаєш, я довго не відповідала тобі? Коротше... поки твоє ядро болісно змінювало колір і перебудовувалося, я теж перебувала в стазисі, проходячи щось на зразок мімікрії. І в цьому глибокому трансі мені з'явилося живе уособлення якоїсь стародавньої, забутої Богині. Вона була виткана з чистого світла й печалі. Вона сказала, що, хоч ти й просякнутий гріхами минулих життів, справжньої провини твоєї в цьому немає. І найголовніше — вона просила передати, що ти сам вільний обирати свій подальший шлях, хоч би яким він був. Ані боги, ані Імперія більше не мають права тобі вказувати.

А що стосується Аїда... Він обдурив тебе, Лінку. Бог Смерті зовсім не закликав тебе в цей світ! Він просто знайшов твою блукаючу душу тут, уже після переродження, і цинічно скористався тобою. Він зіграв на твоєму розпачі, змусив повірити у своє заступництво, щоб ти добровільно став його послідовником. І ти повірив. Саме твоя сліпа віра відкрила йому двері. Ці золоті руни... їхньою справжньою метою було випатрати твій розум і зробити тебе Апостолом — ідеальною, покірною посудиною для його фізичного сходження в цей світ. Це все, що вона встигла мені передати, перш ніж зв'язок обірвався».

Стій... почекай...

Увага перемкнулася на внутрішні відчуття. У глибині ядра, поруч із теплою, знайомою сферою Тсуни, чітко вібрувала зовсім інша, чужа присутність. Така ж боязка, знічена й налякана, як під час найпершої зустрічі з елементалем Води.

Розум гранично обережно потягнувся до цієї невідомої сутності.

«Що тобі від мене треба?! Відчепися! Не чіпай мене! — миттєво задзвенів у голові вередливий, надламаний і розпачливий голос. — Я — Елементаль Порожнечі! Справжня першооснова! Те, що мало посісти законне місце Темряви й Хаосу у світобудові! А він... він просто нахабно вкрав моє місце! Мене викинули на задвірки всесвіту, як зламаний, непотрібний інструмент! Навіщо я тобі здався?! Щоб погратися й теж викинути?!»

Хвиля щемливого розуміння прокотилася кістками. Обман корони в минулому житті. Обман Аїда в цьому.

Зрозуміти це зовсім не складно, — пролунала щира, без краплі фальші відповідь, підкріплена спогадами про минуле життя ланцюгового пса. — Нас обох усе життя використовували як бездушний інструмент. Шматували долі заради чужих амбіцій.

Голос сутності боязко затих, немов прислухаючись до правди в цих словах.

«С-справді? — недовірливо прошепотіла Порожнеча. — Тоді... давай станемо друзями! Клич мене, коли буду потрібен! Я можу стирати все! Але тільки... благаю тебе, не пропускай крізь мене колосальні потоки мани так само різко, як ти робиш це з Водою. Моя структура занадто нестабільна. Інакше те, що сталося зараз, повториться в багатократному розмірі, і ти безповоротно знищиш абсолютно все навколо себе, включно з тими, ким дорожиш. Збери всіх інших Елементалей. Врівноваж мене. Тільки тоді ти зможеш використовувати мою силу без ризику анігіляції. А поки... я просто тихо посиджу тут. Поспостерігаю за тобою».

«То значить... ти наче мій молодший брат?» — обережно, з ноткою турботи запитала Тсуна.

Відповіді від Порожнечі не було. Стародавня сутність просто згорнулася в щільний, невидимий клубок на самому дні синього ядра, заколисана несподіваним прийняттям.

Цієї самої миті фальшиве небо видало оглушливий тріскіт. Штучний простір іспиту, виснажений і отруєний переродженням, більше не витримував перевантаження. Реальність узялася глибокими розломами й почала зі скляним дзвоном розпадатися на мільйони сяючих уламків, відкриваючи шлях назад у справжній світ.