Студений світ

Залишки моєї рішучості розсипалися, як картковий будиночок на вітрі. Бажання битися випарувалося. Але тіло солдата-ветерана, що намертво завчило рефлекси, продовжило діяти автономно.

Останнім вольовим зусиллям я перетворив усе своє кістяне тіло на гнучкий лід. Вклавши залишки кінетичної інерції, підганяємий поривом вітру, я завдав хльосткого, смертельного випаду півтонним крижаним мечем рівно між четвертим і п'ятим хребцями його грудного відділу. Удар у спину.

І сталося те, що остаточно зламало мій розум.

Не обертаючись, Директор ледь повів тулубом і... спіймав лезо півтонного меча двома пальцями лівої руки.

— Я до останнього хотів ставитися до тебе як до рівного, з поваги до твоєї впертості, — холодно процідив маг. — Але, схоже, бути сміттям — це частина твоєї гнилої натури. У спину б'ють лише боягузи та безчесні вбивці.

Ударна хвиля від заблокованого випаду змусила озеро вийти з берегів, обрушивши тонни води на сидячого Носферу. Але я чітко, до дзвону в неіснуючих вухах, чув кожне слово червоноволосого монстра.

Мана покинула моє ядро ще під час створення велетенського списа. Енергія для цього останнього удару з'явилася лише тому, що я свідомо розщепив половину власних кісток на сиру магію. Цей самогубний крок був натхненний тим, як легко Директор розвіяв моє закляття. Нехай це й не принесло просвітлення, але турбуватися про це було вже пізно. Більше взагалі ні про що не потрібно було турбуватися.

Тсуна щось розпачливо кричала ментальним зв'язком, але слова розтягувалися, мов тягуча гума, перетворюючись на нерозбірливий гул. Свідомість стрімко розширювалася, реальність розчинялася в білизні. Тільки силует мага в білій мантії залишався незмінним.

Думки потекли повільно й плавно.

Що, якби я послухав Ренальда й не потикався в цю кляту гробницю? Що, якби я, як радив Аран, залишився на поверхні, полюючи на монстрів і поступово підвищуючи ранг ядра? Що, якби я не довірився так сліпо ментальній карті Аїда?

Усі роздуми йшли замкненим колом, завжди повертаючись до однієї точки: я припустився помилки. Непоправної, фатальної помилки.

Пробач, Аїде, що виявився настільки жалюгідним. Не зміг виконати доручення навіть із другої спроби... Пробач, Тсуно. Пробачте, Алдуїне, Міллере, Дренбелле... я не зміг помститися. Пробачте всі... Це метафоричне самобичування тривало вічність, поки не прийшло розуміння природи цього явища. Ефект уповільнення. Точнісінько так само, як у минулому житті, час розтягувався перед неминучим кінцем.

Я згадав запах горілого м'яса Королеви в палацовому каміні. Згадав спину Короля, що боягузливо тікав із зали. Згадав свій останній бій, у якому програв, але всупереч усьому отямився в цьому кістяному тілі. Згадав, як захлинався кров'ю кадет, із яким ми разом служили. Згадав того бородатого чоловіка, який повзав переді мною навколішках, благаючи про пощаду в калюжі крові власних солдатів, і ту хворобливу насолоду, з якою сталь входила в його плоть...

Згадав брудні нетрі. Юність. Дитинство.

Глухий, вологий звук удару вирвав мене із забуття. У голові задзвеніло. Час із клацанням повернувся до свого звичного плину.

Долоня Директора покоїлася на моїх грудях. Точніше, грудної клітки більше не існувало. Пальці мага залізною хваткою стискали моє оголене ядро, мов стигле яблуко.

Я безсило повернув череп убік. Дивитися в його рунні очі було нестерпно — в них я бачив лише відбиток своїх власних гріхів і жалюгідного фіналу.

— Ти дійсно збираєшся вбити його? — гукнув із протилежного берега Носфера, обтрушуючись від води.

Директор тихо розсміявся.

— Ні. Та де там. Так легко він не відбудеться.

Хватка послабшала. Ядро глухо стукнулося об залишки хребта.

— І що ми будемо з ним робити? — поцікавився вампір, ступаючи просто по воді.

Маг схопив мене за череп і грубо повернув так, щоб наші погляди зустрілися.

— А це вже мій маленький секрет.

Він недбало закинув мій зламаний каркас собі на плече. Мій погляд був абсолютно порожнім. Погляд мертвої риби. Скляний. Розбитий.

Директор картинно позіхнув, чекаючи, поки Носфера підійде ближче.

— Знаєш, усе це так нагадує той старий, добрий день, коли ти ліг у свою труну й покинув мене самого, заявивши, що смертельно втомився від цих нескінченних воєн за віру.

Носфера похмуро кивнув.

— Так. Ти правий. Ну то що? Розкажеш дорогою, як зелені луки цього світу перетворилися на суцільний льодовик?

— Звісно, мій друже, — м'яко всміхнувся маг. — Обов'язково розкажу.

Із цими словами їхні постаті зірвалися з місця. Немов випущені з балісти снаряди, вони вертикально злетіли в небо, вилетівши крізь зяючий пролом у стелі печери.

Свідомість згасла.

Я не був певен, скільки саме минуло часу, перш ніж мелодійний свист крижаного вітру, що обдував кістки, змусив мене отямитися.

Спроба зосередитися відгукнулася тупим болем. Ядро було висушене. Порожнє, наче бархан у полуденній пустелі. У пам'яті каламутними плямами закарбувалися кадри перед... смертю? Чи можна взагалі вживати це слово, якщо я все ще мислю?

Зір був спотворений. Поле зору перекреслювало густе павутиння тріщин, немов хтось ударив молотком по склу окулярів. Правий бік огляду був практично сліпим.

Унизу, крізь розриви в хмарах, проносилися крижані піки. Іноді серед них можна було розгледіти велетенських стоніг, що ліниво повзали замерзлими пустками. Погляд чіплявся за гігантські западини — шрами на тілі континенту, що залишилися від висохлих річок та озер.

У своєму минулому житті я завжди мріяв навчитися літати. Іноді навіть щиро заздрив птахам, що вільно йшли за обрій. Воістину, треба бути обережнішим зі своїми бажаннями...

Варто було лише злегка повернути зламану шию, як жахливе перевантаження знову вимкнуло свідомість.

Наступного разу, коли іскри розуму слабко замерехтіли в ядрі, мене оточував лише абсолютний, непроникний морок. Темрява була настільки щільною, що навіть мій модифікований зір нежиті не міг вихопити з неї жодної деталі.