Студений світ

Через деякий час

Сівши на тверду підлогу полігону, я поставив собі логічне запитання: скільки взагалі минуло часу? Свій внутрішній таймер я втратив десь на позначці в шість годин.

Це було приблизно триста сорок зламаних мечів тому?

«Триста п'ятдесят шість, якщо бути точною, — позіхнула у свідомості Тсуна. — Може, час закруглятися?»

Ні. Поки тіло не запам'ятає потрібний ритм, я не зупинюся на півдорозі. Точніше, поки цей ритм не вловлять мої думки. Звичайна кістка нічого запам'ятати не може, у неї немає м'язової пам'яті, тож тепер усі мої рефлекси зароджуються виключно в ядрі, у самій свідомості.

Твердо впершись ногами в підлогу, довелося знову підвестися й зробити крок до понівеченого моноліта.

Тільки зараз стало помітно, що весь простір величезного полігону заволокло густим синьо-блакитним серпанком.

Варто було опустити погляд, як виявилася причина: з кожної мікроскопічної пори кісток повільно, безперервно сочилася мана такого ж кольору. Невже знову передозування?

«Не впевнена, — відгукнулася елементаль. — Минулого разу витік був не таким масштабним. Можливо, твоє ядро зараз працює на абсолютній межі пропускної здатності, але ти не блокуєш надлишки, дозволяючи їм вільно стравлюватися в повітря, тому отруєння не відбувається».

У цьому була логіка.

«Як ти почуваєшся?»

Погано. Ментально я був виснажений до краю. Голова гуділа так, ніби череп готовий був тріснути по швах, але впертість гнала вперед.

Пославши короткий імпульс до руни на ядрі, я матеріалізував черговий крижаний меч. За ці години я встиг прив'язатися до нього. У минулому житті, поки мені не викували клинок із найкращої імперської сталі, звичайні мечі кришилися на порох просто від сили моєї хватки. Цей же крижаний конструкт стабільно витримував як мінімум один позамежний удар.

Крижані ліани звично обвили передпліччя, розпускаючись холодними трояндами. З кожним разом ця магія здавалася мені все досконалішою.

Виставивши руку, я знову приставив лезо впритул до металу.

Вихор мани рвонув із ядра, переповнюючи кістки. Через дику втому контроль падав, і частина енергії просто зривалася з руки, вливаючись у навколишній серпанок.

Ще раз!

Дзвін. Скрегіт броньованих плит. Знову удар. І знову. Ще. Ще.

Кожного разу клинок розлітався уламками, але я вперто створював новий. Удар, фінт вільною рукою, вертикальний зріз, діагональний...

Спроба за спробою. Я виковував свій новий бойовий стиль на ковадлі власної залізобетонної волі. Нехай прогрес мікроскопічний. Нехай кістки сточаться на порошок, а свідомість згасне. Кожен мій удар повинен стати не просто рефлексом. Він повинен стати продовженням моєї душі.

Розсіяна в повітрі волога почала стягуватися до мене, немов я був епіцентром шторму, відгукуючись на присутність водяного елементаля. Але... кожна крапля чомусь огинала мої кістки, сахаючись від мене, як дика тварина від лісової пожежі.

Чому?

Чому водна стихія раптово стала уникати мене? Чому я взагалі відчуваю, як щось глибинне, первісне всередині мене відторгає елемент води, немов чужорідну заразу? Чому мені кожного разу доводиться свідомо клацати тумблером у ядрі, щоб скористатися силою Тсуни? Хіба Аїд не казав, що елементаль — це лише фізичне підтвердження моєї спорідненості зі стихією?

Ментальний голос Тсуни раптово здригнувся.

«Н-не хочу переривати твоє самокатування... але, здається, я знаю справжню причину. І вона... лякає».

Що? Кажи негайно!

Думки елементаля в моїй голові почали стрімко розпливатися, втрачати чіткість, немов я раптово сильно сп'янів. Одне було ясно напевно: Тсуна задихалася. Наш нерозривний зв'язок обривався короткими, болісними спазмами. Але я стабільно тримав потік мани зі свого боку! Проблема була на її кінці дроту. Як таке можливо? Ядро єдине зі сферою!

Концентрація впала. Чергова спроба зловити резонанс зірвалася на двадцять третьому ударі.

Крижаний меч розсипався завчасно, і в сталь монумента на повній швидкості влетів мій голий кулак. Пролунав хрускіт — по суглобах пальців і п'ясткових кістках змією побігла тріщина. Байдуже, скоро зростеться. Куди важливіше було зрозуміти, що відбувається з напарницею!

Зосередившись, я зрозумів, що фізично Тсуна неушкоджена. Але її свідомість... вона була жорстко, агресивно пригнічена. Заблокована чимось зсередини мого ж ядра.

Я різко обернувся.

Синьо-блакитний серпанок випарувався без сліду. Уся вода, що ще секунду тому кружляла навколо мене, тепер у паніці забилася по найдальших кутках полігону, подалі від центру. Подалі від... мене?!

Це не мало жодного сенсу. Вода завжди тягнулася до мене, охоче відгукуючись на найменше бажання. Чому зараз вона зрадила мене?

І тут у моїй голові пролунав голос. Улесливий. Сичащий. Липкий.

«Так... Зовсім як ти тоді зрадив свою Королеву. І тепер магія відвернулася від тебе, викинувши, як зламану іграшку. Іронічно, чи не так?»

Холоднокровність тріснула. Я з усієї дурі впечатав кулак у кам'яну підлогу, несвідомо використовуючи нову техніку удару без замаху. Полігоном прокотився гуркіт.

Я нікого не зраджував! Це був наказ!

Голос у голові гидко захихотів.

«А коли ти холоднокровно, без жодної емоції спалив її мертве тіло в камінній печі? Коли ти не залишив навіть дрібки попелу, щоб люблячий народ міг гідно поховати свого правителя... це теж був наказ?»

Я зобов'язаний був знищити сліди! Ти сам чудово це знаєш!

«Хто — я? Ти маєш на увазі самого себе?»

Я повільно підвів погляд від розбитої підлоги.

Прямо переді мною, затуляючи сяючий монумент, ширяло щось.

Хто ти? Або що ти таке?

У сутності не було тіла, але я чітко відчув, як вона насмішкувато похитала тим, що замінювало їй голову.

«Я — це ти. А ти — це я. Згадай. Чого вас учили на першому інструктажі в елітному загоні?»

Я знову вдарив кулаком по каменю.

Кажи прямо!

«Перший рік після твого переведення. Капітан вишикував вас на плацу й сказав: 'Жага крові — це не магія зі сльозливих книжок. У ній немає нічого чудесного чи окрилюючого'. Ох уже цей прагматизм старого вояки...»

Сутність цитувала мою пам'ять із лякаючою точністю.

Це я пам'ятаю чудово. І що? Це були просто слова, щоб молодняк не зазнавався, відкривши в собі ауру вбивці!

«А що, як ти зрозумів старого докорінно неправильно? Що, як він мав на увазі щось буквальне?»

На що ти натякаєш?

Простір переді мною спотворився. Повітря згорнулося в щільний вузол, набуваючи псевдофізичної форми. За метр від мого обличчя завис гігантський, зітканий із багряної енергії череп. Його поверхня складалася з тисяч крихітних, гострих як бритва трикутних уламків. І в кожному з цих уламків безперервно транслювався спогад із мого минулого життя. І кожен із них закінчувався чиєюсь жорстокою смертю.

«Я натякаю на те, що Я — твоя єдина справжня сила, — прогарчав мозаїчний череп. — Мене називають по-різному. Аура. Жага крові. Смертельна воля. Але найчастіше з губ ваших жертв зривається інше слово. 'Кі'. Кі душі».

Тобто... ти — фізичне втілення моєї вбивчої волі?

Череп важко хитнувся.

«Тепер ти ближче до істини. Знаєш, чому я вирвався на волю? Чому заговорив, хоча раніше ти вважав мене лише безмовним інструментом?»

Уявлення не маю.

Череп загрозливо клацнув багряними щелепами.

«Тому що ти намагаєшся всидіти на двох стільцях! Ти не можеш змиритися з тим фактом, що ти — це МЕЧ. Інструмент бійні! А вся ця вода, лід, руни — жалюгідна запозичена сила! Як думаєш, чому елемент води зараз забився по кутках?»

Чому? Це запитання дійсно терзало мене.

«Тому що вода БОЇТЬСЯ нас! — заревло Кі. — Ми сильніші! Твоя істинна суть — це мистецтво забирати життя клинком! А все інше — мішура й подачки богів!»

Тієї ж секунди всі тисячі уламків на поверхні черепа синхронно показали одну й ту саму сцену: я стискаю руків'я меча. У крові. У багнюці. На параді. Гладко відполірований клинок чи зазубрений шматок сталі — байдуже. Тільки меч.

ЦЕ БРЕХНЯ! — лють закипіла в неіснуючих венах. — Я — це не тільки мистецтво вбивати! І сила Тсуни тепер теж моя! Я не просто підібрав її як трофей із трупа! Я пізнаю її глибину старанністю, кров'ю й потом!

Багряний череп подався вперед, опинившись за міліметр від мого обличчя. Я зазирнув у нескінченну, обертову м'ясорубку його очниць. Мене немов затягувало в безодню власного божевілля, але я зробив єдине, що міг.

Я з розмаху вдарив своєю лобовою кісткою прямо в лоб цього енергетичного паразита.

Череп беззвучно відлетів на пару метрів назад, зависнувши в повітрі.

«Але тоді чому?! — у голосі сутності зазвучала відчайдушна, болісна істерика. — Чому ти радишся з цим дівчиськом-елементалем, а не зі своєю первісною суттю?! Ти вічно покладаєшся на магію, засуваючи фехтування — основу себе! — на задній план!»

І тут напруга відпустила. Нарешті стало кристально ясно, чого домагалася власна підсвідомість.

Життя йде тут і зараз, але думки постійно повертаються назад, порівнюючи нинішнього бійця з тим сліпим ланцюговим псом із минулого. Але все вже інакше. Рішення було прийнято ще там, на балконі з Тсуною. Бути просто тупою зброєю помсти більше немає жодного сенсу. Достатньо було побачити, на що перетворилося життя людей під владою Імперії: вони до тваринного жаху бояться правителів і сліпо відхрещуються від будь-яких істинних знань. Ціла раса дварфів вирізана під корінь за прямою волею Імператора. Унікальні таланти втоптуються в багнюку, як це сталося з Ренальдом, а тих, хто щиро прагне пробитися нагору, наглухо закупорюють кришкою соціального дна — Клементин і Удзан тому живий доказ. Миритися з подібною реальністю не можна. Намагатися вирішити все дипломатією й розмовами — у кращому випадку марно.

А значить, залишається лише одне: міцніше стиснути руків'я меча й викроїти нову реальність власними руками.

І для такої масштабної мети знадобиться абсолютний, ідеальний баланс. Потрібне як досконале фехтування, так і руйнівна міць магії. Не порізно. А в єдиному, нерозривному симбіозі.

Тож закрий пащу, зникни й повертайся на своє місце! — подумки викарбував я, вкладаючи в наказ усю свою непохитну волю.

Багряний череп спалахнув і беззвучно розсипався тисячами іскор, утягуючись назад у ядро.

Фантомне відчуття задухи зникло. Гнітюча аура Кі остаточно розсіялася. Ментальний канал із Тсуною тут же очистився, і ним потекло рівне, спокійне тепло води.

Уперше з моменту переродження я відчув абсолютну гармонію між своїм клинком, своєю магією і своїми цілями.