Студений світ

Ми стояли в широкому, залитому м'яким світлом коридорі. Стіни з білого кварцу й теплого бурштину разюче контрастували з кривавим смородом недавніх підземель.

Поки ми йшли до важких залізних дверей у кінці коридору, Аран глухим голосом закінчив свою розповідь. Про смерть Агури. Про те, як Ренальд холоднокровно вбив власну матір.

Ця новина змусила подумки здригнутися. І річ була зовсім не в гострому жалю — колишня королева ставилася до кістяного попутника вельми прохолодно. Вражало інше: доручення Аїда виявилося фізично нездійсненним.

Стоп. Аїд хизувався своєю всемогутністю, заявляв, що смикає за ниточки магії й бачить картину в цілому. Але він не передбачив, що Ренальд уб'є Агуру? Для бога це занадто грубий, непростимий прорахунок. Якийсь він недостатньо божественний.

А якщо копнути глибше... навіщо взагалі владиці потойбічного світу здалася вигнана стара дварфійка? Теоретично, вона йому даром не потрібна. Він просто використав мій борг як інструмент для чиєїсь чужої багатоходівки.

Інтуїція ветерана тут же почала вибудовувати лячну логічну послідовність. Ренальд уже працює з імперськими академіками. А ким був той таємничий «чоловік», який двісті років тому з'явився до дварфів і погрожував вирізати ціле королівство армією? Такий ресурс є тільки в Імперії. Цілком можливо, це був сам Імператор або хтось із його найближчого оточення.

Якщо Ренальд збирає для них штучну армію големів, то жива мати-королева в руках наймачів стала б ідеальним важелем тиску. Бездоганним заручником на випадок, якщо божевільний рунний геній вирішить зірватися з повідка. План ляльководів був ідеальним, але вони фатально прорахувалися в психології. Вони думали, що син відчуває до матері хоч якісь людські почуття. А він стер її на порох, навіть не змигнувши.

Зупинившись біля дверей, Аран рішуче відсунув мене вбік, перериваючи цей потік роздумів.

— Давай цього разу я. У тебе якась проблема з дверима в цьому місці.

Ми ступили всередину.

Це виявилася невелика, брудна квадратна кімната. Відсутність яскравого світла й шар пилу на підлозі миттєво зруйнували ілюзію розкоші.

У центрі стояв лячний апарат: кам'яне крісло, у підлокітники якого були вмонтовані металеві рукавиці, помережані згаслими рунами. Від крісла тяглися трубки до громіздкого механізму зі скляних колб і циліндрів. Це був пульт керування големами. І той факт, що хімера була знищена перевантаженням, пояснював, чому Ренальд зараз кашляв кров'ю — магічний відкат ударив прямо по оператору.

Але всю увагу прикувала до себе постать у кутку.

За матово-чорним, запиленим піаніно сидів хворобливо худий чоловік. Його сухі пальці з величезними труднощами натискали на клавіші, видобуваючи важку, похмуру мелодію. Було видно, що він не музикант — йому просто бракувало фізичної сили.

Навіть зі спини він абсолютно не був схожий на дварфа. Жодної ширини плечей, жодної кремезності. Сальне, брудне волосся бурульками спускалося до лопаток. Дивлячись на цю згорблену постать, я виразно зрозумів: переді мною істота, що переживає крайню, термінальну стадію екзистенційного виснаження.

Маг такого неймовірного, проривного розуму міг би без зусиль звести собі сліпучу золоту тронну залу. Міг би оточити себе атрибутами абсолютної влади, проєктуючи свою геніальність на все довкола, впиваючись власною величчю. Але Ренальд виявився божевільним генієм, геть позбавленим марнославства й жадібності. Усі його епохальні відкриття та прориви в рунній інженерії, схоже, не приносили йому ані краплі задоволення. Здавалося, його взагалі не турбує ані власний зовнішній вигляд, ані те, що з одягу на ньому були лише старі, затерті до дірок лляні штани. Він не жив. Він просто догнивав за інерцією.

Догравши, він із глухим стукотом опустив дерев'яну кришку й повільно повернувся до нас.

Суха, пергаментна шкіра туго обтягувала череп неприродно високого дварфа. На обличчі не читалося нічого, крім мертвого холоду. Атрофовані м'язи не дозволяли виражати емоції, тому все його єство хлюпало в глибоких, як безодня, очах. Цей погляд тиснув інтелектом, фанатичною іскрою глузду й морем вікового фізичного болю.

— Приємно познайомитися з вами... наживо, — хрипко вимовив Ренальд, ледь помітно кивнувши.

Такого від ворога не очікував ніхто.

Тсуна зістрибнула з мого плеча й підійшла впритул до його ноги.

— А ти мені подобаєшся! — заявила вона. — Але чому від тебе сахаються абсолютно всі елементи?

Ренальд знову повільно кивнув.

— Я... не можу синтезувати ману своїм ядром. У звичайних істот воно поповнюється за рахунок фону та власної генерації. Моє ж ядро — Чорне. Воно абсолютно порожнє. Я можу витягати з простору лише жалюгідні порошинки.

Очі Арана розширилися від шоку.

— Але як ти тоді ще живий?! Побачивши тебе на власні очі, заперечувати це просто смішно.

Ренальд спробував відповісти, але зайшовся клекітливим кашлем, бризкаючи кров'ю.

— Прошу... вибачення. Втрата маріонеток дає сильний відкат. Мені важко... говорити.

Довгим пальцем він указав на стіл, заставлений склянками.

— Чи не міг би хтось... подати мені он той флакон? Будь ласка.

Підійшовши, я взяв склянку і вклав у його тремтячі руки. Ренальд обхопив флакон і з силою розбив його об свої груди. Уламки бризнули врізнобіч. Під блідою шкірою яскраво спалахнула й згасла золота руна.

— Невже ти навіть... — почав я.

— Так, — видихнув він. — Мені довелося оперувати себе наживо. Вигравірувати руну, що змушує ядро всмоктувати чисту енергію з еліксирів, аби органи не відмовили.

На його виснаженому обличчі почала проступати певна подоба емоцій. Спираючись на піаніно, він важко підвівся.

— Я щиро заздрю тобі, Лінку. У тебе є все. Вірні супутники, елементаль, величезна сила. Просте життя. І не питай, звідки я знаю твоє ім'я — мої вуха чують вас від самого порогу.

Я втупився в нього, відчуваючи глухе роздратування.

— Заздриш?! — кістяний кулак ударив у груди. — Тоді ти повинен розуміти, що крім цього в мене немає нічого! Я порожня оболонка! Я не відчуваю холоду вітру, не відчуваю м'якості ліжка! Я навіть спати не можу, як ти!

Ренальд не відповів. Він просто опустив голову, оголивши шию, немов смертник перед плахою.

— Ну, думаю, на цьому можна й закінчити. Ви перемогли. Моє життя належить вам. Нарешті цей столітній кошмар урветься... і, можливо, моя душа знайде краще тіло.

Рука Арана, оповита закляттям, уже зметнулася над головою дварфа. Але я жорстко перехопив зап'ястя вчителя.

— Зупинися.

Аран спантеличено звів брови.

— Чому?

— Він не винен у своїй долі. Відпусти його.

Я розтиснув пальці. Аран відступив на крок, люто схрестивши руки.

— Давай я нагадаю, хто годину тому намагався стерти тебе на порох? Хто вбив власну матір без краплі совісті?! Хто ставив досліди над своїм народом?!

Слова били в ціль. Але моє рішення було підкріплене обіцянкою, даною Тсуні на балконі: чинити так, як велить серце.

— Відкинь це! — відрізав я. — Як думаєш, сильно б ти відрізнявся від нього, народися ти калікою з Чорним ядром серед тих, хто зневажав тебе за слабкість?!

Аран закотив очі, визнаючи поразку в суперечці, і махнув рукою.

— Роби як знаєш.

Я подивився на Ренальда. У тьмяному блиску моїх очниць відбивалася його жалюгідна постать. Невже світ зобов'язаний ділитися тільки на чорне й біле? У найчистішому світлі є плями гнилі, а в пітьмі — краплі правильного. Я цінував те, що він прийняв поразку з гідністю, значно більше, ніж засуджував його за гріхи.

— Ренальде. Підніми голову.

Він підкорився.

— Ти справді хочеш покинути цей світ? Чи ти був би не проти змінити сторону конфлікту... на нашу користь?

Його очі звузилися.

— Але... чого ти хочеш від мене?

Я акуратно, намагаючись не зламати його тендітні кістки, поклав важку руку йому на плече. Невже в ньому все життя шукали лише вигоду?

— Просто живи так, як хочеш ти сам.

Він ошелешено мовчав.

Добре, перефразую для геніїв.

— Станеш моїм другом?

З лівого ока Ренальда викотилася сльоза, змішана з кров'ю, і повільно поповзла запалою щокою.

— Дякую... — прошепотів він жалюгідним голосом, що зривався. — Дякую! Дякую тобі!

Він упав на коліна, розридавшись, випускаючи назовні бурю болю й відчаю, що накопичувалися в ньому століття.

Тсуна тут же вклинилася в зворушливу мить.

— Ну ти подивися на нього! Довів бідолаху до нервового зриву! Батечку ти наш усепрощаючий!

Від безглуздості ситуації всі, включно навіть зі схлипуючим Ренальдом, нервово посміхнулися. Тсуна, як завжди, влучила в яблучко — драматизму стало занадто багато.

Простягнувши руку дварфу, який усміхався крізь сльози, я допоміг йому підвестися.

— Пробач, я не можу всміхнутися у відповідь чи щось на зразок цього. Але я щиро радий, що ти вирішив боротися, а не шукати легкого кінця.

І, не знайшовши нічого кращого, я просто підняв догори кістяний великий палець.