45
Увагу привертала велетенська, давно згасла плавильна
піч. Димар ішов кудись у товщу стіни, а сама піч була прикрашена витонченим
гравіюванням у вигляді переплетеного деревного листя. Дивовижна увага до
естетики для суто промислового об'єкта.
Аран, обтрушуючи рукави від паперового пилу, підійшов до
ковадла і провів по ньому рукою.
— Сумнівів немає. Це столиця Дварфів.
Ми з Удзаном перезирнулися в нерозумінні.
Учитель важко зітхнув, приймаючи роль лектора:
— Колись давно існувала раса дварфів. Низькорослі
майстри, чия спеціалізація крилася в унікальній магії Землі та ковальській справі.
Легенди свідчать, що їхня столиця була мобільною — вона переміщалася світом завдяки
колосальному Білому рунному кристалу-двигуну. Де вони його дістали і як
змусили цілу гору рухатися — загадка.
— А в чому суть їхньої магії? — запитав я, оцінюючи інформацію.
— Вони досягли абсолютного піку в розумінні елемента Землі.
Вони могли змінювати фундаментальні властивості матеріалів на молекулярному рівні.
Грубо кажучи, створювати обладунки, які були міцніші за сталь, але гнулися і
дихали, як щільна шкіра.
— І що в цьому такого неймовірного? — щиро не зрозумів
Удзан.
Тепер настала моя черга зітхати.
— Це ламає закони фізики артефакторики, солдате. При
створенні магічної броні завжди є компроміс. Вливаєш більше елемента
Землі — метал стає незруйновним, але неймовірно важким і крихким на
злам. Вливаєш елемент Води — броня стає пластичною, але втрачає в
твердості. Збалансувати це можна лише складними сплавами та багатошаровим
куванням. А дварфи, судячи зі слів Арана, робили ідеальний матеріал із чистого
шматка руди.
— А, ось тепер зрозумів, — кивнув Удзан. Потім він обернувся і вказав
углиб кузні: — А це що за агрегат?
У тіні широкого арочного отвору, що вів назовні, стояла
важка металева вагонетка на рейках.
— Внутрішня логістична мережа, — відразу визначив я. —
Ресурсна транспортна артерія.
Аран кивнув:
— Точно. Пошта і вантажоперевезення між вежами. Погляньте
назовні.
Ми підійшли до краю арки. Звідси, з висоти, мережа рейкових
шляхів і підвісних мостів дійсно нагадувала павутину, що огорнула замок.
Глянувши вниз, я не побачив дна — тільки морок, що згущувався, і легкий серпанок.
— Кидати туди сферу світла марно, — випередив мої думки
Аран. — Заклинання просто розвіється від нестачі мани раніше, ніж досягне дна
ущелини.
Я відступив від краю.
— Тактичне завдання ясне. Нам потрібно дістатися до
центральної вежі. Звідти ми зможемо оцінити планування всього замку.
Ми підійшли до наступного балкона, від якого вів обірваний
міст. До сусіднього майданчика було метрів десять порожнечі.
Магічна буря продовжувала люто завивати десь високо в
небі, лише злегка дряпаючи крижані шпилі веж. Тут же, між велетенськими
монолітними стінами замку, утворилася надійна аеродинамічна тінь, і
повітря було відносно спокійним. Оцінивши це, Аран незворушно активував
заклинання левітації і, підштовхуваний легкими поривами керованого вітру, плавно
перелетів через прірву, благополучно приземлившись на тому боці.
Я залишився стояти на краю. Магією польоту я не володів, а
фізичного ривка могло не вистачити, щоб зачепитися за слизький камінь. Аран
з цікавістю спостерігав із того боку, чекаючи, як я вирішу інженерну задачу.
Думкою сформувавши важкий крижаний ланцюг, що закінчувався
масивним гаком, я розкрутив його і метнув на той бік, посиливши кидок різким
імпульсом Повітря з долоні. Гак із дзвоном обвився навколо кручених перил балкона
Арана.
Учитель смикнув лід, перевіряючи натяг.
— Ланцюг витримає навіть кам'яного голема, а ось у міцності
стародавніх перил я не впевнений. Переправляйтеся строго по одному.
Удзан ковтнув слину, дивлячись у безодню.
— Командире... мені ця витівка категорично не подобається.
Я сухо клацнув щелепою.
— Відставити сумніви. Страх — поганий союзник. Дивись, як
це робиться.
Ухопившись кістяними руками за холодний лід, я зістрибнув з
балкона. Мене по дузі вдарило об протилежну стіну вежі. Цегла глухо
заскреготала, але витримала удар мого каркаса. Перебираючи руками, як по канату,
я швидко підтягнувся і перевалився через парапет.
Удзан, важко дихаючи, перебрався слідом. Хоч він і спітнів від
напруги, але діяв швидко й чітко, як і личить ветерану.
«Старий лис Аран», — прокоментувала Тсуна. «Він міг би
просто телепортувати вас обох тіньовим кроком. Але навмисне влаштував цю
смугу перешкод, щоб перевірити твою кмітливість».
Майданчик, на якому ми опинилися, був величезним — метрів
вісім завширшки. Підлога вимощена ідеальними гранітними плитами. А ось перила...
Я провів кістяним пальцем по чорному металу огорожі. Вона
була викувана у формі переплетених деревних гілок із такою плавністю
ліній, ніби коваль ліпив їх із м'якої глини.
— Це те, про що я говорив, — зауважив Аран, простеживши за моїм
жестом. — Залізо, піддатливе як глина в момент кування, але міцне як алмаз
після охолодження.
Погляд раптово зачепився за темні, зледенілі плями на
граніті. Вони вели прямо до краю балкона і обривалися. Стара, почорніла кров.
Хтось тяжкопоранений скинувся звідси вниз.
За спиною знаходився широкий прохід усередину вежі.
Двостулкові двері були вирвані з коренем — металеві петлі виявилися
міцнішими за дуб, і дерево просто розірвало навпіл.
Усередині виявився зал засідань. У центрі домінував довгий
монолітний стіл із полірованого граніту, розколотий надвоє з одного краю.
Навколо валялися перекинуті стільці з високими спинками. Під стелею висіла
колосальна, викувана з чорного металу люстра, інкрустована десятками
великих порожніх кристалів-накопичувачів.
Очі Удзана жадібно блиснули.
— Матінко божа... Та там кристалів тридцять, не менше!
Якщо продати, вистачить до кінця життя. Голосую за те, щоб зняти її!
— Чому б і ні? — філософськи знизав плечима Аран,
оглядаючи стіни. — Мерцям світло вже ні до чого, а нам у цих суворих умовах
стане в пригоді будь-який ресурс. Я свою частку поступлюся Лінку, у мене в просторовій
каблучці й так повно мотлоху.
— Гей, так нечесно! — обурився Удзан. — Чому все
генералу? Давайте навпіл!
Аран незворушно відважив однорукому вояці дзвінкий щиголь.
— Тому що він мій учень. А тобі, солдате, варто навчитися
контролювати жадібність, поки вона тебе не згубила.
Удзан знічено потер лоб, визнаючи поразку.
— Оглядаємо стіни, — наказав я. — Десь має бути
механічний лебідковий вузол, що утримує цю вагу. І до слова, наставнику... З
чого ви взяли, що всі дварфи мертві? Раптом ми натрапимо на тих, хто вижив?
Аран, який уже намацав важіль у кутку кімнати, почав зі скрипом
розкручувати стопорний механізм.
— Я не думаю, Лінку. Я знаю. За останні триста років про них
немає жодної згадки в імперських хроніках. Вони вимерли.
— Триста років? — здивувався Удзан. — Але у них тут складна
система лебідок і блоків! В Імперії такі механізми увійшли в побут відносно
нещодавно.
Я подивився на Арана.
— Так? А як же люди раніше справлялися без базової механіки?
Моє здивування було щирим. Навіть для реалій іншого світу
відсутність найпростіших механізмів здавалася нонсенсом.
Аран хмикнув, продовжуючи крутити руків'я.
— Дуже просто. До катастрофи всі люди народжувалися з високим
магічним потенціалом. Уся рутина робилася заклинаннями. Навіщо будувати
лебідку, якщо можна підняти вантаж щільними потоками повітря? Навіщо складний
механізм, якщо є проста побутова магія? Людей без таланту або з малим
резервом жорстко дискримінували. Але після того як Вища магія скувала
континент вічною зимою, рівень фонової мани різко впав, і народжуваність сильних
магів знизилася. Тільки тоді консиліум Імператорської сім'ї, академіків та
Архімага був змушений впроваджувати інженерію. За останні дев'яносто років
механізація зробила величезний стрибок, особливо в південних провінціях на кшталт
Артеміди.
Удзан витріщив очі на мене:
— Командире... ти цього не знав?! Це ж базова історія!
Я спокійно знизав плечима.
— Військова травма. Важка форма амнезії. Моя пам'ять
обмежується останнім роком. Згадав тільки навички бою.
Очі ветерана округлилися ще більше.
— То ви з паном Араном не старі друзі бойової
молодості?!
Аран підморгнув мені:
— А чому б нам не стати ними прямо зараз? Як тобі такий
розклад, Лінку?
— Мене влаштовує, — я підняв угору великий палець.
У цей момент масивна люстра з глухим стуком опустилася на
гранітну підлогу.
«Мені теж подобається, що ви потоваришували», — тепло озвалася
Тсуна у свідомості. «Шкода, що я не можу сказати йому це особисто».
Аран підійшов до люстри, взявся за кристал, повернув його
проти годинникової стрілки до легкого клацання і без зусиль витягнув із паза.
— Оцініть інженерію. Фіксувальний механізм на різьбі без
жодної краплі магії. Характерний почерк дварфів. Інші раси століттями не могли
скопіювати цю простоту.
«У мене аж руки сверблять розібрати тут усе на деталі!» —
захопилася елементаль.
Удзан підозріло примружився, дивлячись на Арана.
— Звідки ви стільки знаєте, старий? Ви що, академік? Чи
архіваріус?
Учитель на мить завмер. Його руки, що витягували черговий
кристал, здригнулися.
— Я... довгий час завідував великою бібліотекою. А,
неважливо.
Удзан хотів допитатися, але я помітив, як спохмурнів Аран, і
вирішив втрутитися:
— Відставити розпитування. Зосередьтеся на демонтажі.
Через десять хвилин, коли всі кристали перекочували в
кишені Удзана і просторову каблучку Арана, я віддав останній камінь
учителю — у моєму лахмітті зберігати здобич було ніде.
— Тактичне питання, — я обвів поглядом зал. — Куди
рухаємося далі?
Ми дружно вийшли на балкон, задерши голови до висхідної в небо
центральної вежі.
— Якщо ми будемо прочісувати кожен поверх, у нас піде все
життя, — резонно зауважив Удзан.
— Інтуїція підказує, що найцінніші стратегічні
ресурси й командні пункти завжди розташовуються на верхніх ярусах, —
проаналізував я.
— Цілком згоден, — кивнув Аран. — Усі архіви, сховища
рідкісних руд і покої вищих чинів мають бути нагорі.
— Але вежа звужується догори! — заперечив Удзан. — Там
фізично не вистачить місця для всього цього.
— Не забувай, де ми, — посміхнувся старий. — Руни
просторового розширення. Зовні може бути тісна комірчина, а всередині —
плац на тисячу солдатів.
— До того ж, — додав я, — дварфи — нація ковалів.
Напевно з дитинства звикли до важкої фізичної праці біля розпечених печей.
Отже, витривалості їм не позичати, і сходи для них не проблема.
— Ніколи не розумів, яке задоволення годинами лупити
молотком по ковадлу в задушливій спеці, — пирхнув мечник.
Ми з Араном перезирнулися, не знайшовши, що відповісти на цей
суто професійний снобізм.
— Повертаємося до тактики, — перервав я паузу. — Йдемо вгору
чи вниз?
Аран делікатно відкашлявся.
— Пропоную спочатку спуститися вниз і знайти нульовий поверх.
Потрібно прокласти чіткий і безпечний маршрут відступу. Якщо ми нарвемося на
автоматичні пастки або агресивну охоронну систему нагорі, нам потрібно
знати, куди відходити.
Удзан хруснув шиєю.
— Логічно. Мені вже без різниці куди йти, аби не стояти
на місці. Я змерз.
— Прийнято. Йдемо вниз, — я вказав пальцем на підлогу.
— Є одна проблема, командире, — Удзан обвів кімнату рукою.
— Тут немає ні входу, ні виходу. Тільки цей балкон і обвалені сходи.
Шахт для спуску не спостерігаю.
Аран пройшовся туди-сюди по залу, сформувавши зі
щільного мороку коротку тростину і задумливо постукуючи нею по каменю.
— Це зал засідань. Можливо, тут була встановлена
локальна телепортаційна матриця для правителів. Я не відчуваю активного
потоку, але... — старий задумливо погладив борідку, — Білий Кристал володіє
настільки колосальною, майже божественною міццю, що навіть через триста років
його аура здатна перманентно підтримувати найскладніші фонові заклинання.
Цілком імовірно, що звичайні двері просто приховані просторовим бар'єром або
фазовим зсувом стін, який не засікти звичайними методами.
— І що тепер? — поник Удзан. — Нам доведеться спускатися,
стрибаючи по цих обмерзлих мостах і балконах зовні?!
— Виходить, що так, — підтвердив я. — Доти, доки не
знайдемо ярус із відкритим сходовим маршем або цілим підйомником.
— У такому разі, пропоную розділити сектори пошуку, —
скомандував Аран. — Перший, хто знайде спуск, дає сигнал іншим.
З його просторової каблучки матеріалізувалися три
невеликих предмети. Він простягнум їх нам.
— Це армійські пошукові датчики ближнього радіуса.
Я взяв у руку невеликий, круглий предмет. Він був схожий на
кишеньковий годинник на сріблястому ланцюжку. Весь корпус був щільно поцяткований золотими
рунами зв'язку, що не залишали й міліметра вільного простору. У центрі
тьмяно мерехтів матово-чорний огранений кристал.
— Звідки у вас військове спорядження? — підозріло запитав
я. — І хіба цей сигнал не засіче Імперська Інк...
Я вчасно осікся. Майже проговорився про розшук. Але Аран
миттєво зрозумів, про що я, і перехопив ініціативу, не давши Удзану нічого
запідозрити:
— Не хвилюйся, Лінку. Сигнал від цих іграшок не пробиває
товсті стіни на великі дистанції. Імперські радари нас не засічуть. Вони
працюють на локальній замкнутій частоті.
Учитель пройшов повз мене, вдаючи, що перевіряє свій
амулет, і тихенько поплескав мене по кістяному плечу.
— Не дрейф. Ми встигнемо піти, якщо що, — ледь чутно шепнув
він. Потім відступив на крок і голосно додав: — Радіус дії — близько п'ятисот
метрів. Влийте ману в центральний кристал. На ньому відобразиться голограма з
точками наших позицій. Усе гранично просто. Якщо знайдете сходи або
вляпаєтеся в неприємності — просто сильно потрясіть амулет, і в інших він
почне вібрувати та гудіти. Усім усе ясно?
Удзан зосереджено кивнув.
Аран не став гаяти часу і миттєво розчинився у
спалаху чорного полум'я, переміщаючись на нижній ярус.
«Фух. Це було дуже близько», — видихнула Тсуна в моїй голові.
«Ще кілька слів, і мечник би зрозумів, що подорожує зі збіглими злочинцями.
Нас би здали першому ж патрулю».
«Я й сам розумію... Розслабився. Думаю, мене й так легко
упізнати за характерним ядром, якщо Імперія розіслала орієнтування».
Я влив дещицю мани в чорний кристал. Над поверхнею
артефакта спалахнула мініатюрна синя голограма. На ній з'явилися дві
точки, що світилися. Одна була поруч зі мною, друга — вже досить далеко внизу.
Аран діяв швидко.
Удзан, наморщивши лоба від натуги, видавив із себе іскру мани і
активував свій датчик. На моїй голограмі запалилася третя точка. Примітивна,
але біса надійна система позиціювання. Те, що потрібно для зачистки
незнайомого об'єкта.
— Ну, з Богом, — пробурмотів Удзан.
Я допоміг йому спуститися на найближчий нижній міст за допомогою
крижаного ланцюга, після чого ми кивнули один одному і розійшлися в різні боки,
занурюючись у морок мертвого дварфійського замку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!