Студений світ

Сьогодні ми зустріли світанок у напруженому мовчанні. Зазвичай

я сиджу біля лобового скла сам, скеровуючи візок і стежачи за рівнем мани в

кристалі, але цієї ночі ніхто так і не склепив очей.

Магічний шквал, передбачений Араном, обрушився на пустку

з люттю демона, що зірвався з ланцюга. Вітер завивав так, що товсті

металеві стіни нашого візка вібрували. Якби не тягар навантажених

теліг і не той факт, що ми встигли дістатися підніжжя аномалії, нас би вже

перекинуло й пошматувало на клапті концентрованою дикою маною. Оскаженіла стрілка

компаса не надурила — вона вивела нас до єдиного укриття на сотні миль

навкруги.

Крізь вузьке фронтальне вікно оцінити масштаби цієї

споруди було неможливо — вона не поміщалася в огляд навіть на чверть.

Узгодивши дії, ми з Араном та Удзаном насилу прочинили важкі двері,

пручаючись ураганному вітру, і вибралися назовні.

Леона і Клементіна, який усе ще спав, ми залишили всередині першого

візка, загнавши караван у глибоку нішу між двома велетенськими контрфорсами.

Купець поривався піти з нами, бо руїни здавалися йому безпечнішими, ніж

ревуча буря знадвору, але ми жорстко нагадали йому про нещодавню м'ясорубку.

Цивільним на розвідці не місце.

Сховавшись від вітру в тіні колосальної стіни, ми, нарешті,

змогли підняти голови.

Перед нами розкинувся замок, що за своїми габаритами не

поступався гірському хребту. Людське око фізично не могло осягнути ні його

країв, ні вершини — найвища центральна вежа губилася десь у

фіолетових хмарах магічної бурі, що біснувалися.

Я почав машинально аналізувати архітектуру. Увесь периметр

був зведений із чорних сланцевих блоків, кожен розміром трохи більший за мій

розмах рук. Базові несні стіни здіймалися на висоту п'ятиповерхового будинку, але

їхня товщина й висота були нерівномірні: десь вони здималися вище, утворюючи

природні щити, десь просідали. Гладка, майже глянцева поверхня

сланцю не дозволяла льоду зачепитися — конденсат від бурі просто скочувався вниз,

утворюючи повільні, крижані водоспади.

На перший погляд планування здавалося абсолютно хаотичним і

нелогічним. На тонких, довгих колонах, немов криві стільниці, покоїлися

мости. Вузькі, відкриті всім вітрам. Між колонами розташовувалися масивні

арки, прикрашені барельєфами. На камені були майстерно висічені кремезні,

схожі на барильця фігури, зайняті ковальською справою. Одні кували витончені огорожі,

інші — складні механізми. І лише в найдальшому кутку барельєфа майстри, зі

спотвореними від напруги обличчями, неохоче кували мечі та сокири. Судячи з усього,

цьому народу була огидна війна, і зброю вони створювали лише за суворої

необхідності.

По периметру випадковим чином височіли вежі різних форм

і розмірів. Одні звужувалися догори, нагадуючи трикутні призми, інші

являли собою монолітні циліндри. Їх з'єднували десятки тих самих вузьких

підвісних містків. Що з тактичної точки зору було божевіллям — мости йшли під

крутими кутами. Послизнешся на такому переході, і покотишся вниз як по

крижаній гірці прямо в безодню.

Утім, деякі вежі були багато інкрустовані

різнобарвною мозаїкою. Я помітив символи ковадла, шестірні, розкритої

книги. І лише над масивним входом до центральної вежі красувався герб,

що об'єднував усі ці символи навколо важкого ковальського молота.

— Вхід, — я вказав на низьку, двостулкову браму з

товстого дуба. Дерево давно позеленіло від часу та грибка, але, варто віддати

належне будівельникам, усе ще трималося в петлях.

Отвір був настільки низьким, що навіть Удзану довелося сильно

пригнутися.

«Тільки пригнись гарненько, а то буде як минулого разу»,

— єхидно порадила Тсуна в моїй голові.

«Ти про той випадок у копальні, коли я зніс одвірок черепом?»

«Саме про нього».

Прислухавшись до голосу розуму, я зігнувся майже вдвічі і

протиснувся в пиловий морок услід за іншими.

Щойно важка стулка зачинилася, відрізаючи нас від виття

крижаної бурі, Аран клацнув пальцями, закликаючи тьмяну сферу світла.

Ми опинилися в просторому, гулкому приміщенні. На кам'яних

стінах висіли іржаві кріплення для смолоскипів. Прямо по центру розташовувалася

масивна глянцева стійка, вкрита віковим шаром пилу.

— Класичний контрольно-пропускний пункт, — констатував

я, оглядаючи периметр. — Охорона перевіряла прибулих перед допуском у

внутрішній двір. Праворуч — сліди гвинтових сходів.

Удзан підійшов до стійки і здув з неї сірий покрив, піднявши

хмару їдкого пилу.

— Не найжвавіше місце, так?

Я промовчав, продовжуючи сканувати кути. У незнайомій

фортифікаційній споруді розслаблятися не можна ні на секунду.

Аран тим часом зайшов за стійку і спробував висунути

шухляди в пошуках зачіпок, але звідти посипалася лише потерть і зотлілі шматки

пергаменту.

— Учителю, навіть не витрачай час, — кинув я. — Папір у такій

вогкості за століття перетворюється на прах. Будь-які тактичні схеми або журнали

варти давно знищені часом.

Аран схрестив руки на грудях.

— У цій потерте міг бути герб або печатка, щоб зрозуміти, чия

це база.

Удзан ляснув мене по плечу здоровою рукою і вказав нагору.

— Пішли перевіримо другий поверх, поки старий воює зі стародавнім

туалетним папером.

«А чом би й ні?» — озвалася Тсуна.

Дійсно. Ми підійшли до того, що залишилося від сходів.

Піднятися по цих гнилих уламках було фізично неможливо. Стелі тут були

розраховані на вентиляцію, заввишки метри чотири, що різко контрастувало з

низькими дверними отворами.

— Ідея-то хороша, але як ми туди заберемося? — Удзан

безпорадно розвів руками.

Не відриваючи погляду від квадратного отвору в стелі, я просто

зігнув кістяні коліна і, з силою відштовхнувшись від кам'яної підлоги, зробив

різкий вертикальний стрибок. Приземлився на край другого поверху досить м'яко,

хоча суглоби все одно зрадницьки рипнули в тиші.

Миттєва оцінка обставин: пасток немає, засідок немає.

Просторе, добре обладнане приміщення.

Я звісився вниз і простягнув руку.

— Периметр чистий. Підсадити?

Удзан хмикнув.

— Ще б пак. Померти від нудьги внизу я завжди встигну.

Знизу долинуло невдоволене бурчання Арана:

— Мені вся ця витівка теж не подобається. Але хтось же повинен

вести розвідку.

Я легко висмикнув однорукого мечника наверх. Він злегка

приклався плечем об край отвору, але навіть не скривився. За секунду поруч із

нами зі згустку чорного диму матеріалізувався Аран — він віддав перевагу використати

короткий тіньовий крок магії Хаосу, щоб не бруднити мантію уламками сходів.

Озирнувшись, ми зрозуміли, що потрапили в колосальну кузню.

Удзан заворожено підійшов до велетенського ковадла,

що перевершувало розмірами Леона, і легенько стукнув по ньому піхвами. По залу

рознісся чистий, гармонійний дзвін ідеального металу.

— Навіває спогади... — тихо промовив ветеран.

— Ти якось пов'язаний із ковальською справою? — поцікавився я.

Удзан потер підборіддя:

— Мій батько був ковалем. Я мав успадкувати його справу,

але мені більше до душі припала армійська дисципліна. Сидіти цілими днями і

монотонно стукати молотом — занадто нудно.

Я видав короткий скрегіт, що замінював мені посмішку.

— Комусь же треба постачати армію хорошою сталлю.