55
— Серед нас виявився зрадник, який і видав чоловікові розташування таємного притулку. Як ви вже здогадалися, це був Ренальд. Мій власний син... як би прикро це не звучало, — її голос затремтів. — Зараз він перетворив усіх дварфів, що залишилися, на цю слухняну мервеччину. Він перекроює їхні манові ядра за допомогою феноменального таланту до рунної інженерії.
«Тобто він фізично втручається в структуру чужого ядра?» — вжахнулася елементаль.
— Саме так. Звучить як святотатство, але так воно й є.
— Але заради чого? Навіщо йому це? — не розумів я.
Агура важко зітхнула.
— З самого дитинства Ренальд був одержимий таємницями магії. Вабили абсолютно будь-які, навіть найнайтемніші знання. Будь проклята його гаряча голова... Той чоловік пообіцяв йому доступ до стародавніх ґримуарів і безмежну владу в обмін на відданість. Ренальд піддався спокусі. Тепер він тут цар і бог. Виконує накази згори й ставить досліди над плоттю та ядрами. Коли ти заговорив зі мною, промайнула думка, що в нього нарешті вийшло створити нежить із збереженим розумом. Але раз уж ми зайшли так далеко... Ваша черга. Хто ви такі?
Опустившись просто на земляну підлогу, почалася розповідь.
— Моя історія не така масштабная, пані Агуро.
Чесно переказавши їй усе: від пробудження в склепі з амнезією до зустрічі з Араном, Леоном та експедиції до замку, залишалося тільки чекати реакції.
Коли історія закінчилася, дварфка важко підвелася зі стільця й пересіла на земляне ліжко.
— Щиро шкода, що пам'ять втрачена, солдате. Принаймні тепер зрозуміло, чому твої кістки з ніг до голови перемазані кров'ю.
Тиша зависла в тісній комірчині. Першою її порушила Тсуна:
— Пані Агуро, а ви могли б допомогти видалити запечатувальну руну на лівій руці Лінка? Через неї блокується магія.
— Дай-но погляну.
Рука потягнулася вперед. У повітрі перед лівим оком дварфки зіткався складний багатогранний монокль, що складався з ущільненого золотистого світла. Уважно вивчивши кістки, вона кивнула.
— Цікава структура... Так, думаю, зможу її зняти. Але перш ніж відповіси: що це за могутня в'язь на плечі? І що за стародавні письмена випалені на ядрі?
— Руна на плечі від наставника, Арана, залишена як маяк, — пролунала відповідь. — А ті, що на ядрі... Це довга історія. Але вони не небезпечні.
Вона кивнула, задоволена відповіддю.
— Так, бачу. Руна на плечі не несе бойового навантаження. Але будь готовий — як тільки зніму глушилку, друзі можуть негайно заявитися сюди.
«Вона просто перевіряла нас, щоб переконатися, що ми не заодно з Ренальдом», — подумки зазначила Тсуна.
Агура вправно провела долонею над кистю, прошепотівши коротке заклинание. Відчулося, як невидимі лещата, що сковували магію, з легким сплеском лопнули. Мана знову вільно заструменіла каналами.
І тут же в голові пролунав стурбований голос Арана:
«Лінку! Ну нарешті! Ти зараз де?!»
«Глибоко під замком. У якійсь підземній печері-поселенні. Можеш переміститися до мітки?»
«Так. Сигнал чистий. Чекай».
«Тільки без різких рухів. Тут не одні вороги», — пішло попередження.
Подумки кивнувши, Аран перервав зв'язок.
Руна на плечі засліпливо спалахнула, і у вихорі ревучого чорного полум'я посеред тісної комірчини матеріалізувався Аран. Живий і неушкоджений.
«Мабуть, пастка на дверях працювала ще й як глушилка мана-сигналу», — констатувала Тсуна.
Аран, не звертаючи уваги на обстановку, кинувся вперед і міцно обняв за плечі, радісно поплескавши по кістяній спині.
— Хвала богам, цілий! Я вже думав...
Але потім він відсторонився, обернувся, і його щелепа в буквальному сенсі відвисла. Старий олелекано переводив погляд із живої, справжньої дварфки на напівпрозорого елементаля.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!