Студений світ

Розповідь від імені Лінка (повернення до початку сцени в печері)

Дідько! Я випатрашив уже з десяток тварин, але в жодної з них не було навіть запліснявілого червоного ядра! Який непотріб!

У люті я жбурнув випатрашену тушу фіолетового вовка в стіну печери. Марнування часу!

Голод із кожною секундою дряпав виворіт розуму дедалі сильніше. Дійшло до того, що в нападі божевілля довелося рвати це падло зубами. Розум послужливо підкидав фантомні спогади про текстуру сирих волокон, переконуючи, що м'ясо пісне й несмачне, немов пісок. Але все це було лише ілюзією, порожньою грою пам'яті: пережовані шматки просто провалювалися крізь кістяну щелепу й порожні ребра, з вологим чавканням падаючи на брудну підлогу. Ядру не була потрібна плоть. Йому була потрібна мана! Чиста, невикористана, що б'є джерелом, як джерельна вода!

Сенсори вловили легкий рух біля входу.

Тікає? Логічно. Але такий результат мене не влаштовував. Це людина. Студент. Пріоритетна ціль. До того ж я хотів хоч із кимось поговорити... Тсуна досі не відповідала на мої подумні поклики. Ментальний зв'язок був мертвий.

«Хто ти такий? Ти не схожий на штучно створену тварюку на кшталт того вовка», — тремтячим голосом запитав спійманий хлопчисько.

Я відвів погляд від його перекошеного обличчя, втупившись у краплю вологи, що стікала кам'яною стіною. Подолавши звивистий шлях, вона злилася з невеликою калюжкою на підлозі.

Мабуть, мені треба бути як вода... Безформним. Аморфним. Але не тією покірною водою, що приймає форму склянки. Ні. Вода може бути цунамі, що змиває міста. Вона може бути плавною, а може трощити каміння.

Я знову перевів палаючий погляд на малого.

— Хто я такий? — луною відгукнувся я. — Питання занадто велике, щоб розповідати все. Тобі достатньо знати, що я старший за тебе на ціле життя. І бачив безумства куди страшніші за цей жалюгідний іспит.

Студент напружився. Моє Кі матеріалізувалося, перетворившись на клубочливу темряву. З моїх порожніх очниць повалив густий, майже відчутний на дотик похмурий дим, заповнюючи склепіння печери.

— Можна... — ковтнув слину хлопець. — Якщо вже я все одно помру, то послухаю, як ти тут опинився? Ти не схожий на покірного пішака Імператриці.

Моя долоня все ще стискала його плече. Я чекав, що він викине якийсь фокус. Але десь на задвірках затуманеного розуму билася слабка думка: «Відпусти його».

— Відверто кажучи, — повільно мовив я, — у цьому житті я мало чим відрізняюся від фіолетового вовка, якого щойно вбив. Така ж загнана тварина, яка намагається вижити. З одним лише застереженням: у мене є мета. Але тобі про неї знати нема чого.

Раптово на обличчі хлопчиська розквітла торжествуюча посмішка. Його тіло, починаючи з ніг, стало стрімко розпадатися на частки темряви.

Моя реакція зайняла менше десятої частки секунди. Пальці стиснулися з жахливою силою, вириваючи його плечовий суглоб разом із шматком ключиці.

Але закляття вже було завершено. Студент зник, телепортувавшись геть і залишивши мені на пам'ять лише відірвану, кровоточиву руку.

Кров, що юшила з розірваних артерій і капілярів відірваної кінцівки, була просякнута чистою маною. Я відчув дику спрагу й гіркий жаль від того, що ці дорогоцінні краплі просто падають на брудну підлогу.

Інстинктивно, не контролюючи себе, я встромив указальний палець прямо в м'які тканини відірваної руки, втягуючи в ядро забруднену людською плоттю ману.

Ейфорія.

Це почуття накрило мене з головою. Я висмоктав залишки мани з кінцівки досуха. Але щойно процес завершився, голод спалахнув із подвоєною силою.

— Більше! — хрипко вирвалося з моєї щелепи. — Мені треба більше!

Хлопець не міг піти далеко з такою раною. Він не зможе швидко її залікувати — його закляття Світла було настільки слабким, що ледь освітило цю печеру.

Я довгими кроками попрямував до виходу, очікуючи знайти його стікаючий кров'ю труп десь поблизу.

Але шлях перегородила суцільна монолітна стіна. Я точно пам'ятав, що поворотів тут не було. Магія Землі. Що ж, не проблема. Навіть якщо вона завширшки в десять метрів. Утім, сумніваюся, що це шмаркач здатний на таке масштабне чаклунство.

Від імені Даона (в лісі)

Будь ти проклята, фортуно! Він бісово швидкий!

Я завили від нестерпного болю, затискаючи вцілілою рукою зяючу рану на місці вирваного плеча. За мною травою тягнувся густий, широкий шлейф крові від самої точки телепортації.

Дистанційно вливши ману в залишену біля входу руну, я активував пастку. Двометрова кам'яна стіна з гуркотом вирвалася з породи, наглухо запечатавши вихід із печери.

Це мало затримати монстра хоча б на півхвилини. За цей час я зобов'язаний дістатися Горіхового дерева й зустрітися з групою. Їхній маг Світла зможе закрити рану!

Волочачи ноги, я витрачав жалюгідні залишки мани на те, щоб хоч трохи уповільнити кровотечу. Про біг не могло бути й мови.

Я встиг відповзти всього метрів на десять, коли сили покинули мене. Довелося завалитися в порожнє нутро старого, висохлого дуба. Зірвавши із себе залишки сорочки, я здоровою рукою та зубами почав перетягувати обрубок ключиці.

Пролунав оглушливий гуркіт.

Пропаливши малим полум'ям крихітний отвір у корі, я припав до нього. Контроль над вогнем — мій коник, тож спалити дерево випадково я не боявся.

Широченне лезо крижаного клинка з моторошним скреготом прошило мою кам'яну стіну наскрізь, вийшовши назовні. Але бар'єр устояв.

Усередині я зловтішно посміхнувся. Недарма я довгими вечорами відточував магію Землі. Викусіть, придурки, які вважали цей елемент марним!

Але моя радість захлинулася у викиді такого чудовищного адреналіну, який миттєво заглушив навіть біль від втрати руки.

Матір вашу... Він просто перерізав мою непробивну стіну на десятки крихітних кубиків усього за пару помахів! Немислимо! Без замаху, без підготовки!

Спочатку з пролому показалася його забруднена моєю кров'ю рука. Пальці з хрускотом уп'ялися в склепіння печери, залишаючи в камені глибокі тріщини. Слідом, із клубів кам'яного пилу та мороку, вийшов сам Жнець. Його колосальний чорний силует затулив світло.

Скелет тримав гігантський, непропорційно важкий крижаний меч паралельно землі. Повітря навколо леза стрімко охолоджувалося, конденсуючись у кристали льоду, що падали у високу траву.

Вогні в його очах горіли божевіллям, коли він раптом заговорив. І голос його прозвучав глузливо голосно:

— Ти ховаєшся в одному з цих дерев. Мені справді доведеться діставати тебе звідти по шматочках?

Я затамував подих. Він брав на понт! Він не міг бачити крізь глуху кору.

Потім сталося те, що назавжди залишиться моїм найгіршим кошмаром.

Я побачив лише розмитий оптичний міраж. Жнець без замаху, легким рухом кисті, провів лезом по повітрю. У просторі залишилася синя смуга, схожа на віддзеркалення місяця в річці.

Тієї ж десятої частки секунди стиснене повітря перетворилося на сяючий зелений півмісяць. Вакуумне лезо на трансзвуковій швидкості перетнуло десять метрів, що розділяли нас.

Час зупинився. Розум відчайдушно закричав: 150 метрів за секунду! У мене є жалюгідні шість сотих секунди!

Я звалився на дно дубового дупла, втискаючись обличчям у бруд і благаючи всіх відомих богів про диво.

Свист. Хрускіт падаючої деревини.

Розплющивши заплющені очі, я побачив чисте блакитне небо. Величезний дуб був ідеально рівно зрізаний прямо над моєю головою. І не тільки він. Ідеальна лінія зрізу просікла всю лісову смугу в радіусі п'ятдесяти метрів. Десятки вікових дерев із гуркотом валилися на землю.

На частку секунди я захопився цією міццю. Це був абсолютний шедевр магії та фехтування. Рівень, якого я завжди прагнув.

А наступної секунди я зрозумів страшне: шанси на те, що маг Світла та його група вижили в цій зоні зрізу, дорівнюють нулю.

Але паніка гнала вперед. У цього параноїдального Женця мав залишитися хоча б один сувій зцілення після різанини!

Вискочивши з пня, я рвонув на південь, до Горіхового дерева, забувши про біль і кровотечу.

Ззаду пролунав задоволений сміх, що крижанив душу.

— ТАК! ТАК! БІЖИ! У БУДЬ-ЯКИЙ ІНШИЙ ДЕНЬ У ТЕБЕ БУВ БИ ШАНС ВИЖИТИ! Я Б ВЧИНИВ ТОЧНО ТАК САМО!

Його голос ламався. Кожне слово звучало на різних тонах, наче з однієї щелепи говорили дві абсолютно різні істоти. Він остаточно злетів із котушок!

Скелет навмисно не скорочував дистанцію, граючись зі мною, як кіт зі скаліченою мишею. Але я фізично відчував холод, що йшов від його меча в мене за спиною.

Краєм ока я помітив замах. Поперек обпекло диким болем — поверхневий поріз.

Не звертай уваги! Не зупиняйся! Це не важливо! — як мантру повторював я, відраховуючи метри до дерева. Моєю єдиною метою було дістатися трупів групи, схопити зцілювальний сувій і спробувати підсунути монстру іншу жертву.

Ось воно! Горіхове дерево. На бігу я навіть не звернув уваги на розрубані навпіл тіла магів, що лежали в траві. Тц, маг Світла теж мертвий. Плекати нічого! Потрібна тільки його сумка!

Схопивши закривавлену сумку вцілілою рукою, я побачив проблиск надії. Скелет зупинився! Він завмер перед останньою вцілілою з групи — жалюгідною дівчиськом, що тремтіла від жаху.

Ідеально! Він відволікся! Я скинув хвіст!

Я біг далі, геть від цього місця, не звертаючи уваги на розпачливий, захлинаючийся крик дівчини. Визнаю, у ліжку вона була гарна, але Трея мені подобалася більше... До речі, куди вони з Тереном поділися?

Зупинившись біля підніжжя пагорба, я притулився до каменя, щоб розірвати печатку на лікувальному сувої.

І в цей момент у ніс знову вдарив густий, нудотний запах крові.

Невже?..

Розповідь від імені Лінка

Нехай біжить. У цього виверткого хлопця є потенціал зібрати довкола себе залишки студентів. Так мені буде навіть простіше загнати їх усіх в один кут.

Я опустив палаючий погляд на дівчину, що стояла переді мною навколішках.

Вона була настільки мініатюрною, що мій крижаний дворучник міг би послужити для неї пікою для страти.

Студентка ридала навзрид, розмазуючи по обличчю бруд і чужу кров.

— Благаю! Будь ласка, залиште мене в живих! Я готова на все, що завгодно! — вила вона.

Вона спеціально вигнула спину, демонструючи глибокий виріз розірваної сорочки.

На що тільки не йдуть люди перед обличчям смерті.

Я важко опустився перед нею на землю, схрестивши кістяні ноги. Від удару в повітря піднялася хмара пилу.

— Ти ж розумієш, що я скелет? — сухо запитав я.

Вона судомно закивала, розмазуючи сльози.

— Тоді ти маєш розуміти, що твоє тіло не може зацікавити мене в тому сенсі, в якому воно цікавило чоловічу половину вашої групи?

Вона відвела погляд, нервово смикаючи травинку.

— А-але ж має бути хоч щось, чим я можу бути вам корисною? — на її губах з'явилася жалюгідна фліртуюча посмішка.

Дратує. Типова паразитка. Все життя торгувала гарненьким личком, щоб змушувати здібних магів виконувати за неї брудну роботу.

— Звісно, — кивнув я. — Навіть така, як ти, може мені дещо дати.

— І... і що ж це?

Я злегка пригасив багряні вогні в очницях, намагаючись зобразити добродушність.

— Твоє тіло.

Вона густо почервоніла.

— Тіло?..

Я повільно простягнув кістяну руку до її шовковистого волосся. Вона покірно схилила голову. Яке дурне створіння. Вона навіть не вслухається в мої слова. Щоб розірвати цю ману Директора, я повинен суперечити самому собі.

— У минулому житті я б із задоволенням скористався цією пропозицією, — мовив я.

Вона з надією підвела погляд з-під водоспаду темного волосся.

— С-справді?

— Біжи. Закрий звідси... очі.

З моєї щелепи вирвався інший голос, хрипкий і чужий, який перебивав і спотворював мої власні слова. Не заважай мені робити те, що я повинен! — кричала друга сутність.

Дівчина нерозуміюче закліпала, марнуючи свої останні секунди життя.

— Що ви маєте на у...

Моя рука, яка мить тому тягнулася погладити її волосся, різким, безжальним ривком пробила її грудну клітку наскрізь. Кисть вийшла з боку спини, міцно стискаючи повне, мерехтливе блакитне ядро.

З невеликою практикою знаходити мана-ядра стало звичною справою. У більшості людей воно розташовувалося біля правої легені, симетрично серцю. І ця продажна студентка не була винятком.

Можливо, якби я зберіг їй життя, вона могла б допомогти тому однорукому втікачу зібрати більший натовп. Але я більше не міг чекати.

Я дивився на пульсуюче блакитне ядро, як зголоднілий звір на парне м'ясо. Неконтрольований Голод вибивав останні двері в моєму глузді, зносячи їх із петель.

Вишпурнувши бездиханний труп, я стиснув пальці, розчавивши ядро як скляну кулю. Чиста мана хлинула в мої кістки, розливаючись каркасом живильним теплом.

Але це тривало занадто недовго. Ейфорія випарувалася за кілька дорогоцінних митей, залишивши по собі лише зяючу порожнечу в душі. І Голод повернувся. Став ще сильнішим. Він пробирався з-під щілин свідомості, заповнюючи розум чужими думками.

Я опустив погляд на свою грудну клітку.

Невидимі до цього золоті руни Аїда, що обплітали моє ядро, почали слабо, але чітко пульсувати світлом.

Значить, ось твій шлях еволюції, боже Смерті? Червоний колір — це не межа, а лише лінія старту? Значить, мені потрібно більше! Мені потрібно більше блакитних ядер!

Сліпо підкоряючись спразі, я почав рвати й розкривати тіла вже вбитих мною магів.

Одне синє. Друге синє. І ще одне блакитне!

Удача нарешті повернулася до мене обличчям. Мене переповнював дикий, звірячий захват від усвідомлення того, що ще не все скінчено. У мене був потенціал стати сильнішим. І заради цього я зжеру їх усіх.