46
Думаю, Удзану буде простіше спуститися назад по мосту, а
потім шукати прохід із сусідньої вежі. Здається, крім другого поверху там був
вихід на зовнішні фортечні стіни. Поглянувши на голограму пошукового амулета, я
переконався у своїй правоті. Аран пішов на одинадцяту годину, Удзан — на третю, а я
рухався на шосту. Якраз у моєму секторі розташовувалася масивна приземкувата
будівля, що сильно відрізнялася від високих веж. Звідси вона нагадувала величезний
архів або музей.
Зістрибнувши з балкона, я сформував крижаний ланцюг і метнув його в
найближчий підвісний міст. Хотів було підтягнутися, але гак влучив у іржаву
вагонетку, що стояла на краю, і з дзвоном зісковзнув.
«Командире, внизу безодня!» — несамовито заволала Тсуна.
«Дякую за зведення!» Стрімко втрачаючи висоту, я вивільнив
потужний спрямований порив Повітря прямо з-під стоп. Кінетичний удар
підкинув мій важкий каркас угору, але я перестарався зі стисненням мани і
вискочив метри на три вище рівня моста. Довелося формувати другий,
стабілізувальний порив із грудини, щоб жорстко припечатати себе до каменя.
Приземлившись і брязнувши кістками, я зробив тактичний висновок.
«Знаєш...» — подумки звернувся я до елементаля. «Я можу
використовувати Повітря для різких реактивних ривків, але я не здатний до плавної
левітації, як Аран. Моє ядро генерує енергію вибуховими імпульсами, я не
можу підтримувати постійний, безперервний потік мани для довгого польоту».
«Ти ледве не розбився на пил, дурню! А до тебе тільки зараз
дійшла різниця між вибухом і потоком?» — обурилася Тсуна. «Тут я тобі нічим
не допоможу, це фізіологія твого ядра».
Рухаючись вузьким мостом, я фізично відчув гнітючу
порожнечу цього місця. Ніби ти вийшов на центральну площу величезного міста, але
всі жителі разом зникли. Ні звуку, ні руху. Від цієї дзвінкої порожнечі
хотілося нервово зціпити зуби, виплеснути наростаючу напругу. Фантомні
м'язи обличчя звично здригнулися, але емоція так і залишилася замкненою всередині — я лише
сухо і марно клацнув голою щелепою.
Увійшовши до вежі, що стояла на моєму шляху, я виявив навчальний
клас. П'ятнадцять виточених із каменя самотніх парт, за якими століттями не
сидів жоден учень. На столі викладача лежала потріскана кам'яна
табличка з вибитими оцінками. Таких порожніх, мертвих поверхів я пройшов три.
Скориставшись черговим переходом, я вибрався на зовнішню фортечну стіну і
прискорив крок.
Судячи з усього, якщо ми виберемося звідси, то скоро досягнемо
Зулли — міста, до якого від самого початку прямував караван Леона.
«Так... Як швидко летить час», — задумливо простягнула Тсуна.
«Ще кілька місяців, і наші шляхи з торговцем розійдуться. Як гадаєш, Удзан не
захоче приєднатися до нашого загону?»
Я заперечно похитав черепом.
«Виключено. Він ветеран Імперії. Він не знає, хто ми такі на
самій справі. Якщо спливе правда про те, що ми — збіглі злочинці,
які перебувають у розшуку... нам доведеться битися».
Згадавши Альміну і безневинні жертви, я глухо проскреготав
зубами і додав ходу, діставшись до наступної вежі.
Штовхнувши важкі двері, я опинився в круглій бібліотеці.
Щось кольнуло у фантомних грудях — відгомін чужої пам'яті? Уздовж стін
височіли велетенські стелажі з тисячами вкритих пилом фоліантів, а в
центрі розташовувалися читальні столи.
«Тут справжня скарбниця знань!» — захопилася Тсуна.
«Але...»
Так. Відкривши перший-ліпший масивний том, я втупився на
сторінки. Руни. Клинопис. Незграбні, жорсткі символи, у яких не було ні
краплі людської мови. Я не розумів ані слова. Застрягши тут на десять
хвилин, я погортав із десяток книг, але результат був один — абсолютна
нечитабельність.
З глухим стукотом повернувши останню книгу на полицю, я раптом
почув, як зашаруділа моя мантія. Прихований у складках тканини амулет дрібно
тремтів. Його чорний кристал м'яко засвітився, і в моїй голові пролунав голос
учителя.
«Лінку? Ти де зараз? Зв'язок стабільний?» Чути чужий голос
прямо в черепі було незвично, але я швидко зорієнтувався.
«Чую чітко. Знайшов бібліотеку. Але тексти зашифровані або
написані їхньою рідною мовою».
«Очікувано», — озвався Аран. «Можеш не засмучуватися,
судячи з висоти стелажів і столів, це крило для молодших підмайстрів. Нічого
стратегічно важливого. Я поки що знайшов тільки криті сади, але крім засохлого
гербарію там нічого немає. Шкода, пара трав мені б стала в пригоді для зілля».
«І я тебе чую, дідусю!» — радісно втрутилася Тсуна.
«О, і наша водяна гостя на зв'язку? Приємно», — усміхнувся
старий.
«Так, відставити засмічувати ефір!» — подумки гаркнув я, від
чого в мене самого загуло у скронях. «Ближче до справи, Аране. Як працює цей
уявний зв'язок? Удзан на каналі?»
«Не знаю, як там наш солдат, але він поки мовчить. А щодо
зв'язку... з'єднувати розуми безпосередньо — це вищий пілотаж, що межує із
забороненими мистецтвами. Обговоримо це пізніше. Як знайдеш щось вартісне — подай
сигнал».
Зв'язок обірвався.
«Фух. Напружує ця магія», — зітхнула елементаль.
Протиснувшись у вузьке вантажне вікно, я знову вийшов на
рейкову мережу. Чим ближче я підходив до приземкуватого архіву, тим масштабнішим він
здавався.
Раптом зверху пролунав загрозливий скрегіт металу. Я
підкинув голову — прямо на мене похилими рейками мчала важка вагонетка,
що зірвалася зі стопора. Миттєва реакція: зміщення центру ваги, круговий
розворот і точний удар ногою з посиленням Повітря.
Вагонетку знесло зі шляхів, і вона звалилася в урвище. Я подумки
відраховував секунди. Раз... два... п'ять... вісім. Глухий, розкотистий гуркіт
удару луною рознісся по замку.
Ого. Враховуючи масу візка і час падіння, глибина ущелини
жахлива.
«Упс. Сподіваюся, я нікого не розбудив», — похмуро пожартував я.
«Не навроч, командире!»
«Тут так гнітюче самотньо, що в голову лізе тільки чорний гумор».
Перестрибнувши через останній проліт, я нарешті опинився на
даху тієї самої приземкуватої будівлі. На відміну від веж, її висота
становила всього метрів сім-вісім — межа мого вертикального ривка. Дах
був плоским, усіяним лише вентиляційними решітками та важким металевим
люком.
Люк був замкнений, а на його поверхні тьмяно світилася
складна в'язь охоронних рун.
«І як накажеш це відкривати?» — я почухав кістяну
потилицю. «Умів би читати, хоч зрозумів би, замок це чи просто декоративний
розпис».
«Аж сміятися хочеться від нашої тактичної безпорадності», —
пирхнула Тсуна.
Часу на дешифрування не було. Я закликав крижаний дворучник,
наситив його Повітрям і з усією кінетичною міццю рубонув по люку
навхрест. Замок жалібно скрипнув, руни спалахнули і з шипінням згасли.
Метал піддався.
«Хах. Мабуть, проти лома немає прийому навіть у дварфів».
Зістрибнувши вниз, я опинився в караульному приміщенні. Уздовж стін
тягнулися збройові стійки, заповнені короткими широкими кинджалами та бойовими
молотами.
«Зверни увагу, командире», — підмітила Тсуна. «Для
низькорослих дварфів те, що ти називаєш кинджалом — повноцінний одноручний
меч».
«М-так. Тепер зрозуміло, чому їм не подобалося воювати.
Біомеханіка не та, дистанція ураження мінімальна».
Пройшовши крізь караулку та мережу розгалужених коридорів, я
вийшов до розлогого залу, заповненого складними механізмами. Креслення на
металевих пластинах, макети водяних млинів, шестеренні вузли. Центр
інженерної думки.
Але мою увагу привернуло інше. Наприкінці залу знаходився
величезний відкритий підйомник — масивна платформа з важким перекидним важелем.
Зазирнувши в широку шахту, я побачив потужні металеві троси, що йшли глибоко
вниз і... високо вгору.
Дивно. Будівля зовні була не вище семи метрів. Куди тут
їхати вгору?
«Пам'ятаєш ті коридори?» — припустила Тсуна. «Можливо, ми
пройшли крізь скельну породу і опинилися під фундаментом зовсім іншої
вежі. Прихована логістика для інженерів».
Я витягнув амулет зв'язку і сильно його потряс. Кристал
завібрував, видаючи низький гул.
Через кілька секунд у голові пролунав голос Арана:
«Лінку? Погані новини чи хороші?»
«Тактичні. Знайшов центральну шахту підйомника. Судячи з
тросів, вона пронизує весь замок вгору і вниз».
«Джекпот! Це головна транспортна артерія. Я вже йду до
тебе. Чекай».
Аран відключився. Судячи з голограми, Удзан був ближче, але
вчитель рухався з немислимою швидкістю. Через кілька хвилин простір поруч
зі мною спотворився, і Аран матеріалізувався з клубів чорного вогню. Я встиг
помітити, як на його спині на частку секунди спалахнув і згас складний рунний
візерунок.
«Дуже дивне видовище», — прокоментувала елементаль.
Старий обтрусив мантію від кіптяви.
— Можеш не питати, як я тут опинився. Вибору не було,
довелося стрибати наосліп крізь стіни.
Я вказав на арку, через яку увійшов.
— У сенсі «крізь стіни»? Я прийшов он через ті две...
Слова застрягли у мене в горлі. Там, де ще п'ять хвилин тому
був коридор, що вів у караулку, тепер височіла суцільна монолітна стіна
з чорного сланцю.
— Аране... ми ж усе ще в музеї інженерії? — повільно
запитав я.
Старий похмуро похитав головою.
— Ні, Лінку. Зовні ця будівля щойно перетворилася на
ще одну стандартну високу вежу. Архітектура змінилася за секунду. Ти,
бува, нічого покритого рунами по дорозі не ламав?
«Оп-па... Командире, здається, ми влипли», — нервово пискнула
Тсуна.
Я важко зітхнув, визнаючи тактичну помилку.
— Зламав люк на даху. Силовим методом. Але руни були
плоскими, як гравіювання.
Аран ударив себе долонею по обличчю.
— Прокляття... Це моя вина. Розділятися було моєю ідеєю, і
я забув згадати одну деталь. Дварфи володіли точковим фокусуванням магії
Землі. Те, що ти сприйняв за плоске гравіювання, насправді було багатошаровим
просторовим контуром, що сягав углиб металу. Зламавши його, ти активував
аварійний протокол ізоляції. Хтось налаштував замок на зміну геометрії при
вторгненні.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!