Студений світ

Від лиця Арана

Наш діалог з Леоном перервав гучний, пронизливий свист з боку Лінка.

Я обернувся і завмер. Потоки стиснутих вітряних лез градом летіли від змахів його довгого дворучного меча, хоча мій учень тримав його легким одноручним хватом. Мені здається, чи саме лезо виглядає трохи інакше? Всі ці мікроскопічні крижані шестикутники та яскраві зелені прожилки, що їх пронизують... Виглядає, м'яко кажучи, інтригуюче.

Судячи з усього, ці прожилки — чиста Мана, яка з'єднує крижані сегменти в єдину гнучку структуру. Але що дійсно геніально, так це те, що Лінк зміг влити у ці проміжки щільну стихію Повітря, створивши вкрай складне комбіноване заклинання. Це схоже на роботу двох досвідчених магів у тандемі: один створює вогняну кулю, а другий роздмухує її шквальним вітром. Зазвичай лише сивочолі академіки здатні стабільно утримувати та комбінувати дві стихії в одному заклинанні одночасно.

А те, що Лінк демонстрував прямо зараз (швидше за все, не без прихованої допомоги Тсуни) — це вже рівень вищого магічного ковальства. Ці двоє навіть не підозрюють, що якби вони навчилися кристалізувати штучні ядра, такий меч працював би як автономний артефакт, без постійного підживлення від Елементаля! Але як імпровізоване тактичне рішення — це просто шедевр. У запалі бою мало хто помітить ці крихітні блакитні спори навколо його кістяної руки і зрозуміє, що клинок контролює зовсім не сам мечник.

Несподівано Лінк зробив те, що так любив — зірвався у шалений ривок. Але цього разу його буквально здуло вперед потоком повітря. Пролетівши над льодом, він різко загальмував зустрічним вітром і вперся кістяними ногами в наст. Позаду нього залишився глибокий, рваний слід видертої криги.

Цікава техніка пересування. Але людині ніколи не опанувати подібного, як би сумно це не звучало. Жахливий тиск зустрічного повітря на такій швидкості просто розчавить м'які тканини та легені на місиво. Звісно, якщо ти володієш просторовими рунами, такі фокуси тобі не потрібні — телепортація завжди ефективніша. Але... Думаю, якщо Лінк відточить цю техніку, він зможе зрівнятися зі мною в мобільності. Питання лише в тому, на скільки вистачить його резерву?

Поки що в нього достатньо козирів у рукаві, аби битися на рівних з елітними випускниками Імперської Академії. Але до придворних архімагів чи директорів факультетів йому ще дуже далеко. У прямому зіткненні вони б прихлопнули його, як набридливу муху.

Мабуть, варто вказати моєму учневі на один нюанс: для такого спрямованого ривка необхідно використовувати додаткові бічні потоки вітру для стабілізації. Інакше, якщо на його шляху трапиться хоча б невеликий крижаний валун, він втратить рівновагу і з усією цією жахливою інерцією впечатає свій череп у землю.

Я вже збирався підійти і похвалити його за прогрес, але Лінк розвіяв свій меч і покрокував до фургона, махнувши нам рукою у своїй звичній, суворо військовій манері — віддаючи мовчазний наказ слідувати за ним коротким, рубаючим жестом командира загону.

Удзан миттєво підірвався зі снігу і смикнув Леона за рукав пальта, допомагаючи торговцю піднятися на ноги.

— Ходімо, швидше, — підігнав однорукий мечник. — Пан хоче, щоб ми зібралися всередині.

Ми з Леоном синхронно похитали головами, не вірячи власним вухам. Цей суворий, гордий ветеран щойно цілком серйозно назвав Нежить «паном», просто тому, що той одним ударом впечатав його у скелю.

— І відколи це ти називаєш Лінка «паном»? — нервово ковтнув Леон. — Хіба він п'ять хвилин тому не відхилив твоє прохання про учнівство?

Але Удзан вже не слухав; він швидким кроком попрямував до дверей фургона.

— Не зважай, хлопче, — по-старечому посміхнувся я і знизав плечима.

Хоча зовні мій жест вийшов розслабленим, десь глибоко всередині, на самому дні душі, ворухнулося давно поховане, грузле відчуття скорботи. Моя права долоня мимоволі сіпнулася, відчуваючи фантомну вагу сталевого ефеса і потертої шкіри руків'я. Липкий холодок давно забутого страху пробіг по спині — того самого тваринного жаху, що стискає легені за секунду до дзвону схрещених клинків і пролитої крові.

Я поспіхом стиснув руку в кулак, заганяючи цих привидів минулого назад у темряву, де їм і місце.

— Усі ці фанатики меча з примхами, — додав я вголос, відвертаючись. — То кодекси честі, то ще якась нісенітниця.

— Так, гадаю, ви маєте рацію, пане Аран, — здригнувся Леон. — Але все одно залишатися тут удвох якось моторошно.

— Не можу не погодитися. До того ж, скоро стемніє, і стирчати на відкритому льоду стане вдвічі небезпечніше.

Підхльоснутий цим фактом, Леон підтюпцем кинувся до візка, не чекаючи мене. Я вперся руками в коліна, важко зітхнув, випростався і поплентався за ним. В ідеалі варто було б заповнити кристали у вантажних фургонах, але, гадаю, це може почекати до вечора.

Від лиця Лінка

Після того, як Тсуна впала в сплячку для відновлення, я проаналізував горизонт. Морозна імла вдалині почала розсіюватися, і крізь неї проступив колосальний зубчастий силует.

Звичайний обиватель прийняв би його за гігантську гору, що стирчить посеред плоскої крижаної пустки, наче самотній прищ на чистому обличчі. Але мені вистачило і побіжного погляду, щоб розпізнати аномалію в самому рельєфі.

Обговорювати тактичні питання краще в теплі та безпеці броньованого фургона, ніж на відкритому вітрі. Поманивши інших рукою, я влаштувався на підлозі біля переднього вікна, чекаючи, поки всі зберуться.

Удзан залетів усередину першим і віддано сів поруч зі мною.

— Щось трапилося? — сухо запитав я, повернувши до нього череп.

Мечник дивився прямо в мої порожні очниці, навіть не кліпаючи.

— Зовсім ні, пане. Все в повному порядку.

«Ха-ха-ха! Тепер ти "пан", уяви собі!» — зі сміхом прокинулася в моїй голові Тсуна.

«Тобі вже краще?» — подумки спитав я, ігноруючи її кпини.

«Набагато краще. Думаю, хвилин через двадцять я буду повністю боєздатною», — відзвітувала Елементаль.

Хороші новини.

— Удзане, — процідив я. — Відкинь це звертання «пан». У цьому світі є істоти, чия міць перевершує мою в сотні разів.

Колосальна, приголомшлива фігура Аїда миттєво виринула в моїй пам'яті. Судячи з усього, цей бог смерті назавжди вкарбувався в мою свідомість як абсолютна межа могутності.

Удзан задумливо подивився на двері, через які саме заходили тремтячий Леон і Аран.

— Як скажеш. Тоді як щодо позивного? У тебе є прізвище або якесь химерне прізвисько?

Я задумався. Треба було згадати... Здається, у минулому житті, коли я командував арміями, мене називали... Кривавим Штормом? Так, щось таке.

— Як щодо... Водяного Шторму? — запропонував я.

Аран, обтрушуючи сніг з мантії, здивовано звів брову.

— Звучить не дуже милозвучно, якщо хочеш знати, — чесно зізнався Удзан. — Але наказ є наказ.

Леон, сідаючи на свій стілець, нервово перебирав край пальта.

— І хто ж дав вам таке прізвисько, пане Лінк?

Я понуро опустив череп.

— Взагалі-то, мене називали Природженим Магом Води. Але «Шторм» звучить якось більш... тактично, ніж проста констатація факту.

— Вибач, що перериваю твої ностальгійні пошуки, Лінку, — втрутився Аран, сідаючи за стіл. — Але як твій наставник з магії, я зобов'язаний вказати на помилку. Тобі варто використовувати додаткові бічні пориви вітру для стабілізації, коли ти робиш цей свій шалений ривок. Інакше найменший камінчик на льоду — і ти переламаєш усі свої кістки об власну ж інерцію.

«А старий має рацію, знаєш», — задумливо протягнула Тсуна. «На таких швидкостях навіть сильного природного пориву вітру було б достатньо, щоб зруйнувати твою аеродинаміку і впечатати нас у підлогу».

— Зрозумів, наставнику. Я візьму це до уваги, — кивнув я. — Але я зібрав вас тут з іншої причини. Зверніть увагу на силует прямо по курсу.

Леон, який щойно розпечатав невеликий мішечок з твердим дубовим хлібом і збирався відкусити шматок, подивився в переднє вікно. Хліб випав з його рук.

— Гора?! Звідки?!

Різким рухом торговець підскочив до вікна, вдивляючись у горизонт, а потім почав гарячково звіряти свою зім'яту мапу з показами компаса, вмонтованого в стіл.

— Мапа точна! Я особисто купив її в гільдії картографів! — панікував Леон, плескаючи по пергаменту. — На сотні миль навколо не повинно бути жодних гір! Це абсолютно плоска пустка! І подивіться на компас!

Я глянув на прилад. Важка металева стрілка, яка мала б вказувати на північ, дико смикалася, а потім завмерла намертво, вказуючи прямо на аномальний моноліт.