Студений світ

При згадці буревіїв та небезпек пусток Аран раптово спохмурнів, ніби згадавши щось, що не давало йому спокою.

— Пустки... — повільно протягнув старий, дивлячись у порожню чашку. — Ті величезні пазурі, що ми знайшли застряглими в панцирі мертвої підземної стоноги на підході до замку. Я тоді сказав Лінку, що вони належали якійсь гігантській ящірці, але волів промовчати про свої справжні підозри, щоб не сіяти паніку.

Аран підвів важкий погляд.

— Цю думку до останнього доводилося відганяти від себе як абсурдну, але... розміри, залишковий слід магії. Це ж був дракон, так? Вони взагалі ще живі?

Вогники в очницях тривожно замерехтіли від цього одкровення. Дракони? Справжні?

Ренальд задумливо потер гостре підборіддя.

— Живі. Не знаю, чи багато їх залишилося і де вони ховаються, крім одного. Але, враховуючи їхню абсурдну природну міць і тисячоліття життя, вони б явно не вимерли від легкого похолодання.

— Дракони — неймовірно лінива раса, — глухо озвався Аран. — Ну, або їм просто все байдуже з висоти їхньої вічності. Облишмо філософію. То де перебуває цей «один знайомий тобі» дракон?

Наступні слова Ренальда вибили ґрунт з-під ніг так сильно, що на мить забувся великий подвиг гасіння Вищого закляття.

«Звідки нам знати, що це взагалі було Вище закляття?» — скептично пирхнула Тсуна, але цей коментар був проігнорований.

— Імператор тримає дракона як особистого вихованця у себе в головній вежі, — буденно промовив дварф.

Аран від несподіванки виплюнув залишки чаю.

— Та годі?! А тобі звідки знати такі подробиці?!

Ренальд звузив очі.

— Він особисто приніс мені свіжу драконячу шкаралупу. Йому потрібно було, щоб я використав реліктову ману, що скупчилася в ній, та її абсурдні фізичні властивості для інтеграції блакитних ядер у тіла модифікованих ельфів. І, між іншим, у мене було лише два таких унікальних екземпляри! Як же шкода, що третє справжнє ядро ельфа виявилося осквернене крихітною подряпиною, через що синтез провалився... Але якщо хочете, можу пізніше показати лабораторію. Так ось, на логічне запитання, звідки у нього шкаралупа, він недбало похвалився, що його «вихованець» нещодавно дав потомство. Мабуть, він так тонко натякав, що йти проти нього — затія для самогубців.

Якби каркас мав легені, нестачі кисню від такої інформації було б не уникнути.

— Тож, виходить, легенди про безмежну силу Імператора — не такі вже й казки... — пробурмотів я. — А нам же здавалося, що ми тут гори звертаємо. Як ти взагалі погодився на пропозицію змінити сторону?

Ренальд криво всміхнувся.

— На все воля випадку. До того ж, те саме дослідження, для якого потрібні були його специфічні матеріали, практично завершене. Далі його допомога ні до чого.

— Абсолютно недалекоглядний божевільний! — вибухнув Аран. — Агрр-р-р, та як узагалі можна бути таким сліпим у політиці?! Дракони здатні однією лише чистою магією створювати цілі архіпелаги й спопеляти не просто міста, а глобальні ділянки континенту! Через їхні чвари карти світу в давнину перемальовували по три рази на століття!

У рідному світі драконами лякали вередливих дітей. Мовляв, не їстимеш кашу — прилетить величезна ящірка з гори й забере в гніздо. Проте тут це були не казки, а реальна загроза. Цю вищу расу сміливо можна було ставити над ельфами, дварфами та людьми.

Але... якщо один-єдиний представник здатний стирати на порох гори й прорізати каньйони в кризі, як можна ставити їх в один ряд із будь-ким іще? На тлі такої первісної, нищівної сили навіть хвалена «божественність» Аїда якось стрімко тьмяніє. Той називає себе володарем Підземного світу, але насправді лише ховається у своїй порожнечі й нишком смикає за невидимі ниточки чужих заклять. А тут — відчутна загроза з плоті та мани, здатна самотужки перекроїти карту світу.

У черепі сама собою почала вибудовуватися суб'єктивна тактична ієрархія сил.

На самому верху — Дракони. Природна магія рун. Колосальні габарити й тисячоліття бойового досвіду. Єдина слабкість — їхня відчуженість і лінь.

Слідом за ними — Ельфи. Невідомо, що утримує їх від повного світового панування, крім тих самих драконів і невміння використовувати рунну інженерію (маріонетки Ренальда не рахуються). Але абсолютний контроль над повітрям і стихіями — лячна перевага. Судячи з власного досвіду: навіть жалюгідне, неповне розуміння елемента Води вже робить бійця небезпечним супротивником.

Дварфи — довгожителі. Майстри рунної інженерії, а це, за словами Арана, найбільш гнучка й ультимативна гілка магії. Ренальд тому найяскравіший приклад.

Нежить поки залишалася під питанням через брак вихідних даних, але цей вид явно слабший за дварфів, оскільки фізично неможливо наносити на кістки складні рунні масиви без ризику руйнування.

А люди... люди в самому низу харчового ланцюга. Але в них є чисельна перевага і та сама рунна магія.

Але де в усій цій схемі місце Імператора?

Вважаю, він стоїть навіть вище за Драконів. Той незаперечний факт, що йому вдалося приборкати й посадити на ланцюг представника найсильнішої раси, говорить сам за себе. Плюс, за чутками, володіння Білим Ядром. А якщо провести аналогію з Білим Кристалом у цьому замку... це означає доступ до практично безмежного джерела енергії.

Початкова мета не змінилася. Альміна. Імператорський констебль. І вона точно не одна така у своєму роді. Усі вони — фанатично вірні ланцюгові пси Імператора. Мабуть, навіть гвардія Королеви з минулого життя не вирізнялася такою сліпою лояльністю. Констеблі наділені безмежними повноваженнями і силою.

А де в цій ієрархії місце простого кістяного солдата?

Навіть якщо припустити фантастичний сценарій чесного бою один на один, нинішній максимум — це перемога над рядовим ельфом. Поставивши на кін саме своє існування, абияк, на голих рефлексах вдалося здолати одну маріонетку Ренальда. Але він, будучи калікою, міг вести в бій до десяти таких тварюк! Нехай їхня сила й падає пропорційно кількості, але навіть два таких ельфи розберуть каркас на кісткове борошно.

Усі ці тактичні прикидки були лише грубою теорією, але навіть вони вселяли крижаний жах.

Скільки часу знадобиться, щоб досягти сили, здатної хоча б подряпати Імператора? За легендами, цей монстр править від самого заснування Імперії. А скільки їй років? Століття? Скільки сотень років він витратив на відточування свого Білого Ядра?

Так, сон не потрібен, і теоретично міняти кістяні оболонки можна як рукавички, але... Від великої кількості змінних віртуальний мозок почав збоїти. Мабуть, навіть за відсутності фізичної сірої речовини існує певна межа швидкості та обсягу розумових процесів для душі.

Треба було терміново вийти назовні. Провітрити думки. Нехай ці двоє поки гризуться одне з одним — дивись, і знайдуть спільні точки дотику у своїй ненависті до Імперії. Необхідно побути на самоті.

Тсуна виринула з ядра й запитально зазирнула в порожні очниці: йти з тобою?

Ні. Зовсім самому.

Елементаль розуміюче кивнула, погоджуючись залишитися у вітальні. Заодно перевіримо, чи є межа дальності у ментального зв'язку.

Підвівшись із-за столу, я звернувся до дварфа:

— Ренальде, можеш перекинути нагору? Куди-небудь на фортечний мур. Треба побути самому.

— А... Тсуна? — здивувався він.

— Заодно перевіримо, на яку відстань вона може віддалятися від ядра. У будь-якому разі, її фізична форма — це не більше ніж щільна візуалізація мани й думок.

Аран мовчки кивнув, схвалюючи рішення.

— Ну, добре, справа не хитра, — Ренальд утомлено махнув рукою. — Якщо надумаєш повернутися, просто підійди до Зали Нарад у Центральній вежі. Там стаціонарне коло, притягну назад.

У ту ж секунду, без жодного хлопка чи спалаху, простір блимнув, і під ногами опинилося каміння широкого фортечного муру замку.

Підійшовши до краю, довелося важко спертися кістяними руками на масивну глянцеву огорожу з чорної цегли, навалившись усією вагою, щоб не впасти від екзистенційної безвиході, яка раптово підкосила ноги.

— Тут так... тихо, — зірвалося з невидимих губ.

_______________________________________________________________________

Від автора: Пропоную переглянути мій другий твір "Деліріум". Вичаюсь за цю вставку :)