Студений світ

Аран недовірливо протер очі, його щелепа злегка відвисла.

— Ви... дварф?

Агура важко піднялася зі стільця й віддала легкий, сповнений гідності уклін.

— Так. А ви, гадаю, Аран?

Старий мовчки кивнув, продовжуючи насторожено стояти на місці й не рухаючи жодним мускулом. Було видно, що він готовий будь-якої миті зірватися в тіньовий стрибок.

— Розслабся, магу, — махнула рукой колишня королева. — Тут безпечно. Я просто хочу поговорити.

Її вказівний палець ледь помітно зблиснув парою золотавих рун. Вона недбало вказала на кам'яну підлогу, і звідти, з тихим шелестом породи, плавно виріс ідеально відполірований круглий стіл із чотирма стільцями. Бездоганний контроль Землі.

— Сідайте.

Вона сіла першою, зчепивши зморшкуваті руки в замок, і почала чекати. Як тільки кістки опустилися на кам'яне сидіння, Аран, повагавшись, послідував моєму прикладу. Опустивши погляд, можна було помітити, що стіл не мав жодного шва чи надмірності — чиста, утилітарна форма, виліплена з суцільного каменю.

Агура перевела погляд на Тсуну, яка все ще безтурботно бовтала ніжками, сидячи на ключиці каркаса.

— Чому ти не сядеш на окремий стілець, дитя? — дварфійка вказала широкою долонею на вільне місце по праву руку.

Тсуна нервово заборсалася, перебираючи напівпрозорими пальчиками, не знаючи, як ввічливо відмовити.

— Мені... тут звичніше. Ха-ха.

Стара розуміюче зітхнула й перевела тему.

— Я бачу по твоєму обличчю, Аране, що ти не розумієш і половини того, що тут відбувається. Дозволь мені розповісти, що сталося з цим замком і моїм народом.

Після того як Агура закінчила свою криваву історію про зраду сина, ініціативу довелося взяти на себе, коротко переповівши старому все, що вдалося дізнатися до його появи.

Почергово вистукуючи ритм пальцями по кам'яній стільниці, Аран урешті-решт розслабився й важко видихнув.

— Так, виходить, ми звідси не виберемося, не зруйнувавши Білий Кристал або не вбивши Ренальда. Так?

Агура кивнула.

— Теоретично варіанти два, але на практиці — тільки один.

Перезирнувшись із Тсуною, залишалося лише гадати, звідки маг Академії взагалі зробив такі висновки з почутого. Аран, помітивши замішання, багатозначно протягнув:

— Ось, виходить, як...

Тсуна спрыгнула з плеча просто на стіл, обурено тупнувши ніжкою, від чого на камені утворилася невелика калюжка.

— Ану ж бо, давайте для чайників! — вона уперла руки в боки.

Агура кілька разів розгублено моргнула, не розуміючи дивної фрази елементаля. Аран же закрив обличчя рукою, ховаючись від сорому.

— Пробачте мою некомпетентність як учителя, пані Агуро, — глухо мовив він із-під долоні. — Але крім того, що мій учень володіє лише двома елементами, його загальні знання про магію залишають бажати кращого. Він навіть не уявляє, як теоретично працюють масштабні рунні пастки.

Тсуна активно закивала, підтверджуючи його слова. А що тут сказати? Постукавши кістяною фалангою по власному черепу, довелося визнати очевидне:

— Не зважайте, пані та панове, але мені в цьому світі навіть двох років ще не виповнилося.

Широкий жест руками перевів увагу назад на наставника.

Агура вкотре важко зітхнула.

— Ясно. Все одно зараз це вже не змінити.

Тсуна знову тупнула ніжкою по столу.

— То чому ми просто не можемо відкрити потрібні двері або попросити пані Агуру провести нас крізь товщу землі до рівня з льодом, де ми самі пробуримося назовні?

— Стіл — це не підлога, юна леді! — суворо прикрикнув Аран, хлопнувши долонею. Тсуна миттю здала позиції, юркнувши назад на плече й винувато звісивши ноги.

— Тому що, — похмуро відповіла дварфійка, — коли Лінк торкнувся дверей-пастки, він активував умовний рунний тригер. Це викликало ефект доміно, запустивши протокол тотального захисту від непроханих гостей по всьому замку.

Залишалося тільки сухо клацнути щелепою замість того, щоб сглотнути підступлий ком.

— Вірно, — підхопив Аран. — Зараз уся верхня частина замка, кожен його цеглинка — це активні смертельні закляття. Стіни буквально дихають маною.

— А якщо ми вимкнемо живлення? Тобто зруйнуємо кристал або вб'ємо пульт керування в особі Ренальда, пастки розвіються? — уточнила елементаль.

Агура кивнула.

— Так. Але вбивство Ренальда — єдиний вихід у нашій ситуації.

— Чому не кристал? — пролунало запитання.

— Тому що якщо пошкодити переповнений Білий Кристал, це викликає детонацію вивільненої мани, — процідив Аран. — І повір, солдате, тобі краще не знати, наскільки всеохопним буде цей вибух. Від гірського хребта залишиться вирва.

Розуміючий кивок став відповіддю.

— Тобто єдиний варіант — це бійка.

Ледь ці слова сорвалися з невидимих губ, як із-за ілюзорної стіни коридору почувся гучний тупіт і характерний, сухий звук кісток, що труться одна об одну.

Усі синхронно схопилися з-за столу.

— Вони знайшли нас! — вигукнула Агура. — Живо сюди!

Аран тицьнув пальцем у кістяні груди.

— І зроби щось із кров'ю на своїх кістках! — зашипів він. — Такий багряний след на підлозі важко не помітити!

Не втрачаючи ні секунди, найближчий книжковий стелаж був відштовхнутый убік, відкриваючи доступ до глухої земляної стіни. Агура приклала до неї долоню. Її пальці спалахнули рунами, і спресована порода беззвучно розійшлася вбік, ніби хтось розірвав аркуш паперу.

Поки Аран пірнав у вузький лаз, що утворився, по кістках пронісся щільний шар води, змивши всю чужу кров в одну акуратну калюжу просто посеред кімнати. Нехай гадають, куди поділася ціль. Тсуна розсудливо розчинилася в ядрі рівно в той момент, коли з-за мороку з'явилися перші силуети скелетів.

Застрибнувши в прохід, магія вітру повернула книжковий стелаж на колишнє місце. Пальці старої королеви знову блиснули золотом, земля за спиною зімкнулася, наглухо відрізаючи погоню, і крок прискорився слідом за дварфійкою по низькому, абсолютно темному тунелю.

Світла не було взагалі. У непроглядній пітьмі почувся глухий стукіт — Аран перечепився об корінь, але кістяна рука встигла схопити його за капюшон мантії, втримавши на ногах. Зору нежиті темрява не заважала.

— Дякую, — тихо видихнув учитель.

Він потягнувся до одного зі своїх артефактних кілець, наміряючись викликати світляка, але дварфійка, не обертаючись, безпомилково знайшла в темряві його руку й міцно стиснула пальці поверх персня. Спалах мани згас, так і не народившись.

«Цікаво. Значить, достатньо фізично обмежити область навколо артефакту, щоб заблокувати фокус закляття», — пронеслася думка.

— Стій. Жодного світла й жодних заклять, — шепотом наказала Агура. — Пізніше поясню.

Обережно ступаючи, шлях продовжився. У якийсь момент, на секунду забувшись, спина випросталася, і череп із глухим хрустом приклався об низьке склепіння.

«Ти не змінюєшся», — хихикнула Тсуна.

«Уж вибачайте, габарити цього тіла все ще іноді підводять».

— Вибачте, — подала голос Агура. — Прохід був розрахований виключно на зріст дварфів.

Приблизно на середині шляху стара раптово гірко цокнула язиком.

— Книг шкода. Я збирала їх по крупицях із залишків розграбованих бібліотек на верхніх поверхах.

Аран розуміюче поплескав її по плечу в темряві.

— Я вас прекрасно розумію, пані. Для мага втратити знання — все одно що втратити руку.

— А чому «із залишків»? — зірвалося закономірне запитання.

Агура на секунду сповільнила крок, але не обернулася.

— Той чоловік. Він вигреб майже все, до чого зміг дотягнутися, — її голос затремтів від застарілої люті. — Але, хвала Каменю, так і не зміг знайти головне.

— Головне? — луною відгукнувся Аран, і в його голосі прорізався явний академічний голод.

— Вертикаль Логоса. Найвеличнішу бібліотеку Гарлена, — благоговійно прошепотіла колишня королева. — Принаймні, так кажуть стародавні трактати. Туда не ступала нога розумної істоти вже років триста. Пишуть, що це не просто прихована кімната з потаємними дверима. Навіть за часів процвітання й правління мого чоловіка вона не відкрилася ні перед ким. Якщо чесно, за десятиліття блукань крізь кожну стіну цього проклятого замка не знайшлося жодного натяку на її реальність. Я вже сама не вірю, що це не красива вигадка предків.

Аран у темряві поважно присвиснув, а от для простого солдата ці книжкові легенди не значили геть нічого.

Повисла важка тиша. Нарешті коридор уперся в черговий глухий тупик.

— Зараз ми опинимося в ще одному моєму притулку, — перервала мовчання Агура. — Він розташований зовсім недалеко від потрібного вам ліфта нагору.

Аран задумливо потер підборіддя.

— А чому ми не можемо пройти напряму крізь землю до самого кінця? Ви ж маг Землі.

Агура підняла палець.

— Ренальд приборкав підземних стоніг. Він створив їхні модифіковані півметрові аналоги, які тепер патрулюють проходи між поверхами просто в породі. У них чудовисько загострені чуття. Якби ми скористалися магією Світла чи пішли напролом, они б почули вібрації мани за сотню метрів.

Аран присвиснув.

— Щось підказує, що бійка з цим вашим сином не буде легкою прогулянкою, — констатував я.

Агура гірко хмикнула.

— Нехай він і провів добру сотню років за книгами, вивчаючи теорію, на практиці він практично не здатен використовувати стихійну магію.

Це змусило замислитися.

— Тобто його єдина сильна сторона — це рунна інженерія? А в решті він у прямому бою — нуль?

У темряві почувся шелест — мабуть, Агура розвела руками.

— Не плутай поняття. Якщо він не може користуватися бойовою магією, це абсолютно не означає, що він не знає, як вона працює.

— Тобто в нього якийсь уроджений дефект манового ядра? — професійно поцікавився Аран. — Чи хвороба, пов'язана з циркуляцією енергії по каналах?

Незважаючи на те що зі спини не було видно обличчя колишньої королеви, було виразно помітно, як поникли її широкі плечі.

— Можна сказати й так. Його тіло хворе від самого народження. Найкращі цілителі клану казали, що він помре ще немовлям, але, як бачиш, він прожив уже сто тридцять років і досі чіпляється за життя.

Аран важко зітхнув, мабуть, склавши в голові пазл.

— У нього Чорне ядро. Я правий?

Дварфійка повільно кивнула.

— Так. Ти правий. Коли зустрінете його, самі все зрозумієте.

«Тобто з кістяним тілом ще крупно пощастило», — вставила свої п'ять копійок Тсуна. «Гріх скаржитися». Аргументів проти цього не знайшлося.

Уже біля самого тупика в черепі виринуло резонне тактичне запитання.

— Пані Агуро, якщо він так фізично слабкий, чому за всі ці роки не вдалося вичекати момент, коли він покине свої пастки, й не вбити його, щоб звільнити свій дім? Ви ж маг Землі, могли б влаштувати засідку.

Прислонивши вухо до стіни, стара уважно прислухалася до порожнечі по той бік. Переконавшись, що там чисто, вона знову «розірвала» камінь руками.

— Тому що він або безвилазно сидить у своєму броньованому кабінеті нагорі, або пересувається в супроводі важкої особистої гвардії.

— Значит, у нього є захист не лише у вигляді рунних пасток та артефактів, а й елітна варта? — уточнив Аран.

Хлопок по плечу вчителя супроводив думку:

— Судячи з того, що пані Агура, будучи сильним магом, не ризикнула нападати, ця варта або занадто численна, або чудовисько сильна.

Шагнувши крізь прохід, група опинилася в приміщенні, абсолютно ідентичному тому, з якого втекла: земляні стіни, ліжко в кутку, полиці з книгами.

Щелепа невдоволено клацнула.

— Жодної креативності.

Обоє супутників обдарували того, хто це мовив, осудливими поглядами.

— Так виглядали мої покої в житловій вежі замка, коли він ще належав нам, — тихо пояснила Агура. У її голосі проскочила важка, багатовікова втома. — Це місце нагадує мені про дім. І, правду кажучи, це єдина причина, з якої я все ще чіпляюся за життя й ховаюся в цих проклятих катакомбах. Я сподіваюся знайти хоча б останки мого чоловіка. У той день, коли Харибда Серафим наказав клану йти, він сам так і не покинув замок. Він зник, ніби стерся з самої тканини світу. Я не можу піти, поки не дізнаюся його долю.

Довелося щиро вибачитися за нетактовність. Утім, одна відмінність у кімнаті все ж була: тут суцільна стіна печери була по праву руку. Агура підійшла до однієї з книжкових полиць, і її палець буквально пройшов крізь обкладинку товстого фоліанта. Міраж затремтів і обсипався на підлогу крихітними іскрами золотих рун, схожими на морський пісок.

По той бік ілюзії відкрилася печера, за розмірами співставна з тим моторошним поселенням нежиті. Однак тут не було сталагмітів і глиняних халуп. Уся площа была вкрита квітучим, пахучим садом. Через велику кількість стежок і зелені мозок відмовлявся сприймати картину, кидаючись між порівняннями з гігантським мурашником і книжковими замальовками ельфійських лісів Парламентської Республіки. У холодній землі цвіли миріади відтінків: дзвіночки, троянди, дивні сяючі папороті...

«Земля тут не холодна», — зауважила Тсуна. «Подивися на Арана. Поки ми йшли тунелем, він устиг спітніти, і я впевнена, що не від фізичної втоми. Тут неприродно гаряче». І правда. Наскільки ж глибоко довелося спуститися?

Аран витер вологе чоло широким рукавом мантії.

— Чудове місце.

Мовчазний кивок послужив відповіддю.

На губах Агури розквітла тепла, щира посмішка. На секунду вона здалася не змученою вигнанкою, а справжньою королевою.

— Це точна копія саду нашого міста-замка. Колись там висаджувалися найрідкісніші магічні інгредієнти для королівських кузень.

«Так і знала, що цей гербарій тут не просто так росте», — хмикнула елементаль.

— Але... — Аран примружився. — Ромашки й звичайні троянди — не магічні рослини.

Агура кивнула, ведучи гостей звивистою стежкою до кам'яних сходів.

— Звісно. Я просто зібрала насіння звичайних квітів з оранжерей на верхніх поверхах перед падінням замка й посадила їх тут. На згадку.

Замішання було очевидним.

— Невже вдалося винести так багато насіння? Тут же цілі гектари!

Аран постукав пальцем по скроні, обернувшись.

— Їх, може, й була пара жмень, солдате. Але за дві сотни років у теплому кліматі они просто розрослися.

Агура задоволено хмикнула й зупинилася перед черговим вузьким, видовбаним у породі проходом.

— Цей тунель веде прямо до роздоріжжя перед ліфтом.

Зазирнувши всередину, маршрут було оцінено. Стіни засіяні гострими гранітними уламками, у стелю через кожні пару метрів утиснуті чорні манові кристали, що давно згасли від виснаження. Прохід плавно йшов угору, де земля змінювалася широкими кам'яними сходами з металевими поручнями. Що було далі, розгледіти не вдавалося через вигин тунелю.

— Ну що, йдемо? — перехоплення руків'я меча зручніше супроводило запитання.

Кивнувши, загін, не прощаючись із садом, зробив крок у темряву.

Кроки по шорсткій підлозі лунали тихо, поки Агура не розірвала тишу попередженням:

— Нагорі розташовані двері. За ними роздоріжжя. Правий коридор виведе прямо до вантажного ліфта. Але будьте обережні: там є шанс натрапити на вартових, які патрулюють ярус.

Аран відмахнувся.

— Розкажеш детальніше про охорону?

— Самі по собі они не становлять загрози, — пояснила Агура, не збавляючи кроку. — Звичайні кістяні вартові. Але їхнє головне завдання — зчинити тривогу й запустити протокол детонації своїх ядер. Тож попадатися їм на очі категорично не можна. Інакше збіжиться весь замок.

Вогники в очницях тривожно мигнули.

— Якщо детонація ядер запускає загальну тривогу...

— Але якщо ми вб'ємо їх швидко, до того як они нас помітять, они не встигнуть запустити реакцію, вірно? — перебив Аран.

— Вірно, — підтвердила стара.

От же дідько! Пазл у голові із клацанням склався. Ось чому ті троє скелетів біля «холодильника» не підірвали себе одразу! Ренальд уже знав про присутність нежиті-солдата. Він навів його від самого початку.

«Ми в лайні», — констатувала Тсуна. «Причому по саму шию». «Але це означає, що шукати його кабінет не доведеться, так?» «Схоже на те».