Студений світ

Минула рівно година з того моменту, як Ренальд офіційно приєднався до нас. Аран, м'яко кажучи, не надто ладнав із новим напарником, але про це пізніше.

Зараз ми перебували в затишно облаштованій кімнаті глибоко під замком. Логічне запитання, яке крутилося в черепі весь цей час: а чому ми досі не зустрілися з Клементином, Удзаном і рештками каравану?

Відповідь виявилася простою, як мідна монета: замок телепортувався. Прямо разом зі скелею, в якій був висічений. І ні, це не Ренальд смикнув за невидимий важіль. Циклічний, закладений століття тому алгоритм Білого Кристала спрацював сам по собі, акурат під час нашої битви на полігоні, перекинувши всю махину на невідому відстань від минулого місця розташування.

Що ж сталося з караваном? На щастя, ще біля самих дверей Аран категорично наполіг, щоб Клементин і Удзан не лізли вглиб цього проклятого місця й залишилися зовні, охороняючи Леона та вози. Значить, коли замок розчинився в просторі, вони залишилися там, у крижаних пустках.

Спочатку думка про їхню долю важким каменем лягла на те місце, де колись було серце. Чи виживуть вони без укриття посеред бурі? Але холодна логіка швидко розставила все по місцях. Магнітну аномалію, що зводила з розуму артефактні компаси, випромінював саме замок. Щойно махина зникла, їхня навігація мала миттєво прийти в норму. Удзан — суворий і досвідчений провідник, а Клементин зі своїм непробивним оптимізмом не дасть супутникам здатися. Вони виживуть. Вони обов'язково знайдуть дорогу до людей. Уперше за довгий час прийшло щире полегшення: ми не просто врятували свої життя, а й опосередковано звільнили тих, хто довірився нам, від смертельної пастки.

Кімната, в якій ми сиділи, не мала нічого спільного з химерними, розкішними залами Імперії. Стіни з червоної цегли випромінювали м'яке, рівномірне тепло, дбайливо підігріваючи приміщення для «живих» відвідувачів. На стінах висіли полиці на акуратних зелених ланцюгах, проте вони були абсолютно порожніми. Загалом, якби тут не було парочки глибоких шкіряних диванів по кутках і приставлених до них маленьких столиків, кімнату можна було б назвати аскетичною.

Але головною її вирізняльною рисою була повна відсутність дверей. Ані входу, ані виходу. Усі переміщення здійснювалися виключно завдяки вбудованим рунам телепортації. Через це не полишало мерзенне відчуття обділеності: щоразу, коли потрібно було кудись потрапити, доводилося просити Ренальда перенести нас, немов сліпих кошенят.

Усі ми, включно з Тсуною, сиділи довкола гладко відполірованого дубового столу в центрі цієї імпровізованої вітальні. Аран із Ренальдом мовчки пили гарячий чай.

Думаю, пояснювати не варто, чому кістяку чай без потреби. А от Тсуна, завдяки своїй природі елементаля, могла і пити, і навіть їсти. Але був один нюанс. Окрім того, що вона зовсім не відчувала смаку, щойно вона поверталася в ядро, вся поглинута нею їжа з вологим ляском падала на підлогу... Ми експериментально перевірили це кілька хвилин тому на превелике невдоволення Арана.

Відсьорбнувши з паруючої чашки, хворобливо блідий Ренальд нарешті порушив тишу:

— Думаю, настав час пояснити, що це за людина, на яку я працюю.

Аран поперхнувся чаєм. Виникла думка поплескати старого по спині, але, не будучи впевненим у контролі своєї нової сили, довелося утриматися — було б неприємно проломити йому хребет об стіл.

Насилу відкашлявшись, Аран уїдливо вичавив:

— Та невже? А я думав, ти цей секрет із собою в могилу забереш.

Втрутившись у перепалку, я осадив мага:

— Аране. Май терпіння.

Старий гнівно втупився в порожні очниці.

— Він мене пів години тому ледь не вбив! Яке, до демонів, терпіння я повинен мати?!

Тсуна, отримавши подумки схвалення, з веселим хлюпотінням хлюпнула Арану в обличчя жменею крижаної води.

— Охолонь уже, діду, — пирхнула вона.

Ренальд слабко, з вибаченням усміхнувся.

— Технічно... вас ледь не вбив м'ясний голем-ельф. Тож не гнівайся на мене особисто.

Аран звів мокрі руки до стелі, волаючи до небес.

— Що я зробив не так у цьому клятому житті, щоб під старість опинитися в компанії цих божевільних?!

Відповіді, звісно ж, не було, і Ренальд, зручніше влаштувавшись у кріслі, продовжив:

— Людина, на яку я працюю — Імператор.

Аран із досадою тупнув ногою по м'якому сірому килиму.

— Це я вже й так зрозумів, поки ми намагалися одне одного вбити! Краще скажи, навіщо йому знадобилася таємна армія з магічних маріонеток, якщо між двома половинами континенту підписаний залізний мирний договір на кілька століть уперед?

Ренальд похитав головою.

— У мене є технічне завдання, і я його виконую. У свої глобальні політичні плани Імператор мене не посвячував.

— Та про що ви взагалі говорите?! — не витримав я, перериваючи їхню незрозумілу гру в натяки. — Аране, звідки ти взагалі здогадався про Імператора?

Важко зітхнувши, вчитель відставив чашку. Його погляд на секунду затуманився, немов провалившись кудись нескінченно глибоко в безодню власних думок.

— Є спогади, які я поховав так глибоко, що навіть сам боюся їх тривожити. Про те, з чого все... почалося, — глухо промовив Аран, жорстко відганяючи примари минулого. — А от про те, як я потрапив до лап імперських різників, так і бути, розповім.

Усе почалося, коли до нашого сільського будинку на околиці столиці прийшла пара незнайомців у суворих мантіях. Двері відчинив батько. Вислухавши їх на порозі, він ввічливо, але твердо відмовився впустити їх у дім і зачинив двері. Проте за кілька хвилин він повернувся до кімнати зі сльозами на очах. Нам із сестрою тоді було років по тринадцять. Ми злякано перезирнулися. Я запитав у батька, що сталося, і він, криво усміхаючись, відповів, що ми — майбутні великі маги. Мати пішла в іншу кімнату, і звідти почулися глухі, здавлені ридання. Ніхто з нас тоді не надав цьому значення. Сестра своїм тонким, дзвінким голоском запитала: «Хіба це не добре, тату?». Зморшки на обличчі батька блищали від поту в холодних променях сонця. «Так, моя брошко, — сказав він. — Це точно хороша новина».

Мої батьки були звичайними столичними фермерами, але навіть вони знали, що Імператорська Академія Магії — не найкраще місце для простолюду. І зараз, через майже пів століття цього життя, я розумію їхні сльози як ніколи.

Через два роки нам виповнилося п'ятнадцять, і нас забрали. Місце виявилося гнилим. На ранніх курсах у мене раптово відкрилася схильність до елемента Тьми, а точніше — до Хаосу. До того моменту я вже вдосталь скуштував принижень від аристократичних однолітків через своє селянське походження, і ця новина вдарила мені в голову, як найміцніший алкоголь. Сила. Влада. Повага.

Ще за рік сам ректор особисто запропонував мені взяти участь у закритих експериментах вищих академіків. Усе моє життя цих людей підносили як національних героїв, що кують благо країни. Я був неймовірно гордий цією можливістю. Потрапити до кумирів на стіл для препарування — ось що насправді зі мною сталося. Мою сестру забрали слідом, сподіваючись, що рідна кров дасть схожий результат. Але щойно з'ясувалося, що в неї немає потенціалу до Тьми, її викинули, як зламану іграшку. Точніше, наказали мені припинити її страждання, аби довести відданість проєкту.

Повисла важка, задушлива тиша. Аран ковтнув слину.

— А потім, коли вони інкрустували ці прокляті руни мені в хребет, я втік.

Старий підвівся, одним різким рухом скинув із себе мантію й повернувся спиною. Уся його шкіра була спотворена товстими, опуклими шрамами, поверх яких були випалені золоті ланцюги рун, що перепліталися у надскладні томи заклять. Здавалося, це не татуювання, а сама його шкіра. Але придивившись, ставало млосно: золота в'язь в'їлася в м'ясо, як сяючий паразит. Руни були буквально вбиті, вплавлені гаками в хребет і ребра, змушуючи плоть навколо них неприродно бугритися у вічній, болісній спробі відторгнути чужорідну магію. Понівечена спина старого... Перекреслена карта чужої війни.

— Це... — слів не знаходилося.

Тсуна, полишивши звичну грайливість, тихо запитала:

— Ваші руни і руни на тій маріонетці ельфа... вони ідентичні, чи не так?

Аран похмуро кивнув, накидаючи мантію назад.

Одразу вловити суть не вийшло, але через подумний зв'язок напарниця прискіпливо розклала все по поличках: однакові руни, однакові творці, обхід бар'єрів.

— Тепер картина дійсно стала яснішою, — констатувалося вголос.

Кілька хвилин ми просиділи у важкому мовчанні, перетравлюючи почуте, поки не назріло чергове запитання.

— Ренальде, я так розумію, ти не можеш повністю контролювати телепортацію Замку Дварфів?

Непомічний майстер рун кивнув.

— Так. Ти правий. Це через те, що Кристал не визнає мене своїм. Для його захисних алгоритмів у мені не тече чиста королівська кров.

— Стривай, — думчасті шестерні зі скрипом провернулися. — Але ж ти біологічний син короля Харибди і королеви Агури. Як твоя кров може бути «нечистою»? Це через Чорне ядро?

Ренальд знизав своїми гострими, неприродно високими для дварфа плечима.

— Можливо, ядро — це лише наслідок. Подивіться на мене. Хіба я схожий на матір чи батька? Ані кремезності, ані типової для дварфів ширини кістки. Моя фізіологія — суцільна аномалія для нашого виду. Кристал зчитує мій мана-відбиток і бачить у ньому когось зовсім іншого. Когось із дуже далеких предків, чия кров через тисячоліття раптово взяла гору наді мною.

Аран, який увесь цей час уважно вивчав довготелесу постать Ренальда, завмер із піднесеною до губ чашкою. В його очах майнула іскра похмурого осяяння.

— Далекий предок... не схожий на дварфів... — пробурмотів старий. Він різко поставив чашку на стіл. — Логос! Агура згадувала його, коли ми йшли тунелями. Той самий, хто створив міфічну Вертикаль Логоса!

Ренальд видав тихий, гавкаючий смішок, що перейшов у хрип.

— Вертикаль... Мати до останнього вважала її просто казкою предків. Але вона реальна. І водночас — ні. Ця бібліотека існує поза звичним простором, вона абсолютно невловима. Але якщо до неї і є прямий доступ, то він захований виключно в стінах цього замку.

Чи замішаний цей міфічний Логос у проблемі «нечистої» крові Ренальда та його проклятому ядрі? А біс його знає. У цьому місці загадок ставало дедалі більше, а відповідей не додавалося.

— Для довідки, солдате, — втрутився Аран, повертаючись до теми Кристала, — тільки королівська родина могла керувати ядром замку. Це прив'язано до мана-печатки і фізичного ключа, що передається у спадок.

Ренальд підняв висхлий палець, підтверджуючи точність формулювання.

— Хоч у мене й немає ключа, зовнішній захист, накладений на Кристал, частково зламати вдалося. Завдяки цьому можна змінювати архітектурну оболонку замку зовні: перебудовувати стіни, створювати лабіринти, рухати коридори. Звісно, у певних межах. Поки що. Також перехоплено керування над більшістю внутрішніх кіл телепортації.

— Це пояснює, як ти так швидко розставляв руни й пастки на нашому шляху.

«І не забувай, що сталося з плануванням, коли розрубали ту ілюзорну руну в музеї», — нагадала Тсуна в голові.

— Але, Ренальде... якщо ти можеш змінювати структуру замку... що сталося з житловими ярусами? І де всі ті легендарні скарби ковалів? На полицях один пил.

Аран задумливо постукав пальцем по столу.

— Іноді ти ставиш напрочуд правильні запитання.

— Усе просто, — байдуже знизав плечима дварф. — Коли почалася облога, всі дварфи сховали свої пожитки, креслення та артефакти в Головному Сховищі. Воно запечатане вищою магією, заживленою напряму від Білого Кристала, і розташоване в самому серці підземної частини замку. Дістатися туди без ключа неможливо.

— Але Агура казала, що насіння для саду вона зібрала з житлових оранжерей! — спохмурнів Аран. — Так само, як і книги в її кімнатах.

Ренальд скривився.

— Не в «кімнатах», а в норах, де вона ховалася від моїх патрулів. Стара карга... Але не важливо. Книги вона збирала з тих, що кинули поспіхом. Ці фоліанти абсолютно такі ж марні, як і ті енциклопедії, що Лінк знайшов у вежі шкільних кабінетів. Відповідь елементарна, як гравірування базової руни Вогню: Сховище не гумове. Туди забрали тільки найцінніше. Решту сміття залишили гнити.

Аран насмішкувато хмикнув.

— Рунна магія не така вже й всемогутня, як ти намагаєшся нам тут довести. Раз не зміг зламати одні двері за сто років.

Ренальд роздратовано повів худими плечима, відмахуючись від кпинів.

— Мабуть, я просто недостатньо хороший для мертвих параноїків.

Щелепа Арана стиснулася.

— Не зазнавайся, хлопчиську! Не забувай, що годину тому ти всуху програв однорічному скелету!

Ренальд глухо закашлявся.

— Інтерпретуй як хочеш, діду, але я тобі не хлопчисько! Мені вже далеко за сотню років!

Довелося поспіхом розбороняти цих двох скажених псів, поки вони не рознесли кімнату.

— Заспокойтеся обоє! Нема чого робити проблему з повітря.

З їхніх насуплених облич було ясно: кожному є що додати, але обоє розсудливо промовчали.

— Ренальде, повернімося до головного. Якщо вже ти працюєш на Імператора, хіба він не повинен якось інспектувати твою роботу? Приймати результати?

— Гарне запитання. Відповідь — так, перевіряє і щедро спонсорує дослідження ресурсами. А оскільки засмучувати його ще жодного разу не доводилося, стосунки склалися цілком стерпні. Суто ділові. Але суть не в цьому. Почати варто з того, за якою циклічною схемою Замок взагалі здійснює стрибки.

Він обвів нас поглядом.

— Може здатися, що телепортація відбувається випадковим чином, але насправді махина завжди стрибає за одним і тим самим набором жорстко заданих координат. І раз на рік — не можу точно сказати, в якому саме місяці — Замок переміщується в гірський хребет неподалік від столиці Імперії. Там він потрапляє в зону магічного чуття Імператора. І тоді той особисто навідується в лабораторії, щоб зібрати плоди досліджень. Запити вкрай специфічні, і бували періоди цілодобово без сну, аби встигнути в строк.

— А який інтервал у стрибків? — діловито уточнив Аран.

— Хотілося б знати точний алгоритм, але можу назвати лише приблизні вікна. Від тижня до двох місяців на одній точці. Десь у цьому проміжку Кристал накопичує потрібний заряд для стрибка.

— Але якщо Замок дварфів стільки часу стирчав на нашому шляху в пустках, хіба не дивно, що ми натрапили на нього лише пару днів тому? — примружився маг.

Ренальд приречено зітхнув.

— Тобі приносить задоволення шукати дірки в моїх словах? Завдяки все тому ж Білому Кристалу навколо зовнішніх стін генеруються найпотужніші світлові ілюзії. Вони заломлюють світло, створюючи ідеальний камуфляж. З відстані понад сотню метрів споруда просто зливається з краєвидом. Ви натрапили на неї тільки тому, що підійшли впритул.

Тсуна, яка припинила від нудьги виводити водяним пальцем візерунки на столі, подала голос:

— А чому Імператор сам тягається до тебе? Чому не ти до нього зі звітами?

Ренальд знову захрипів легенями, дістав із повітря чергову склянку з маною і ввібрав її в груди.

— Фізично неможливо носити захисний рунний одяг. Принцип його роботи конфліктує з Чорним ядром. Тому, якщо просто вийти назовні в пустки, крижана статуя утвориться за хвилину. Якщо раніше не розірве бурею.