48
Оповідь від особи Арана
Лінк отямився. У глибині його порожніх очниць знову спалахнули
тьмяні багряні вогники, але... він виглядав лякаюче розгубленим. Повільно
підповзши до стіни візка, він важко сперся на метал спиною і завмер. Ми
пробували його покликати, але Лінк не відповідав, ніби нас тут взагалі не було.
Складалося враження, що його розум блукає десь дуже далеко.
І хоч як би мені не хотілося звинуватити в цьому недосвідченість
Клементина, я знав, що світлий маг ні до чого. Такий глибокий пригнічений
стан мого учня не пов'язаний із мановим отруєнням. Щось надломилося в
його голові.
Я встав з підлоги і помахав рукою перед кістяним обличчям.
Багряні вогники механічно прослідкували за моєю долонею. Рефлекси працюють.
Але... чому? Чому ти не відповідаєш мені?
Я підбадьорливо поплескав його по холодному плечу і сказав, що
скоро повернуся — неважливо, почув він це чи ні. Скоріше, я вимовив це для
себе.
Повернувши ручку, я вийшов назовні, намагаючись не грюкнути важкими
дверима, але вийшло геть кепсько. Броньована рама оглушливо
загриміла в морозному повітрі. Мені потрібно було терміново побути на самоті.
Я опустився на промерзлий лід зліва від візка, подалі,
щоб із бічного вікна мене не було видно. Мої губи самі собою викривилися в
гіркій, болючій усмішці, щойно я подумав про цього впертого скелета. Я не
міг не бачити в ньому відображення мого старого друга... Можна сказати, ми втратили
один одного дуже й дуже давно. Настільки давно, що обличчя стирається з пам'яті.
Він повірив у себе, поклав на свої плечі тягар, який не зміг нести, і...
А, неважливо.
У будь-якому разі, Лінк... Я видав короткий, надломлений
смішок. Іронічно. Навіть імена у них однакові.
Змахнувши самотню сльозу, я раптом помітив на кінчику мізинця
краплю свіжої крові. Щоб зрозуміти, в чому річ, я сформував перед обличчям
невелике дзеркало зі щільного мороку.
Господи, на кого я став схожий? Я прокусив губу до крові, але
злякало мене не це. Моє праве око періодично затягувало густим чорним
серпанком, створюючи моторошне враження, ніби все очне яблуко перетворилося на
одну бездонну зіницю.
У голові пролунав знайомий, до тремтіння неприємний шепіт.
«Слухай... Про що таке солодке ти зараз подумав? Твої
емоції так спокусливо виглядають зсередини...»
От же прокляття. Побув на самоті, називається. Мабуть, Хаос
вирішив, що цей сплеск застарілої скорботи й негативних емоцій був прямим
запрошенням. Відчай — його улюблені ласощі.
«Ми занадто давно знаємо один одного, кому ти намагаєшся все
це пояснити?» — продовжив шепотіти голос. «Хоча ти завжди був таким нудним».
«Слухай, твоя манера мови мене дратує. Зміни тон, га?» —
подумки огризнувся я.
Хаос розсміявся в моїй свідомості.
«А якщо ні? Що ти мені зробиш?»
Солодкий, нудотний, тягучий голос резонував у черепі,
одурманюючи розум.
«Так і знав. Звісно, ти не поступишся», — подумки зітхнув
я.
«Ну так. То чого ти хотів, кликав навіщо?»
«Ти переплутав. Я просто переживав невеликий сплеск кепських
спогадів. Я згадав дурні жарти Лінка і те, як він щиро дивувався
найелементарнішим речам цього світу. Хоч як би ми не сварилися, він завжди поводився
гідно, не намагаючись принизити або вдарити в спину. Це так просто, але так мало людей
пам'ятають про те, що потрібно залишатися... людьми. Іронічно, що ходячий мрець
виявився значно людянішим, ніж усі ці чортові академіки!»
Моя кров спалахнула, як бензин, від секундного нападу
сліпого гніву при згадці про те, звідки взялися всі ці прокляті руни на
моїй шкірі.
Раптом прямо з монолітної крижаної стіни позаду мене
зробила крок абсолютно чорна гуманоїдна фігура. Вона граціозно опустилася на лід
навпроти, недбалим помахом долоні розвіявши моє тіньове дзеркало.
Можливо, я і називаю псевдофізичне втілення Хаосу
безликою «сутністю», але зараз воно виглядало як дівчина. Глянцеві, тонкі
чорні ланцюжки замінювали їй волосся, падаючи на тендітні плечі й обрамляючи порожню
темряву там, де мало бути обличчя. Уся інша частина тіла постійно клубочилася
і втрачала форму, але загалом трималася в образі довгої, дорогої сукні,
зітканої з густого мороку та попелу.
Для кожного свого обранця Хаос постає по-різному.
Підлаштовується індивідуально. Для мене він завжди приймає цю подобу, щоб
безжально тиснути на найболючіше — спогади про закатовану на смерть
сестру. Тоді, у підвалах академіків, ми були разом, але мені пощастило більше.
Сутність присіла переді мною навпочіпки. Ланцюжки на її
голові видали тихий дзвін, що різав слух. Хаос простягнув руки, зіткані з
чорного полум'я, і дбайливо взяв моє обличчя в долоні. Як і зовнішність, магія від
людини до людини проявляється по-різному. У мене Хаос прийняв форму вогню,
тому що в моїй свідомості абсолютне руйнування завжди асоціювалося зі
всепоглинаючим полум'ям.
— Що трапилося? За ким ти так сумуєш? — проспівала вона вголос
своїм медовим голосом.
— Ти ж читаєш мої думки. До чого весь цей дешевий фарс? —
процідив я.
Хаос ображено відпустив моє обличчя і театрально впустив голову
на руки.
— Ну чому ти вічно все псуєш? Я намагаюся проявити турботу
і звернути на себе твою увагу!
— Не псую, а вношу частку реалізму у твої нескінченні липкі
промови. Від них уже нудить.
Я показово потер передпліччя, зганяючи фантомний мороз.
Хаос розчаровано махнув кистю.
— Ой, та годі тобі. Не хочеш ділитися потаємним — не
треба.
— Ну який же ти... Я не проти поділитися знаннями або
думками, але ти ж хочеш зжерти моє тіло і душу.
Сутність сплела пальці в замок і повернула безлику голову в
бік візка, різко змінюючи тему:
— Ти ж думав про нього, чи не так?
Я обережно кивнув. У будь-якому разі, заперечувати було
безглуздо, а сама по собі ця інформація нічого йому не дасть.
— Я давно придивляюся до твого кістяного друга... —
простягнув Хаос. — Але заважати Аїду зараз абсолютно не в моїх інтересах.
Я напружився.
— Не в твоїх інтересах? Що це означає? Ти з ним заодно?
Чи... боїшся його?
Сутність мелодійно розсміялася, і цей сміх був схожий на дзвін
кришталю, що б'ється.
— Боюся? О, Аране, ти мислиш такими крихітними, смертними
категоріями. Скажімо так: спектакль, який розігрує цей так званий «бог»,
занадто захопливий, щоб псувати його завчасно. Я хочу подивитися, до чого
все призведе. А поки що... Як ти думаєш, навіщо мені взагалі здалося твоє
старезне тіло? Я хочу вивчити руни, які ці дурні випалили на твоїй шкірі —
вони одночасно стримують мій прямий контроль над тобою, але при цьому
багаторазово посилюють ту іскру сили, що я тобі даю. Це цікавий парадокс.
Хм... Хто такий цей Аїд? І що за спектакль він розігрує
з Лінком? Утім, якщо саме втілення Хаосу воліє ухилятися від відповіді
і просто спостерігати за грою, мені краще взагалі не лізти в ці інтриги вищих
сутностей.
— До чого ти хилиш? — я прямо подивився в чорну порожнечу її
обличчя.
Посеред безодні раптом спалахнула широка, сліпучо-біла
усмішка.
— Я хочу дати тобі більше часу. Щоб ти довше
затримався поруч із Лінком.
— Що? Навіщо тобі це?
— Раз уже ми заговорили відверто, пропоную взаємовигідну
угоду. Пояснюю: я не можу стежити за Лінком своїми власними «очима»,
скажімо так. У моєму розпорядженні є тільки ти — мій носій, який вдало
опинився поруч з об'єктом мого інтересу. Мені стратегічно вигідно, щоб ти
продовжував жити і спостерігати.
То він хоче мою душу, то тіло, а тепер пропонує угоду?
— У чому підступ?
— Ніяких підступів, Аране. Мені просто до жаху цікаво, що
такого особливого в цьому скелеті, раз Аїд так щільно за нього взявся.
Цікаво, значить? Мені теж.
— Добре. Я приймаю умови угоди.
— От і чудово, — промуркотів Хаос.
Між нами нізвідки виник тонкий примарний ланцюг,
що тягнувся з моїх грудей — символ нашого старого зв'язку. Через секунду поруч із
ним спалахнув і переплівся другий, більш щільний ланцюг. Новий договір. Пакт,
який неможливо порушити.
Одразу після цього сутність розчинилася в мороці, не залишивши
й сліду.
Важко зітхнувши, я піднявся з льоду. Щось я засидівся на
морозі. Час повертатися до реальності.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!