5
Багатогодинне очікування добігло кінця. Черга вичерпалася,
залишивши масивний кістяний каркас просто перед вартовими брами. Зблизька закуті
в чорну броню фігури здавалися трохи більшими, але на тлі габаритів ліча вони
нагадували радше озброєних підлітків, ніж грізних часових.
— Стій, де стоїш! — лівий вартовий різко перегородив шлях
древком алебарди. У його голосі не було страху — лише холодна професійна
сторожкість. — Уперше бачу подібну... конструкцію. Дренбелле, проведи
гостя до кімнати огляду. Я за Капітаном.
Мовний бар'єр був відсутній — це стало першою хорошою
новиною. Погана ж полягала в тому, що всередину просто так не пускали.
Шлях кам'яними коридорами в товщі стіни минув у
супроводі Дренбелла. Від закутого в броню конвоїра буквально віяло
незграбністю. Вартовий раз у раз спотикався, чіпляючи наплічниками цегляну
кладку, від чого навсібіч летіли іскри та лунав ріжучий металевий
скрегіт.
«І кого вони ставлять в охорону? — майнула скептична
думка. — Або зовсім зелений молодик, або...»
Рухи вартового здавалися занадто м'якими для звичного
воїна. «А чи чоловік це взагалі?» Через глухий шолом визначити стать не
видавалося можливим. На батьківщині жінки ніколи не носили обладунків.
Кумедно, як міцно старі забобони чіпляються навіть за мертвий розум.
Короткий перехід до потрібної кімнати здався більш
виснажливим, ніж довгі тижні маршу крижаними пустками.
За важкими дубовими дверима чекав чоловік із чіпким, оцінюючим
поглядом. Зростом він перевершував рядових вартових. На його поясі спочивали два
кинджали, чиї піхви були помережані знайомою золотистою в'яззю рун. Вбрання
видавало статус: червоно-чорний офіцерський мундир, прикрашений парою нагород, і
важкі черевики з шипованою підошвою для ідеального зчеплення з льодом.
— А ти й справді такий великий, як доповіли, — замість
привітання вимовив офіцер, уважно вивчаючи порожні очниці нежиті. — Я
Капітан Август. І моє завдання — переконатися, що твій розум цілий, а присутність
не несе загрози мегаполісу.
Вимога звучала логічно.
— Не уявляю, як можна довести власну
адекватність, — слова давалися легко, кістяні щелепи чітко артикулювали
звуки. — Як і гарантувати абсолютну безпеку.
Капітан усміхнувся:
— Уже непогано. Мабуть, ти з «нової» нежиті. Рядові кістяки
не здатні будувати такі складні лінгвістичні конструкції.
Август опустився за стіл, присунув до себе пергамент і почав
щось швидко писати, вмочуючи перо в чорнильницю.
— Пропоную компроміс, — вимовив він, не відриваючись від
паперу. — Ти отримуєш доступ у місто, але до тебе приставляється постійний
спостерігач.
Слово «компроміс» пролунало як безапеляційний наказ.
Відмова явно мала на увазі силове розв'язання питання. Короткий кивок послужив
відповіддю. Заперечувати не мало сенсу.
Август простягнув через стіл металевий нагрудний значок,
укритий все тими ж золотими рунами.
Погляд порожніх очниць мимоволі зачепився за ці лінії. «І
що ж це за візерунки такі?» — прокинувся всередині непідробний, гострий інтерес.
Складна, вивірена геометрія, здатна відторгати саму природу холоду.
Розібратися в механіці місцевої магії тепер було не просто стратегічним
завданням, а питанням пекучої особистої цікавості.
— От і домовилися, — Капітан відклав перо. — Візьми цей
білий балахон і речовий мішок. Сховаєш кістки, щоб не нервувати містян.
Знайдеш роботу — отримаєш уніформу гільдії, а поки побудеш у нейтральному
кольорі. Ах так... Дренбелл і стане твоєю тінню.
Не давши часу на роздуми, Август жестом вказав на
протилежні двері, фактично випроваджуючи обох назовні.
Діалог вийшов сухим і прагматичним. Але головного було
досягнуто: брама мегаполіса відчинилася. Перша мета в цьому новому, застиглому
світі була виконана.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!