Студений світ

У голові було абсолютно порожньо. Погляд спрямувався кудись у далечінь. За крижаний обрій.

Ще пару годин тому в думках вирувала паніка. Тваринний страх померти так само безглуздо й швидко, як у минулому житті, не пройшовши й половини шляху до мети. Але зараз потужні, крижані потоки вітру видували ці страхи геть, розсіюючи пелену, яка весь цей час затуляла огляд.

До цього моменту існування нагадувало життя жаби на дні глибокої криниці. Вона бачить лише крихітний, круглий шматочок неба, слизькі кам'яні стіни навколо себе і калюжу брудної води під лапами. І для неї це — абсолютно весь світ. Таким же вузьким він був до сьогоднішнього дня.

Втративши лік часу в спогляданні горизонту, нарешті вдалося відліпитися від огорожі й повільно побрести вздовж муру до найближчої дозорної вежі.

На кістках стрімко наростав товстий шар паморозі та льоду, сковуючи рухи. Скинути його магією вітру чи води не становило б труднощів, але робити цього не хотілося. Чомусь подобався цей сухий, мелодійний тріскіт. З кожним кроком крижана кірка ламалася на суглобах, обсипаючись на кам'яну підлогу крихітними, виблискуючими кристалами.

Крокуючи крізь заметіль, думки чіплялися за все підряд.

Дракони, Вища магія, ельфи, елементалі... Звучить як зав'язка дешевої дитячої казки з рідного світу, чи не так? Але реальність виявилася значно похмурішою і кривавішою за будь-яку художню літературу.

Нехай знань про це місце поки мізерно мало, але воно здавалося в рази жорстокішим за поля битв із минулого життя. Тут смерть підстерігала на кожному кроці. Постійна параноя: раптом з-під снігу вирветься тварюка, здатна за секунду перетворити загін загартованих ветеранів на криваве місиво? А чого варте одне лише агресивне довкілля? Абсолютний, космічний холод, магічні бурі, що рвуть плоть. Навіть банальне сонце тут убиває: світло, що відбивається від нескінченних крижаних рівнин, настільки яскраве, що випалює сітківку за годину.

А що було б, якби магії не існувало зовсім?

З одного боку, замість льодовиків, можливо, цвіли б зелені луки, а люди не різали б одне одного заради артефактів. Але з іншого... хіба з'явилося б на світ таке архітектурне диво, як цей Замок? Чи зміг би каліка Ренальд прожити понад сто років і творити неможливе?

Біля наскрізного проходу вежі довелося зупинитися, втупившись у величезне вітражне вікно. Воно було зібране зі шматків товстого, оплавленого скла теплого бурштинового кольору.

Цікаво, а чи давно в цій мілітаристській споруді з'явилися такі красиві, непрактичні вікна?

У тьмяному, спотвореному відображенні з'явився власний череп. Порожні провалля очниць, багряне світіння ядра крізь ребра.

— А нам же дійсно здавалося, що, посікши на капусту пару жалюгідних скелетів-вартових, став на крок ближче до мети, — зірвалася гірка посмішка.

А чи варта взагалі ця гра свічок? Чи дійсно варто згорати дотла заради примарної помсти констеблям Імперії? І чим тоді нинішній каркас відрізнятиметься від того бездумного ланцюгового пса з минулого життя? Адже була дана обіцянка: прокинувшись у цій оболонці, знайти справжню, гідну мету.

Кістяна долоня лягла на скло.

Через нерозраховану силу тиску пролунав хрускіт — крихка бурштинова структура дала глибоку тріщину. Але тієї ж секунди краї сколу спалахнули крихітними золотими рунами, і скло з тихим дзвоном зрослося назад, не залишивши й сліду. Архітектура, що самовідновлюється. Подібного зустрічати ще не доводилося. Для розуму, звиклого до законів фізики, це виглядало як плювок в обличчя здоровому глузду.

Усередині пролунав тихий, надтріснутий сміх.

Можливо, вимоги до себе занадто суворі? Чи це просто страх зізнатися в небажанні змінюватися?

Хоча... ні. Зміни вже почалися. Чи повертається людяність? Точної відповіді поки немає. Але той факт, що меч був так просто опущений перед незнайомим, божевільним дварфом, доводив — усередині щось зламалося. Або, навпаки, полагодилося. У минулому житті клинок опинився б біля горла ворога без роздумів, прямо як в Арана, без огляду на важку долю, цінність життя чи моральні муки. Тоді правив кат. А тепер... тепер дійсно настав час замислитися про цінність кожної іскри життя.

Крізь каламутне вікно було видно, як зовні розігрується негода.

Вітер упереміш із колючою крижаною крихтою спочатку танцював повільний, майже лінивий вальс. Легенько дув праворуч, потім ліворуч. За місцевими мірками — ідеальний штиль. Але за пару хвилин цей легкий бриз почав стрімко нагнітатися. Повітря закрутилося в щільні, ревучі завихрення, піднімаючи з землі крижані валуни діаметром до двох метрів, жбурляючи їх, немов пушинки.

З гарматним гуркотом ці брили врізалися в глянцеву цегляну кладку Замку, не залишаючи на ній навіть мікроскопічних подряпин. У момент удару на поверхні чорної цегли спалахували захисні руни. Вони з гулом поглинали всю кінетичну енергію, завдяки чому всередині вежі не відчувалося ані найменшої вібрації.

Проте в цих проходах, як і раніше, не було дверей. Затримайся тут ще хоч на десять хвилин, і виходи просто завалить крижаним сміттям. Рунна система робила стіни невразливими, але вона не відштовхувала фізичні об'єкти від отворів. Вийти назовні вже зараз здавалося проблематичним завданням. Але якщо нічого не зробити, доведеться кукувати в цій вежі до закінчення бурі. А місцеві шторми можуть тривати тижнями.

Ренальд чітко окреслив точку повернення — Зал Нарад у Центральній вежі. Значить, доведеться пробиватися туди крізь це пекло.

Біля відкритого виходу на балкон довелося на секунду завмерти. Одна справа — спостерігати за стихією крізь непробивне скло, і зовсім інша — ступити в неї.

У голові знову виринули сумніви. Чи досяжна взагалі сила, здатна кинути виклик Імператору? Може, витративши десяток років на криваві тренування, і вийшло б здолати Альміну за нинішніх темпів розвитку... Через ці пораженські думки концентрація збилася, і крижаний валун, що летів просто в прохід, ледь не досяг мети.

Інстинкти спрацювали швидше за думки: у руці матеріалізувався крижаний дворучник. Немов шматок м'яса на рожен, валун із хрускотом настромився на лезо, зупинившись за міліметр від гарди.

Хитнувши черепом, довелося викинути з голови філософську нісенітницю. Різкий поворот кисті, глухий хлопок стисненого повітря — і двометрова брила розлетілася на три великі шматки, не витримавши внутрішнього тиску.

Крок крізь сталеву раму дверного отвору на відкритий балкон дався впевнено, головне було не зациклюватися на лячній красі ревучого шторму.

Вітер миттєво вдарив у груди щільною стіною, намагаючись втиснути назад в укриття вежі. Кістяні пальці вчепилися в край металевої рами, жорстко фіксуючи позицію.

— Не цього разу, — вирвалося крізь зціплені зуби.

Метал під фалангами жалібно скрипнув і тріснув, як грифель дешевого олівця, щойно вдалося з силою відштовхнутися від нього, роблячи крок у бурю.

Вітер ніс із собою густу, непроникну завись зі снігу й туману. Видимість упала до абсолютного нуля. Але вбудований армійський компас ще пам'ятав, у якому боці височіла Центральна вежа.

Крижані боліди різних калібрів летіли з усіх боків. Стояти на місці було подібно до смерті, але й пересуватися звичними бойовими ривками вітер не давав — найменша втрата зчеплення з поверхнею, і невдаху-пішохода здує з муру в прірву. Триматися на ногах удавалося тільки завдяки пущеній по всьому каркасу важкій мані, що збільшувала фізичну вагу в кілька разів.

Спроба звести перед собою крижаний щит-хвилеріз обернулася фіаско: в одну мить бар'єр укрився сіткою тріщин від ударів дрібної крихти й розсипався на порох.

Дідько! Ця буря — не просто вітер. Це розлючений, агресивний коктейль із елементів Води та Повітря. Вільної, піддатливої мани в просторі практично не залишилося — шторм підкорив її собі. Значить, доведеться покладатися виключно на грубу силу та фехтування.

Але техніка бою була заточена під блискавичні, вибухові випади. А тут кожен крок давався з боєм. Черговий крижаний снаряд ударив у плече, змусивши захитатися.

Це що, глухий кут?!

Весь цей час просування вздовж фортечного муру йшло з величезними труднощами, але подолати вдалося заледве половину шляху. Резерв ядра танув на очах. Удари, здатні розколювати літаючі валуни, вимагали мізерних витрат мани, але коли рахунок снарядів іде на десятки за хвилину, ядро порожніє. А шторм не давав жодної секунди перепочинку, щоб зупинитися і втягнути крихти розсіяної енергії для поповнення.

Як же все це дістало!

У нападі глухої, первісної люті крижаний дворучник, чиє лезо надривно деренчало на вітрі, з силою розітнув повітря. Піддавшись емоціям, у цей удар пішло стільки ж концентрованої мани, скільки зазвичай витрачалося на просторовий ривок усім тілом. Енергія влилася тільки в одну праву руку.

На превеликий подив, фізична сила і швидкість цього помаху виявилися абсолютно ідентичними швидкості бойового випаду!

Широка дуга клинка, посилена критичною масою енергії, породила колосальну ударну хвилю повітря. Густий туман і сніжна завись з оглушливим виттям розійшлися врізнобіч. Прямо як на тих старих церковних фресках, де біблійний пророк розсував море.

В утвореному чистому коридорі показалися масивні обриси Центральної вежі.

Точно! Більше ж немає м'язів, зв'язок і сухожиль, які могли б порватися від перевантаження! Це означає, що всі старі, відточені роками бойові стилі безнадійно застаріли! Вони просто не встигають за фізіологією безсмертного, невбиваного кістяного тіла!

Часу на аналіз не було. Коридор у бурі вже почав змикатися. Потрібно було діяти негайно.

Залишки мани з ядра потужним імпульсом перетекли в праву долоню. З порожньої очниці руків'я меча вирвався сліпучий золотий рунний ланцюг. Прискорений до межі, він із гарматним свистом пролетів крізь очищений простір і намертво вп'явся в кам'яні поруччя потрібного балкона.

Теоретично, провернути цей фокус із «гарпуном» можна було й раніше. Але стріляти наосліп крізь бурю — це як намагатися знайти вихід із лабіринту із заплющеними очима.

Одна з властивостей ланцюга, яку вже вдалося з'ясувати — здатність миттєво скорочуватися за думчастим наказом.

Туман уже повністю затягнув утворений пролом, сховавши вежу з очей, але тепер це не мало жодного значення. Каркас був надійно на гачку.

Перехопивши крижаний меч лівою рукою клинком униз, довелося виставити його перед собою широкою площиною, на зразок ростового щита.

Рунний ланцюг почав утягуватися в долоню з жахливою, неконтрольованою швидкістю. Ривок зірвав тіло з місця. Немов пущене з требушета ядро, воно полетіло крізь шторм, з оглушливим тріском пробиваючи брили льоду, що летіли навперейми, і прикриваючись пласким лезом від дрібних уламків.

Через нульову видимість і шалену інерцію загальмувати перед самим балконом просто не вийшло.

Із гучним хрускотом виламавши стулки балконних дверей, політ продовжився прямо в темне приміщення. По дорозі знесло масивну, на щастя, не запалену люстру, і з глухим ударом приземлення вийшло плазом на довгий дубовий стіл для нарад, рознісши його навпіл.

Тієї ж частки секунди кам'яна підлога під уламками столу сліпуче спалахнула складним візерунком телепортації. Ренальд не збрехав — система спрацювала автоматично.

Простір блимнув.

Знову та сама тісна, брудна комірчина з пультом керування.

Але картина, що постала перед очима, змусила кістки завмерти на місці.