Студений світ

У липкому, тягучому мороці не було жодної світлої плями. Череп судомно смикався з боку в бік, намагаючись зачепитися поглядом хоч за щось, крім тонкої тріщини, що перерізала зір.

Лайно! Безмозка кістомаха! Нікчема! — німий крик раз у раз бився об виворіт ядра.

Спроба вдарити кулаком об підлогу закінчилася нічим. Тіло не слухалося. Розслаблена шия безсило завалилася набік, і увага знову сфокусувалася на моторошному факті: лівої половини каркаса просто не існувало. Але найбільше вводило в ступор те, що кістки не відновлювалися, а все, що нижче потилиці, було паралізоване мертвим вантажем.

Який же я... шматок непотребу. На що я здатний? Тільки нити? Про те, що не хочу вбивати, про те, що хочу змінитися? До біса! Який сенс вішати ярлик милосердя на руків'я закривавленого меча? Мабуть, це і є шлях, обраний долею. Навіть у другому житті, навіть звертаючи з протоптаних стежок, все одно опиняєшся в одній і тій самій стічній канаві.

Але лють була сильнішою за відчай.

Я вартий більшого. Я можу більше, ніж просто валятися на підлозі. Якщо задля досягнення мети потрібно переступити через власні бажання й принципи — нехай буде так. У минулому житті мене не стримували мораль і забобони, то чим я нинішній відрізняюся від ката, яким був колись?

Роздуми в дезорієнтуючій тиші урвав голос. Він долинув звідкись спереду, миттєво стираючи внутрішній монолог, немов мокру ганчірку з дошки.

— Приємно знати, що ти вже отямився, — промовив Директор. — Інакше було б занадто нудно.

Голова повільно повернулася на звук.

— Невже в очах двоїться? — глузливо уточнив він. — Я стою лівіше.

Попри поміркований тон, фраза відчувалася як прямий наказ. Тіло виявилося сильнішим за дух: голова проти волі довернулася ліворуч.

— Правильно. Ось так.

Почувся шерех мантії — маг на щось сперся.

— Ти можеш розмовляти?

Щелепа інстинктивно розімкнулася, але не злинуло жодного звуку. Повне невідання: чому зір підводить, чому голос зник?

Директор хмикнув.

— Жалюгідне видовище. Мені не вперше вести бесіди з істотами в камерах стримування, але ти навіть серед них вирізняєшся своєю нікчемністю.

Хотілося просто зникнути, аби тільки не чути цей голос. Підборіддя відчайдушно вперлося в грудну клітку.

— З цієї камери є тільки два шляхи, знав? — Директор знову бив по болючому. — Мовчиш? Ну звісно, ти ж не знаєш нічорта. Ти як та жаба в криниці, що вважає шматок неба за весь світ.

У цей момент страху перед його читанням думок більше не було. Якби закляття працювало тут, він би вже щосили глумився над моїми планами.

Я зухвало кивнув, попри те, що й гадки не мав, про які шляхи йдеться.

Маг стримано розсміявся.

— Думаю, ти вже здогадався, що в цьому місці твої думки для мене закриті. Але ти все одно не знаєш, куди вирушиш звідси. Хочеш послухати?

Я відвернув голову. Я не поведуся. Ти сам сказав у печері, що це буде таємницею.

Директор дзвінко заплескав у долоні.

— Ну добре. Тоді готуйся до найгіршого вироку. Повір, я зроблю все, щоб ти гнив вічність.

Стукіт підборів підказав, що він розвернувся до виходу. Дамоклів меч над головою на мить зник. Але кроки раптово стихли. Луна почала наближатися.

Що це? Звукова атака?

Ні. Він просто йшов назад.

Маг підійшов упритул і, недовго думаючи, штовхнув мій зламаний каркас, немов мішок із соломою. Ударившись об стіну, я очікувано не відчув фізичного болю, і він це чудово знав.

— Я приготував подарунок на прощання. Ти ж не відмовишся?

Пролунав вологий звук плювка. І хоча я не відчував, куди він приземлився, всередині скипіла така відраза до самого себе, яка не зрівняється з жодним пеклом. Відраза за те, що був надто м'яким. За те, що не став достатньо сильним, аби вирвати цьому виродку кадик при першій же зустрічі.

Стукіт туфель остаточно затих у коридорі.

Я просидів у тиші цілу вічність. Нарешті важкі розсувні двері зі скреготом відчинилися. Солдат у важких обладунках звернувся до когось, хто, як виявилося, теж був у камері.

— Вставай. Ти, старезний дідугане, йдеш зі мною, — він ударив ратищем списа об підлогу.

З тихого шереху стало зрозуміло, що старий сидів у кутку зовсім поруч. Чому він мовчав увесь цей час? Хіба не дивно? А втім... навіщо розмовляти з німою стінкою.

Двері зачинилися, знову залишивши мене наодинці з брудом власної свідомості. Страх, відчай та лють переплелися в такий тугий вузол, що хотілося розітнути собі грудину й вирвати ядро, аби тільки припинити цю ментальну агонію.

Іноді в темряві спливало обличчя Директора. Я то хотів згорнутися в позу ембріона, то розтоптати його як жука. Найгіршою була нерухомість. Уяви, що тобі кожні десять хвилин виривають ніготь кусачками, а ти не можеш навіть здригнутися, відчуваючи кожну мить процесу. У першу годину ти благаєш, аби це скінчилося. Але потім... потім тебе починає розривати всепоглинаюча злість.

Серед цього в'язкого потоку думок промайнув здогад: камера частково блокує потік мани. Саме тому Тсуна зникла, регенерація здохла, а тіло перетворилося на камінь. Це була та сама пастка, що й у замку Ренальда, тільки в рази потужніша.

Запитання ходили зацикленим колом. Голоси в голові шепотіли незв'язні звуки, в яких, здавалося, прихована відповідь, але розібрати її серед монотонного бурмотіння було неможливо.

У якийсь момент емоцій стало забагато. Немов хтось клацнув перемикачем. У свідомість увійшло щось безформне й аморфне.

Двері знову відчинилися. Зайшов Носфера. Я впізнав його за крижаною, спокійною аурою. Перший вампір мовчки підійшов до мене і, як мішок із кістками, витягнув за поріг.

Щойно тіло перетнуло невидиму межу, зір повернувся зі спалахом, яскравим, наче вибух наднової. Тріщина на оці залишилася, нагадуючи застиглу блискавку на тлі хмар.

Контроль над кістками повертався швидко, але болісно. Здавалося, кожен сантиметр скелета спочатку розмололи на порох, а потім зібрали наново. Кінцівки відчувалися важчими за півтонний меч.

Носфера задоволено кивнув, дивлячись на мої спроби підвестися.

Спалахом, як двадцять п'ятий кадр, я побачив, як його голова розлітається стиглим кавуном від мого удару. Я навіть відчув м'якість його шкіри під суглобами пальців... але це було лише видіння. Сплеск забутої емоції викликав ностальгію, що межувала з дежавю.

— Іди за мною, — кинув вампір.

Двері до моєї камери-труни вже зачинилися. Варіантів не було.

Ми йшли довгим коридором без вікон. Джерел світла не було, але я бачив усе.

— Де ми? — вичавив я. Голос повернувся.

— Не сподівайся на втечу, — Носфера навіть не обернувся. — Ти в самому серці Артеміди. Ми йдемо до судової палати.

Я просто продовжив іти. Приховувати емоції чи блефувати не було сил. Будь-яка дія зараз щось змінить, але чи на краще?