Студений світ

Десь хвилин через сорок я перевів погляд на стіну, де мірно цокав старовинний годинник. Стрілка невблаганно повзла до першої години ночі. Невже ми так довго поралися в цих клятих підземеллях?

«Ти ще та черепаха», — пирхнула в голові Тсуна.

Не забувай, черепаха в підсумку випередила зайця.

«Про що ти взагалі?» — не зрозуміла елементаль.

Байдуже. Просто нав'язлива фраза з минулого життя.

Ренальд, сидячи за столом, уже відверто куняв, краєм ока стежачи за подіями. Аран задумливо шкрябав нігтем гладко відполіроване дерево.

— Я, звісно, можу обходитися без сну кілька діб, підтримуючи бадьорість маною, — мовив учитель, порушивши тишу. — Але от Ренальду, гадаю, давно час до ліжка.

Тсуна, за звичкою матеріалізувавшись на моєму плечі, схилила голову набік:

— Чому це? Хіба тобі спати не потрібно так само, як і будь-якій людині?

Аран утомлено потер очі основою долоні.

— Чим сильніше ядро, тим щільніший потік мани, що циркулює тілом і живить тканини. Це єдине виразне пояснення, яке я можу дати. І так... схоже, мене нарешті наздогнала втома від усього, що сталося.

Якщо замислитися, маг не спав уже майже добу.

«Адреналін не дозволяв йому розслабитися до цієї самої миті, — подумки пояснила Тсуна. — Ось його й накрило лавиною».

Аран подивився на дварфа, який до цього моменту вже повністю впустив голову на складені руки, повільно й важко кліпаючи.

— Ренальде. Може, перемістиш нас куди-небудь у більш придатне для сну місце?

Виснажений дварф стріпенувся й відірвав голову від стільниці.

— Так... Тут, під Замком, є кілька незадіяних кімнат. Але не уявляйте собі королівські хороми. Вони простенькі. Раніше в них жили служниці, але після того, як я навчився створювати големів і скелетів, потреба в таких помічницях відпала.

Аран раптово пожвавився й хитро підморгнув Ренальду. Моя кістяна щелепа мимоволі брязнула від передчуття.

— Ну, як людину я тебе, звісно, розумію. Потреби і все таке... Але зі скелетами?! Лінку, ти вже не ображайся.

Я лише мовчки відмахнувся.

На сухій, пергаментній шкірі дварфа проступив густий червоний рум'янець.

— Я мав на увазі, що служниці потрібні були мені виключно для прибирання лабораторії! Я б і подумати про таке не насмілився!

Але його плутані виправдання лише змусили Арана розреготатися на повний голос.

— Іди вже звідси, старий збоченцю! — огризнувся збентежений Ренальд.

— Так-так, — відсміявшись, маг неквапливо ступив у рунне коло телепортації. — Ну що, будеш мене переміщати, столітній незайма...

Договорити Аран не встиг — простір блимнув, проковтнувши його постать.

Ренальд важко зітхнув, але коментувати витівку вчителя не став. Тсуна теж тактовно промовчала.

— Думаю, він трохи пом'якшав щодо тебе, — зауважив я.

Саме в цей момент я відчув гостру, майже болісну нестачу живих тканин обличчя, щоб просто по-дружньому посміхнутися цій зламаній істоті на знак розради.

— Проїхали, — дварф потер обличчя руками. — Я теж піду спати. Є якісь побажання, чи залишишся стирчати тут?

Пошкрябавши кістяним пальцем підборіддя, я прийняв рішення.

— Перемісти мене на той тренувальний полігон.

Ренальд розуміюче кивнув.

— Вирішив потренуватися перед сн... Ах так. Чим тобі ще займатися.

Підійшовши до кола, я емоційно підготувався до стрибка. Можна звикнути до легкого відчуття невагомості, але до миттєвої зміни картинки перед очима — навряд чи.

— На добраніч, мій друже, — тихо мовив я, ступаючи в руни.

В останню мить мені здалося, що на щоці дварфа блиснула сльоза.

Проте моя свідомість опинилася зовсім не там, де очікувалося.

Замість білих кварцових стін полігону мене обступила глуха, безпросвітна пітьма. Простір, характерний для вимірів Аїда. Хоча... чи справді він належить тільки йому? Чим довше я вдивлявся в темряву, тим дужче закрадався сумнів: можливо, це не його особистий світ, а якась закупорена банка непомірного розміру, що зберігає в собі первісну порожнечу? Ця пітьма наганяла незбагненний жах, і я всім своїм єством відчував її колосальні масштаби — моя свідомість разом із думками ніби плавала в цій темряві, раз у раз підхоплювана якимись неявними, фантомними хвилями. А бог Смерті лише користується цим місцем як зручною приймальнею.

Хай там як, цього разу в порожнечі з'явилася деталь інтер'єру. Довгий, монолітний кам'яний стіл розділяв мене й Аїда, який возсідав на холодному троні з високою спинкою. Царственим жестом, що не терпів заперечень, він указав мені на місце навпроти. З нізвідки виник простий стілець із твердої породи.

Підкоряючись безмовному наказу, я сів. Тієї ж миті на столі матеріалізувалися вишукані тарілки з їжею, що парувала, столове приладдя та білосніжні хустки.

У цьому ментальному вимірі моє тіло було абсолютно таким самим, як до переродження. Людським. Живим. Тепла шкіра вкрилася сиротами від дотику до холодного каменю стільця, а рецептори негайно забили на сполох, уловивши запаморочливий аромат смаженого стейка з пряними травами.

Інстинктивно я ковтнув слину, що набігла, але навіть не смикнувся в бік приборів. «Я не гідний такого ставлення після того, як провалив ваше єдине пряме прохання», — сказав би я, якби був якимось сліпим фанатиком божеств. Але я ним не був. А тому подібна раптова гостинність навіювала лише холодну настороженість. Під час нашої першої зустрічі Аїд геть не справляв враження всепрощаючого добряка, тож цей бенкет виглядав швидше як перевірка або пастка.

Аїд, чия шкіра переливалася обсидіановим блиском, вальяжно взяв виделку й ніж. Шматок за шматком зникали в бездонному роті володаря загробного світу, поки він повільно, з показовою насолодою пережовував їжу.

Усі мої жили тремтіли від фантомного голоду, непереборно тягли до тарілки, але я стримував себе, уп'явшись пальцями в підлокітники. Я був на межі зриву.

Нарешті, промокнувши губи хусткою, Аїд заговорив своїм глибоким, рокочучим голосом:

— Не голодний? А я ж думав, ти до зубного скреготу заздрив тому найманцю Леону, коли він жував сушене м'ясо.

Я опустив голову.

— Справа не в цьому.

— Невже вважаєш себе негідним трапези богів?

Я коротко кивнув. Обличчя бога розрізала білосніжна посмішка, схожа на перевернутий півмісяць.

— Мені подобається твоя відданість і самоконтроль, солдате. Але все ж... я повинен покарати тебе за допущену помилку, чи не так?

Він злегка нахилився над столом. І хоча між нами було не менше шести метрів, його шия й обличчя з огидним, вологим хрускотом витягнулися вперед, поки порожні очниці не опинилися впритул до мого обличчя.

Від первісного жаху я до хрускоту в суглобах стиснув підлокітники. Накотила паралізуюча, нудотна фізична слабкість. Я відчув, як щось чужорідне, холодне й слизьке копирсається в моїх думках, немов змія, що повзає у високій траві. Я не відчував такої глибокої, абсолютної безвиході з моменту своєї першої смерті. Ментальне насильство в чистому вигляді.

Щойно тортури припинилися, обличчя Аїда з чавкаючим звуком втягнулося назад. Бог знову вальяжно відкинувся на спинку трону.

Їжа на столі розчинилася в повітрі. До глибини душі було прикро, що я так і не доторкнувся до стейка, але, нагадавши собі, що я не тварина, яка підкоряється рефлексам, я проковтнув клубок у горлі.

— Якщо вже твої наміри все ще чисті... — протягнув Аїд, — вчинимо інакше. Оскільки ти не зміг виконати те прохання й обставини склалися по-іншому, думаю, буде справедливо попросити тебе про дещо інше натомість.

Я кивнув, визнаючи його логіку.

— У цьому світі залишилося шість незайманих гробниць, — продовжив бог. — Але для початку тобі потрібно стати значно сильнішим. Щойно ти, на мою скромну думку, досягнеш потрібного порогу могутності, у твоїй пам'яті автоматично закарбується їхнє розташування.

— Можна детальніше? Що за гробниці?

— Як і в будь-якого бога, що поважає себе, у мене були віддані послідовники, які зводили монументи й храми на мою честь. Проте тисячоліття тому конкуруюча секта вирізала мою паству під корінь. Залишилися тільки ці шість укриттів, які раніше використовувалися для молитов. І в кожній із них приховані фрагменти стародавнього алфавіту.

— Ти маєш на увазі...

— Так, — перебив Аїд. — Алфавіт, який можна використовувати в рунній мові. Істинні символи.

— І що саме я повинен там зробити?

Аїд склав обсидіанові пальці в замок.

— Звільни мої храми від культистів, які осквернили їх. Завдяки цьому мій зв'язок зі світом зміцніє, і сила поповнюватиметься швидше.

Я уважно подивився на нього.

— Ти хочеш вибратися з ув'язнення?

Він повільно кивнув.

— Божественна сила напряму залежить від віри послідовників.

— Але навіть якщо я зачищу їх... хіба від порожніх стін збільшиться кількість твоїх шанувальників?

Бог розслаблено відкинувся назад.

— Про кількість пастви говорити зарано. Поки що мені буде достатньо того, що сильнішим станеш ти сам.

Я схрестив руки на грудях, вибудовуючи логічний ланцюжок.

— Значить, схема така: я зачищаю гробниці, здобуваю невідомий рунний алфавіт, вчуся ним користуватися, стаю сильнішим, а ти поповнюєш крихітну частинку своєї сили. Так?

— Саме так.

— Але чому тоді ти просто не вкладеш ці знання мені в голову просто зараз? Це ж твої храми. Твоя мова.

Обличчя Аїда спохмурніло.

— Моя свідомість розірвана на частини. Зараз ти розмовляєш лише з уламком того, що від мене залишилося. І ця конкретна сутність не знає багато чого. Включно з потрібним тобі алфавітом.

Я на секунду замислився.

— Чи означає це, що інші частини тебе можуть бути замкнені в цих самих гробницях?

Аїд усміхнувся, оголивши білі зуби.

— Ти, як завжди, мислиш неординарно, солдате. Так, таке вельми ймовірно. Свого часу в мене був Апостол, через якого я досліджував світ і намагався зупинити тих єретиків. До слова, для богів існує абсолютна заборона на пряме втручання у справи смертних, але на Апостолів це правило не поширюється.

Картина остаточно склалася. У мене не залишилося запитань.

— Ясно. Сподіваюся, цього разу я не підведу.

Із цими словами кам'яна підлога піді мною зникла, і я провалився в безодню.