2
Спроба розплющити очі не потребувала звичного зусилля повік
чи тремтіння вій. Зір просто... увімкнувся. Спалах — і розум захлеснула
холодна, стерильна ясність. Першим у фокус потрапило шорстке склепіння печери та
важка крапля, що зірвалася зі сталактита. Мить її падіння минула безслідно:
вода беззвучно розбилася об поверхню черепа, не залишивши ані відчуття вологи, ані
відчуття удару.
Інстинктивний порив витерти обличчя обернувся порожнечею —
пальці не зустріли опору м'якої шкіри. Пролунав лише глухий кістяний
стукіт, що віддався вібрацією просто в мозок. Шкіра, м'язи, чутливість — усе
це залишилося в минулому житті.
Повільний огляд, що спирався тепер виключно на
зір, відкрив лякаючу картину.
Двометровий кістяк. Масивний остов, позбавлений навіть натяку
на плоть. Згідно з легендами старого світу, такий вигляд мали лічі — розумна нежить,
чия воля втримує кістки докупи.
Але центром нового існування стала темно-багряна сфера,
що застигла всередині грудної клітки. Там, де раніше билося серце, тепер
пульсував згусток чистої енергії. Від нього по всьому кістяку розходилися
найтонші нитки — їхнє багряне світіння було чітко видно, але воно не випромінювало
тепла. У самій структурі кісток виявилися ідеальні борозни, виточені для
цієї енергетичної мережі.
Мертва, вивірена геометрія. Почерк Аїда.
Раптом усередині черепа луною озвався голос, що змусив
кістки дрібно завібрувати:
«Це послання від мене. Річ у твоїх грудях — мій прощальний
дар. У твоєму рідному світі люди так і не дожили до усвідомлення концепції мани та її
кристалізації — ядра мани. Мана — це фундаментальна енергія, що пронизує
всі світобудови. Зосередившись на ядрі, ти зможеш підкоряти її своїй волі.
Але є нюанс: черпати силу можна виключно із самого ядра. Принаймні,
таке припущення... Ти унікальна, експериментальна форма життя для
цієї планети, тож гарантій жодних. Здається, хотілося додати щось іще,
але... байдуже. Бувай».
Голос стих, залишивши по собі лише дзвінку порожнечу.
Спроба стиснути щелепи обернулася сухим клацанням кістки об кістку. Належало
звикати: відтепер світ перетворився на набір візуальних образів і потоків енергії,
геть позбавлений фізичних відчуттів.
Підйом дався легко. Тіло рухалося неприродно плавно. Вага
кінцівок і м'язові зусилля зникли — каркас просто змінював положення в
просторі, корячись імпульсам ядра. Серед мотлоху біля стіни проступив тьмяний
блиск. Півтораметровий дворучний меч.
Пальці зімкнулися на ефесі, але ні шорсткості шкіри, ні
холоду металу не послідувало. Лише візуальне підтвердження: хват надійний. І
ще одна деталь — сталь здавалася невагомою. Або час перетворив клинок на
потерть, або фізична міць цього тіла перебувала далеко за межею людських
можливостей.
Двері намертво заклинило. Короткий удар ногою — без найменшої
фізичної віддачі, лише видовище того, як гниле дерево з гуркотом розлітається
на друзки. Попереду відкрилися кам'яні сходи, вкриті товстим шаром льоду.
Підйом нагору перетворився на спостереження за тим, як кістяні стопи ступають по
слизькій поверхні. Рівновага відтепер залежала не від вестибулярного
апарату, а від ідеального математичного розрахунку. Присутність меча в долонях
залишалася єдиною ниткою, що пов'язувала з минулим. Не фізична тяжкість, але
ментальна впевненість воїна.
Поверхня зустріла абсолютною безмовністю. Безкрайня
крижана пустеля під блідим сонцем. Споглядання цього застиглого океану призвело
до чіткого усвідомлення: мороз більше не має влади над тілом. Крижаний вітер,
здатний за секунди пошматувати шкіру, лише безсило свистів крізь голі ребра.
Тотальна депривація почуттів стала водночас прокляттям і головним козирем.
Вдалині виднілися обриси поселення. Біля перших же будинків
виявилися місцеві жителі. Точніше, те, що від них залишилося. Трупи намертво
вмерзли в лід у химерних позах, перетворившись на статуї. На їхніх обличчях сяяли
широкі, променисті усмішки. Моторошний контраст: щира радість тих, чиє життя
миттєво обірвав холод, що більше не становить небезпеки.
Погляд опустився на кістяні долоні. Двадцять дев'ять років
було віддано відточуванню майстерності клинка, пристрастям, коханню і ненависті. Тепер
усе це здавалося далеким, вицвілим сном. Війна забрала найдорожчих людей, а
клинок генерала — життя... Але я пам'ятаю все як факт: ні картин, що закарбувалися в голові...
нічого. У сухому залишку не лишилося нічого, окрім цього обладунку з
кісток і пульсуючого багряного ядра в грудях.
Порожні очниці звернулися до горизонту. Якщо вже тілесні
почуття мертві, ніщо більше не завадить на шляху до мети. У цій застиглій
реальності належало знайти новий сенс.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!